Відбулася презентація дослідницької програми «Жертви українсько-польського протистояння 1939-1947 рр.», яка триватиме 4 роки і мета якої – встановити максимально повну статистику жертв серед цивільного населення під час польсько-українського протистояння на Волині, Лемківщині, Холмщині та в Галичині й Надсянні.  

Програму започаткував цієї весни Український католицький університет, керує нею професор Ігор Галагіда, а її учасниками є шестеро науковців з України і Польщі.

Пропонуємо Вашій увазі головні тези із семінару-презентації та дискусії про майбутнє польсько-українського історичного діалогу, учасниками якої стали Мирослав Маринович, Леонід Зашкільняк, Володимир Склокін та Василь Стефанів.

 

 

Професор Ігор ГАЛАГІДА:

 

Від дискурсу «хто винен?» до конкретної жертви

 

Українсько-польський конфлікт в 40-х роках ХХ століття, без сумніву, породив багато дискусій та політичних і навіть наукових спекуляцій. Ми ж маємо на меті відповісти на складні питання стосунків обох народів, оперуючи критичною методологією й аналізом і верифікацією писемних джерел і матеріалів усної історії. На сьогоднішній день  польські жертви конфлікту в цілому пораховані, щодо українських, існує велика прогалина.

 

Для того, щоб робити такого роду дослідження, ми вирішили опиратися на ту адміністративну територію, яка існувала в тих історичних обставинах. У нашому випадку це був Люблінський дистрикт Генерального губернаторства, яке було створене у 1939 році. Інша справа – це хронологічні рамки дослідження. Ми вирішили відштовхуватися від жовтня 1939 року (час створення дистрикту) до липня 1944 року, коли закінчилася німецька окупація на цих теренах.

 

Для верифікації знайдених нами, а також вже опублікованих архівних матеріалів, ми використовували тодішні періодичні видання. Незважаючи на те, що преса в часи німецької окупації була під цензурою, все ж ми зустрічаємо багато некрологів, у яких є доволі точна інформація про кількість жертв та обставини загибелі, що дозволяє співставляти цю інформацію із архівними даними. Не менш корисними є також електронні бази даних жертв Аушвіцу. На сьогодні ми маємо в нашій базі 5384 особи.

 

Матеріали, які ми вже проаналізували, показують, що в період 1939–1941 років практично немає польсько-української конфронтації на території Люблінського дистрикту. Наразі маємо тільки дані про 9 загиблих. Значно важливішим є 1942 рік. В українській історіографії часто можна зустріти твердження, що саме цього року на Холмщині почалися масові антиукраїнські акції, які зрештою призвели до подій 1943-го на Волині. Цей рік також є важливим, адже саме в 1942-му німці почали реалізовувати так званий «план Ост», який мав на меті виселення поляків та українців із цих територій задля переселення сюди німецьких колоністів. Це мав бути початок побудови «Великого Райху». Крім того, 1942 рік – це початок масових вбивств євреїв, в тому числі й у Люблінському дистрикті, а також збільшення економічного тиску на село, що супроводжувалося втечами та міграціями селян. Це також поява на території дистрикту радянських диверсійно-партизанських груп, які творять перші комуністичні відділи та підрозділи. Якщо врахувати ці історичні моменти, а також порівнювати їх з нашими даними, то виходить, що за 1942 рік у Люблінському дистрикті загинуло 382 особи, з яких 360 – від рук німців. Тобто це показує, що в 1942 році ще не було активного польсько-українського конфлікту на Холмщині.

 

Моя робоча гіпотеза полягає в тому, що конфлікти на Волині та Холмщині існували паралельно, вони не мали між собою прямого контакту. Тільки восени 1943 року на Холмщині з’являються перші втікачі з Волині і, відповідно, збільшується кількість втікачів з Холмщини у Галичину. Ця теза суперечить українській історіографії, але також і польській.

 

У нашому дослідженні ми відмовляємося від таких етнонімів, як «українці» чи «поляки», для означення тих груп, що здійснювали злочини. Замість цього ми пропонуємо конкретизувати ці групи, вказуючи на те, до яких підрозділів вони належали – наприклад, «польська чи українська поліція», «польське або українське підпілля», «АК» або ж «УПА».

 

Наш проект передусім спрямований на виявлення українських жертв, але це не означає, що ми ігноруємо жертви серед інших національностей – у нашій базі даних ми також записуємо відомості про всіх людей різних національностей, яких нам вдається знайти.

 

Чим наше дослідження відрізняється від інших проектів? Ми хочемо охопити всю територію, де протягом тривалого часу спільно проживали українці та поляки – це Волинь, Галичина, Холмщина, Надсяння, Закерзоння. Наша команда нараховує 6 осіб. Цей проект діє вже півтора місяця, на сьогодні ми вже маємо зафіксовано 5 тисяч українських жертв цього конфлікту. Готуємо перший том нашої роботи, який хочемо видати ще цього року.

 

І найважливіше – ми не беремося шукати відповідь на питання «хто винен?» у злочинах проти цивільного населення обох національностей. Проект в першу чергу орієнтується на з’ясування та верифікацію фактів на базі різного роду джерел. Ми свідомо відходимо від парадигми «пошуку злочинців» і рухаємося до конкретної жертви, про яку часто забувають у цих дискусіях. Нас цікавить особиста історія та конкретне життя жертви. Важливо перевести вектор від нескінченних інтерпретацій та спекуляцій до конкретного і скрупульозного дослідження джерел.

 

 

 

Мирослав МАРИНОВИЧ:

 

Аби політика не заглушила молитву і правду

 

Я не є істориком і буду говорити як людина із суспільних дискусій. Я не уявляю, як ми жили без таких проектів стільки років. Я був свідком того, яким глухим було мовчання нашого суспільства, коли польська сторона давала дослідження та наукові дані про жертви поляків. І це природнє бажання, щоби наші науковці теж робили такі дослідження з нашого боку.

 

Проте я не хочу акцентувати саме на цьому, тому що є інший вимір цієї проблеми, яку можна назвати християнською. Мені важко себе поставити в ситуацію людини, яка стоїть перед загрозою смерті; але пригадую собі табірні відчуття, як для нас було важливо, щоб ми знали, що про нас знають, що наші прізвища, наші долі є знані для інших людей – ось цей вимір є для нас найважливішим. Я абсолютно схвалюю ту фразу, яка у проекті звучить як «аби політика не заглушила молитву». Бо ті люди, які гинули, – вони хотіли, щоби про них знали. І, мабуть, хотіли, щоби про них молилися…

 

Якщо в результаті цієї наукової роботи будуть згадані і названі конкретні люди, тоді ми виконаємо свій християнський обов’язок. Я хочу відзначити ще один аспект – дуже важливим є саме науковий характер дослідження. Тому, перефразовуючи цю фразу, яку я зацитував – «аби ідеологія не заглушила молитву і правду». Дуже часто емоції перекривають спроможність до об’єктивного аналізу. І цього треба стерегтися, бо зрештою ідеологія нас не визволяє – вона постійно нас тримає в ситуації конфронтації; визволяє тільки правда, і цю правду ми маємо захищати різними способами.

 

 

Леонід ЗАШКІЛЬНЯК:

 

Важливо не просто порахувати жертви, а висловити виважену інтерпретацію

 

Вперше про жертв українсько-польського протистояння почали говорити на спільних наукових семінарах у 1997 році. У 2002-му це питання постало дуже гостро, бо саме тоді вийшло два томи польських громадських діячів Сємашків про злочини ОУН – і вже приблизно 15–18 років ми постійно говоримо про необхідність створення спільної групи для дослідження цієї проблеми. Нарешті така група створилася, і дуже добре, що вона створена не державними структурами.

 

На щастя, у нас є реальна можливість за допомогою історичних документів виявити більшість жертв конфлікту, а крім того, вони надаються до порівняння і верифікації. Проте ми мусимо пам’ятати, що документи не є істиною останньої інстанції – вони творяться людьми і мають властивість спотворювати реальність. Документ не є панацеєю. Тому наше завдання полягає у встановленні саме наближеної правди.

 

Робоча група, яка взялася за це дослідження, спробує дати нам наукову картину того, що відбулося на цих теренах. Сьогодні ми маємо однобічну оцінку, яка переважає всі інші оцінки і яка легітимізована в постановах польського парламенту. Вона абсолютно не враховує української точки зору і наших національних інтересів. Українська точка зору на тих дискусіях чомусь завжди виглядає зневаженою. Ми тільки із запізненням починаємо працювати над своєю позицією – і мусимо змінити цю загальну непомітність. Важливо також розуміти, що найважливішим буде не так кількість виявлених жертв, а те, яка інтерпретація буде цьому надана.

 

Що ми повинні отримати у підсумку? Найважливіше – це повагу до всіх жертв, їхнє увічнення. Ми також повинні мати суспільно-політичні наслідки від цього проекту – зміна погляду про український національно-визвольний рух та Україну в цілому у Європі та світі.

 

 

Володимир СКЛОКІН:

 

Встановлення історичної істини – це справа науковців, а не політиків

 

Ми маємо дуже довгу історію дискусії, яка зараз вже переходить у полеміку і навіть конфронтацію із польською стороною. Тому тривалий час, особливо з українського боку, ми залишалися тільки на рівні розмов та риторичних аргументів. Ми маємо небагато солідних наукових досліджень, які б залучали різнобічні джерела, і намагалися розкрити проблему з різних перспектив. Польська історіографія була у цьому контексті значно результативнішою. Проте я радий започаткуванню українського проекту, який працюватиме з першоджерелами. Думаю, на фініші ми отримаємо фундамент, який дозволить мати соліднішу позицію у цих дискусіях.

 

Очевидно, що нам важко погодитися із позицією офіційної польської влади, яка на законодавчому рівні встановила певні «історичні істини», котрі мають бажання бути єдиноправильними – втручання держави в історичні дискусії у такий спосіб є радше деструктивними. Встановлення історичної істини – це справа науковців, а не українських чи польських політиків.

 

Я маю два міркування з приводу проекту. Хочу зауважити, що по можливості варто рахувати всі жертви – це важливо і з точки зору розуміння того, що сталося, але також і для того, щоб результати дослідження були сприйняті світовою науковою спільнотою. Інша справа – це питання методу. Польські дослідження, як нам відомо, спиралися на дослідження Семашків, які базувалися на матеріалах усної історії. Але усна історія має свої обмеження, і роботи Семашків справедливо критикували, адже часто джерела усної історії не можуть бути підтверджені іншими джерелами. Тому з усною історією треба бути дуже обережними.

 

У проблематиці українсько-польських стосунків важливо відходити від ідеології і цієї вузької етнічної перспективи, бо дійсно з польського боку в останні роки є спроба накинути польську перспективу бачення. І дуже погано буде, якщо ми будемо відповідати тим самим. Для успіху цього діалогу важливо інтернаціоналізувати ці відносини, дискусія не повинна залишатися польсько-українською, бо тоді не буде жодної довіри. Потрібно залучати дослідників з інших країн і максимально розширювати різні перспективи бачення цієї проблеми. В такому випадку ми отримаємо більшу довіру до таких досліджень і буде менше підозр, що це просування української чи польської перспективи. Також для успіху проекту необхідно долучати різні джерела, особливо німецькі, багато з яких зараз оприлюднюються.

 

 

Василь СТЕФАНІВ:

 

Найскладніший виклик – політизація історії

 

У контексті українсько-польських стосунків щодо проблем минулого українська сторона мала дуже мало наукових аргументів, і я висловлюю сподівання, що група науковців, яка взялася за цей проект, справді зміцнить наш голос у цій дискусії.

 

Очевидно, що перед учасниками цього проекту постане багато викликів. І, як на мене, одним із найважливіших є політизація історії. Цей процес ми можемо спостерігати як з української, так і з польської сторони. Ми помічаємо призупинення комунікації між польськими й українськими середовищами істориків в силу аргументів, які мають під собою потужну політичну кон’юнктуру.

 

А тим часом інформація, яку представив Ігор Галагіда, підважує багато постулатів обох національних історіографій.

 

Підготував Андрій ГРИНИХА

Презентація та дискусія відбулись 14 червня 2018 року в УКУ

20.06.2018