19 червня Любомир Мельник – віртуозний піаніст і композитор, чия техніка continuous music є водночас цілою філософією, дав концерт у київському Будинку кіно. Аудиторія зібралася здебільшого гіпстерська. Вочевидь, столичний музичний істеблішмент зустрічався із Л. Мельником днем раніше у музичній академії. Виконувалися як відомі композиції («Метелик» чи «Parasol»), так і відносно недавні («Кінець світу»).
На відміну від інших своїх концертів, митець не вдавався до надто розлогих коментарів, а лише супроводжував виконання творів короткими й часто – вельми особистими ремарками. Одна з них була сприйнята аудиторією з особливою прихильністю – твердження, що класичний піаніст мусить «напружуватися» при виконанні, як і слухач при прослуховуванні, тоді як його «безперервна» музика – це лише щось на кшталт медитативного потоку. Сама композиція, то лише «початкова іскра», з якої розгортається імпровізаційне виконання. Унікальніст,ь доведена до абсолюту, в якій зникають звуки, стаючи єдиним цілим, що не піддається розрізненню на складові. Складно уявити такий підхід до класичного музикування, де скажімо, для Бетховена – кожна нота й позначений у партитурі спосіб виконання – має примусову силу фізичного закону. Безперервна техніка, натомість, робить не просто сам твір оригінальним, але й кожен акт його виконання. Ідея легкості, медитативності заворожувала слухачів, бо вона резонує з їх власним світовідчуттям. Класична музика – спосіб дисциплінувати, безперервна – звільнити. Ця хитка діалектика приваблювала фрілансерів, інтелектуальний прекаріат, який увірував, що їхня відірваність від світу – то форма звільнення.
У тому захваті, який супроводжував концерт – було щось відразливе. Адже сила оплесків лише свідчила про глибину нерозуміння. Я теж аплодував із силою власного нерозуміння. Внутрішня зосередженість, якої потребує ця музика – чужа сучасній культурі. Мельник викликає захват тільки тому, що він нетутешній. Він нас причаровує, бо ми його не розуміємо. Він вказує нам шлях, але не як голуб, випущений із Ковчега, а як сирени, які відають, що крізь їхній солодкий спів корабель невпинно несеться на скелю. Завдяки середньовічним житіям ми знаємо, що диявол нерідко з’являється під личиною ченця. Чернеча скромність Мельника воістину демонічна. Припускаю, якби Томас Манн був нашим сучасником, то Адріяна Леверкюна він списав би з цього митця. Якщо композитор пророк, то його пророцтва для нас подібні ярмарковим забавкам: вода перетворюється у вино, немічний раптово підводиться, а сліпий – прозріває. Останній виконаний твір – із новіших – «Кінець світу» сповнений ледь вловимим у своїй тривозі передчуттям прийдешнього, найкраще передавав цю ауру зачаєного спокою. Адже й ця музика «спокійна», коли вдатися до такого плаского враження. Дійсно, що можна вдіяти на кораблі, котрий несеться на скелю?! Лише розслабитися й спокійно зустрітися з неминучістю.
Сумніву немає лише стосовно одного – Мельник геній. І це лякає.