Львівські вулиці ховають багато історій, і чимала їх частина пов’язана з насиченим культурним життям міста. Проект «Літературна мапа Львова», започаткований офісом «Львів – місто літератури ЮНЕСКО», Кластером видавничої діяльності та поліграфії та кафедрою медіакомунікацій Української академії друкарства, якраз і має на меті знайомити ширшу публіку з маловідомими іменами й локаціями львівського літературного і видавничого світу, і поступово наносити їх на мапу «освоєного» Львова. Одним з перших заходів проекту стала екскурсія львівським маршрутом Івана Тиктора (1896–1982) – українського видавця, редактора, військовика та громадського діяча.
Саме Іван Тиктор заснував перший у Західній Україні видавничий концерн «Українська Преса», що став найбільшим центром українського книго- та пресовидання у міжвоєнній Галичині. Він – приклад успішного менеджера, який уміло знаходив баланс між духовною та комерційною роллю видавничої справи. Його прізвище (як і багато інших видатних імен) було невідомим в радянські часи, а тепер повертається до нас як приклад професійного успіху.
Іван Тиктор народився 6 червня 1896 року в селі Красному на Львівщині в заможній хліборобській родині. Навчався у Рогатинській та Львівській гімназіях, пізніше вивчав право і торговельні науки у львівському Таємному університеті. Під час Першої світової війни служив у легіоні УСС та УГА. Після окупації ЗУНР потрапив до концентраційного табору, звідки звільнився 1921 року. В рідному Красному допоміг зорганізувати гуртки «Рідної школи» та «Союзу українок», читальню «Просвіти», драматичний гурток, хор і духовий оркестр.
1923 року Тиктор одружився з Марією Хом’як, і тоді ж розпочав свою видавничу діяльність, увійшовши до складу видавничої спілки «Новий Час». Для того, щоб зібрати потрібну суму, його батько Микита Тиктор продав мед з власної пасіки, а дружина – кам’яницю зі свого посагу.
Так розпочався львівський період діяльності Івана Тиктора, що тривав до 1939 року. Його видавничий «первісток» – часопис «Новий Час» – виходив спочатку як тижневик, згодом тричі на тиждень, з 1926 року – щодня. Тиктор покладав на нього великі сподівання, і навіть своєму синові Зеновію, що народився 1924 року, дав друге ім’я Новчас. На сторінках часопису публікували матеріали про життя українців у польській державі; про події громадсько-політичного, культурного, економічного життя; міжнародні новини, аналітичні матеріали про питання суспільних взаємин, політики, освіти, науки, мистецтва. «Новий Час» став опорним виданням майбутнього концерну «Українська Преса», який Тиктор почав створювати в 1925 році.
1928 року з’явився перший випуск тижневика для селянства «Народня Справа», який називали «коров’ячою газетою»: для заохочення передплатників видавець пропонував їм застрахувати свою худобу у віденській страховій компанії «в сумі 120 зл. на випадок, коли котра-небудь штука рогатої худоби згине».
Дитячий щомісячник «Дзвіночок», що виходив у 1931–1939 роках, за мету мав прищепити дітям любов до читання, пізнання світу, вивчення мов. Ілюстрований часопис «Наш Прапор» (1932–1939) своїм наповненням втілював кредо видавця: «Українська преса мусить бути українською не тільки мовою, а і національною програмою, вона мусить стати українською і духом». 1933 року у світ вийшов сатирично-гумористичний журнал «Комар», який з 1935 року став двотижневиком. У 1934–1935 роках виходила газета «Наш Лемко».
Майже при кожному періодичному виданні Тиктор започатковував бібліотечки науково-популярних, художніх, публіцистичних творів українських та іноземних авторів. Видавничий концерн Тиктора відомий також фундаментальними виданнями «Велика історія України» (1934–1935), «Історія української культури» (1936–1937), «Історія українського війська» (1935–1936), «Всесвітня історія» (1938–1939, не закінчена), що виходили в світ окремими зошитами, які потім можна було скріпити в один блок.
У 1939 році радянська влада конфіскувала видавництво Тиктора, а сам він виїхав до Кракова, де у 1940–1941 роках працював в «Українському видавництві», організував релігійне видавництво «Нове життя». У 1942–1943 роках видавець працював у Рівному, де став директором видавництва «Волинь». Уникаючи репресій, Іван Тиктор знову виїхав до Кракова, а далі, 1945 року – до Австрії, де налагодив випуск видань для українців у таборах для переміщених осіб.
У 1948 Іван Тиктор переїхав до Канади, де став керівником видавництва і друкарні в тижневику «Новий шлях» у Вінніпезі. 1950 року створив «Клюб приятелів української книжки», у якому перевидав найважливіші видання свого концерну. Помер в Оттаві 26 серпня 1982 року, де й похований.
Масштаби діяльності Івана Тиктора вражають і накладами, і тематичним розмаїттям видань. Так, наприклад, максимальний наклад часопису «Дзвіночок» становив 30 тисяч примірників, «Народньої Справи» – 40 тисяч, молитовника «Вірую» та календаря «Золотий Колос» – 100 тисяч. За час діяльності «Українська Преса» випустила понад 400 назв книжкової продукції із середнім накладом у 5 тисяч примірників.
«У міжвоєнній Галичині, напевно, не було селянської хати чи міського помешкання, куди б не потрапив часопис, книжка або календар з логотипом «Української Преси» та прізвищем Тиктора... – зазначає професор Української академії друкарства Надія Зелінська. – Тикторові та його «імперії» – видавничому концернові «Українська Преса» – дістався непростий час, виживати в умовах якого вдавалося лише найсильнішим і… найпроворнішим...» [1].
«Секретом успіху» Івана Тиктора було вміння відчувати суспільні запити та потреби читачів, здатність пропонувати різним аудиторіям доречні та цікаві саме для них видання, розуміння того, що за українського читача потрібно боротися, конкуруючи за інформаційне поле з іншими, зокрема, польськими видавцями; втілення абсолютно несподіваних і дуже сучасних рекламних стратегій, що передусім мали на меті популяризувати українське.
Аби укласти собі власний літературний маршрут, і пройтися львівськими локаціями видавця, якого по праву можна вважати успішним українським медіамагнатом, пропонуємо читачам кілька основних адрес, дотичних до Івана Тиктора та його справи.
У будинку №21 на вулиці М. Коцюбинського до 1939 року був Український академічний дім (Дім українських студентів), у 1950-х роках тут містився гуртожиток №1 Українського поліграфічного інституту ім. І. Федорова, зараз це корпус №2 Української академії друкарства. Саме тут Тиктор жив і працював у 1920-ті роки, коли управління Таємного університету доручило йому адмініструвати Дім студентів. Серед іншого, Іванові Тиктору вдалося організувати там доступну та прибуткову студентську кухню.
У той же час Іван Тиктор стає членом управи видавничого кооперативу «Червона Калина», розташованого на вулиці Генерала Дж. Дудаєва, 12 (колишня Зіморовича, 12/11).
Новостворене видавництво Івана Тиктора, зокрема редакція часопису «Новий Час», часто змінювала адреси, тож включаємо їх усі до Тикторової географії. Спочатку редакція містилася в будинку №18 на вулиці Руській. Тут до 1939 року діяв видавничий кооператив «Червона калина», також деякий час містилися редакції українських часописів «Літературно-науковий вісник», «Нова хата», «Неділя», видавнича спілка «Українське народне мистецтво», видавництво Боднаровича. Згодом редакція «Нового часу» перемістилася у будинок №4 на вулиці Староєврейській (колишній Боїмів).
У будинку №9 на площі Ринок в друкарні «АРС Ґрафіка» друкувався «Наш Прапор», 1933; «Народня Справа», 1933; «Дзвіночок», 1936–1937. За польських часів тут містилася Спілка друкарів і друкарня Щасного Беднарського в піднаймі Кооперативи «Промислу графічного» (тут друкувався «Новий Час», 1923, 1929; «Народня Справа», 1929). До речі, з 1957 року в цьому приміщенні діє бібліотека, зараз – Львівська обласна бібліотека для юнацтва.
У будинку №10 на площі Ринок за Польщі діяли українські установи, зокрема: товариство «Просвіта», книгарня ім. Шевченка, українська видавнича спілка та друкарня «Діло», редакції українських часописів «Новий Час», «Громадський голос», «Кооперативне молочарство», «Луговик», «Молода Україна», «Народна Просвіта», «Праця», «Рада», «Рідна школа», «Свобода», «Технічні вісті», «Учительське слово». Уже згодом, тут діяла відома за радянських часів книгарня «Технічна книга».
У будинку №9 на вулиці І. Федорова (колишній Бляхарській) містилися друкарня «Медицький–Тиктор» та видавництво «Новий Час». У 1930-х роках Іван Тиктор винаймає частину «Народної гостинниці», розташованої у будинку №1а на вулиці Т. Костюшка, і переносить туди видавництво концерну «Українська Преса». У будинку №19 на вулиці П. Дорошенка (колишня вулиця Сикстуська) була розташована друкарня А. Ґольдмана, де друкували «Ілюстрований додаток» «Нового Часу» у 1925–1926 та 1933 роках. У будинку №2 на вулиці С. Гавришкевича (колишня Стрілецька) діяла друкарня Ставропігійського інституту в оренді Тиктора. У цьому ж будинку за Польщі містилися друкарська спілка «Sztuka» та видавництво «Arbeiter Kultur».
Вулиця І. Тиктора (колишня вул. Орловська), перейменована на честь видавця 1993 року, безпосередньо з його діяльністю ніяк не була пов’язана. Єдине «видавниче» місце тут – будинок №10, у якому за польських часів діяла друкарня Льовенкопфа. У 2016 році на вшанування 120-ліття з дня народження Івана Тиктора на розі цієї вулиці та проспекту Свободи з ініціативи Української академії друкарства було встановлено інформаційну таблицю. Натомість будинок родини Тикторів – №46 на вулиці Пісковій – побудований 1930 року. До речі, на цій же вулиці під №11 за польських часів діяла редакція газети «Гігієна тіла і спорт».
Більше про Івана Тиктора та пов’язані з ним львівські локації можна дізнатися тут:
1. Зелінська Н. Концерн «Українська Преса»: видавничий тріумф поневоленого народу (до 120-річчя Івана Тиктора) // Сучасний мас-медійний простір: реалії та перспективи розвитку : матеріали ІІ Всеукраїнської науково-практичної конференції (12–13 жовтня 2016 р.) [наук. ред. В. М. Каленич]. – Вінниця, 2016. – С. 338–344.
2. Іван Тиктор: талан і талант : монографія / Н. Зелінська, Л. Сніцарчук, Е. Огар та ін. ; керів. авт. кол. О. Думанська. – Львів : Українська академія друкарства, 2007. – 240 с.
3. Іван Тиктор // Видавнича справа та редагування в Україні: постаті і джерела (ХІХ – перша третина ХХ ст.) : навч. посібн. / за ред. Н. Зелінської. – Львів : Світ, 2003. – С. 253–257.
4. Публікації І. Лемка у «Львівській газеті» 2006–2008 років.