140 сторінок, 4 розділи і 109 віршів. Це 3 факти про нову збірку поезій Богдани Матіяш «Пісня пісень», яка вийшла у «Видавництві Старого Лева». Це перша збірка поетеси за останні 5 років. Попри те, що її назва одразу апелює до однойменної книги Старого Завіту, Богдана каже, що заклала у цю назву дещо інший сенс.
Про настрій збірки
Мені хотілось написати книжку, яка була б інтонаційно біблійною. А потім я зрозуміла, що ми живемо у ХХІ столітті, що ми травмовані купою різних речей, яких стародавня людина не досвідчила, а ми не є такими чистими, наша любов дуже змінилась, ми не знаємо, якою була любов старозавітних людей. Збірка «Пісня пісень» – це моя версія тієї любові, і я думаю, що кожен, хто живе, повинен співати свою пісню пісень, тобто любити і надихатись любов’ю. У моїй збірці є і смуток, і приватні трагедії; вона має зовсім інший настрій, ніж біблійна. Називаючи так книжку, я не роздумувала про те, як на цю назву реагуватимуть. Для мене ця назва не є амбіцією – це скоріше мій обов’язок співати про любов. Я досі знаю людей, які теж переосмислюють цю тему. Дуже важливо не боятись повертатись до базових речей – в іншому випадку сенсів життя стане на один менше.
Книжка, яка вчиться ходити
Ця книжка присвячена моєму чоловікові Костеві – це важливо для мене і для книжки. Не знаю, чи в інших письменників таке є, але в мене іноді буває, що дивишся на свою книжку, і думаєш – ну ніби непогано вийшло, вона напевно найзріліша з моїх книжок. А потім відкриваєш перед презентацією і розумієш, що нема чого прочитати людям. Потім знову минає час, і ти думаєш: ну все-таки непогана книжка. Може, так і має бути, щоб не підноситись на п’єдестал, щоб кожна книжка була як перші кроки дитини.
Писання віршів як черпання слів з тиші
Є час говорити, а є час мовчати. Найприродніша тиша та, коли ти її не зауважуєш, коли вона западає і ніхто не чується зніченим. Проговорювання і коментування мовчання – це трохи не зручний момент, тому що мовчання треба проживати. Дуже пам'ятаю, чому почала науково займатись цією темою (Богдана Матіяш захистила наукову дисертацію «Мовчання як текст: від герметичності до діалогу» – ред.): наближався мій другий курс Могилянки, літо, в якому я багато часу проводила сама; тоді я відчула, наскільки насиченим є той час. Я мала безліч внутрішніх досвідів, і я розуміла, що жодна тиша не є німою – вона словесна, вона промовляє. Власне, писання віршів – це і є черпання сенсів, слів, образів та понять з тиші.
Збірка віршів має бути енергетичним згустком
Моя перша книжка була збіркою віршів в прямому сенсі слова. Втім, відколи я написала «Розмови з Богом», кожні мої наступні тексти ішли концепційно і будувались навколо певної теми. Можна вважати, що я циклічний поет, який довкола теми вибудовує сюжет. Є насолода в тому, коли ти віддаєш читачеві тексти, над якими ти працював, а не просто позбирав докупи.
Штука в тому, щоб зрозуміти – кожен має місію
Мені не хочеться, щоб на поета накладали якусь місію, це його особиста справа. Поет – це людина, яка має право на спокійне життя. Можуть чекати, що він встане і піде на барикади, а він не хоче, або що поет буде писати глибоку лірику, а він замість цього хоче просто піти і помилуватись квітами, або написати лише 2 рядки вірша чи не написати жодного. Штука в тому, щоб зрозуміти, що в кожного є місія, і треба перестати вирізняти, що хтось має право на більшу місію, а ти – ні. Ми кажемо, що не помічаємо поетів, десь їх відсуваємо, але коли ми не помічаємо інших, ми робимо те саме. Ми штучно створюємо світ, в якому самі культивуємо нерівність.
«Пісні пустелі» – про останній розділ збірки
У моїй попередній книжці «Твої улюблені пси та інші звірі» я зверталась до первісності, збірка виникла з відчуття втраченого раю. У цій книжці в мене є такі слова: «Мені б віднайти таку пустелю, де ні лев, ні гієна не вчинять жодної шкоди». Це була ідеалізована пустеля. Тоді як досвід пустелі, який є у «Пісні пісень», уже екзистенційний. Він має щось спільне з самотністю, але насправді пустеля стається не тоді, коли ти потрапляєш туди за власним бажанням; це середовище, в яке ти потрапляєш мимоволі. Коли тебе нібито поміщають в атмосферу, де є тиша і зосередженість. Однак ти туди потрапляєш не тому, що ти сам це обрав, а тому, що так мало бути.
Після Майдану в мене стався досвід такої пустелі. Після одного випадку я не могла ходити. Це був досвід, коли ти опиняєшся в пустелі, в якій насправді не хочеш бути. Після того починаєш розуміти, що треба просити дуже обережно, адже воно може прийти до тебе, але не так, як ти його уявляв.
Підготувала Марта Сомик