Ставлення автора до самого себе, до людства й довкілля — річ надміру складна й непередбачувана. Ще складнішим його робить непостійність. Ставлення автора до життя — наслідок минущості, й ґрунтується воно не на розумі й стабільності, а радше на почуттях.

Оповідач має наважитися започаткувати нове життя поза межами дійсності. Втім, замість відваги можна говорити й про потребу. А може, слід враховувати обидва варіанти, й тоді вийде, що відвага сусідить із потребою. Від людини, яка надійно спирається на дійсність, не можна очікувати можливості зацікавитися вигаданим світом, прозирнути за допомогою слова за межі осяжного чи створити щось нове на основі своїх мрій. Кожна оповідь — це спроба захиститися від нападів дійсності, вийти з облоги людського духа й звільнитися. Нічого дивного, що світ, про який оповідають історії, значно переконливіший за довколишній. Спочатку література наслідувала життя, але поступово його перевершила — і життя тепер наслідує літературу.

Сучасне життя байдуже до людських жалів і радить не надто ними перейматися. Людина дедалі сильніше звикає до того, що можна жити, зовсім не виходячи за межі рутини. На екранах своїх телевізорів і телефонів ми бачимо насильство й муку, але дія їхня нетривала. Життя для багатьох стало виставою. Ми надягаємо маску і вживаємося в співчутливу роль. Поширивши афоризми в соцмережах, біжимо по наступне видовище.

Література для нас — інструмент віднайдення іншої дійсності. Вона допомагає зайти за лаштунки примарної сцени й відкрити приховане. Сила слова й фантазія допомагають боронитися від буденності.

Промовистий приклад випередження літературою життя — дон Кіхот, один із найсильніших романних героїв. Цей вигаданий персонаж демонструє одну з моделей поведінки, яку ми нині називаємо донкіхотством. Навіть Кафка — не лише романіст. Він уособлює певний світогляд і спосіб інтерпретації життя. Хто стверджуватиме, що Грегор Замза — тільки вигаданий персонаж? Світ Достоєвського теж значно сильніший і ефектніший, ніж наш. Та й брати Карамазови нині трапляються. Ахмет Хамді Танпинар, відома постать турецької літератури, знов і знов розгортає у нашій уяві колорит старого Стамбула.

З цього погляду Габріель Гарсія Маркес приголомшливо назвав автобіографію — «Жити, щоб могти розповідати». Писання поступово міняється місцями з життям.

Читачі дуже часто питають мене: «Ваша розповідь правдива?». Поза сумнівом, її чує багато письменників, бо читачі готові вірити прочитаному. Від автора чекають, що той створить за допомогою розповіді переконливий світ. І зовсім не для одурення читачів, а щоб самому вірити своїй розповіді. Між письменником і читачем існує таємна угода. Обоє знають, що мають справу з вигадкою, але готові повірити, що перед ними дійсність.

Читачеві, який запитує, чи правдива моя розповідь, складно відповісти. Скажу, що все це зі мною справді сталося, — збрешу. Оголосивши, що правди в цім немає, теж збрешу. Бо літературний світ годі порівнювати з проживанням дійсності.

Не можна сказати, що віра в дійсність, створену літературою, зробить нас щасливішими й спокійнішими. Але й розуміння розмежованості двох світів може налякати. У світі, створеному автором, окрім питання щастя, на читача чекають інші виклики. Автор закликає читача бачити, розуміти й знати. Увійшовши у світ великих письменників, ми напевно забудемо все, що нас вразило.

Як і всі, я теж часто питаю себе, навіщо, власне, пишу.

Письменник пише, аби запам’ятати? Не певен. Може, він хоче вихлюпнути на папір приховане в пам’яті, аби воно захопило ще чиюсь пам’ять. Уберегтися за допомогою письма. Пам’ять про минуле тісно пов’язана з уявленнями про майбутнє. Окремі відтинки часу певної миті не можна інтерпретувати незалежно один від одного. У момент, який називаємо «нині», ми водночас у минулому й у майбутньому. Ми не можемо знехтувати ані слідами минулого, ані очікуваннями, що їх називаємо майбутнім. Час утворює переплетені кола. Якби я міг стерти з пам’яті речі, про які намагаюсь забути, — дивно, але не стер би. Борючись із цими спогадами, я сильнішаю. Хмара минулого, що над нами висить, не меншає.

З’ясувавши, що не дам ради з дійсністю, я знайшов інший шлях. Почав писати. Колись писав так, що руйнував дійсність. Мої проблеми з задишкою і внутрішні страхи, пережиті за життя, поступово слабшали. Лиш коли нарешті зміг створити власну дійсність, я почав думати, що можу впорядкувати життя.

Я письменник, який живе у Стамбулі. Пишу про себе, отже, існую. Несу за собою долю рідного міста. Я щось середнє між людиною зі сходу й людиною з заходу. У мене ціла шафа подій, про які намагаюсь забути і які прагну закарбувати в пам’яті. Те, що я написав, перекладено на різні мови — так я мандрую до людей з-поза меж, з інших світів. Не знаю, чи цим полегшую життя читачів, а чи ускладнюю. Одне лиш знаю точно. Література руйнує всі поділи й несе зближення. Єднає душі читачів і письменників. Культурні, релігійні, класові чи географічні межі раптом втрачають важливість.

Коли розповідаєш про людину, місцеві особливості не важать. Я пишу зі Стамбула, але знаю, що читач, який живе у Буенос-Айресі, Пекіні, Багдаді, Нью-Йорку, Найробі чи в якомусь іншому місті світу, має у душі таку саму тінь і таке саме світло.

Коли література наповнить людські душі, всі межі світу втратять сенс.

Переклад з чеської: Олександр Стукало
Есеї підготовлені в рамках фестивалю Місяць авторських читань, що триватиме у Львові від 5 липня до 4 серпня 2018 року