2018 рік вже майже добіг половини, тож можемо підводити серіальні підсумки: справа приємна і інформативна. Особливо смакує тим, хто – і можливо саме зараз! – нетерпляче очікує чергової серії свого улюбленця.
Нагадати, що я писав про кращі серіальні зразки початку року, на кшталт страх як смішного «Хеппі!», неперевершеної іспанської історичної «Чуми» чи фантастичних «Зворотної сторони» і «Видозміненого вуглецю», можна тут. А тут було писано про «Безпеку», ще одну цьогорічну перлину. Тому перейду до думок новітніх. За традицією підсумок проводиться на основі виключно перших сезонів, інакше можна втопитися у серіальному вирі, але наразі зроблю виняток. Він – для серіалу «Легіон», перший сезон якого минулого року буквально роздер на дрібні шматочки більш-меш стандартизований простір людської фантазії в кіно і розширив її межі в бік безконечності (Zbruc згадував про нього). Але другий сезон зробив, здавалося, неможливе – він рушив ще далі, за буйки, ним же ж і встановлені, у вільне плавання режисерсько-сценарного марення. Подібних взірців можу назвати лише кілька: старий добрий «Твін Пікс», британську «Утопію» 2013-го і минулорічні «Американські боги». Шоураннер Ноа Гаулі, відповідальний за коенівське «Фарго» у вигляді серіалу, з «Легіоном» встановив рекорд сміливості з використання абстракції, нелінійного сюжету, безсюжетності, філософічності, експериментальності тощо. Як він отримав на це право – важко сказати, важливо, що канал FX дав йому карт-бланш, в повній, ледь не унікальній мірі, розв’язав руки і дозволив займатися творчістю. Творчістю! На TV!!! Уявляєте у нас таке на «1+1», ICTV чи тим паче «Україні» або INTERі?
Ще більш важливо, що FX – це праймовий кабельний канал, прибутковість якого залежить від підписників, а також, звичайно, від продажу контенту. На «Легіон» відразу робилися ставки, оскільки він є екранізацією коміксів Marvel, а після перемог в прокаті діснеївських блокбастерів Marvel стоїть у перших рядках наймасовіших і найприбутковіших речей у світі. І от вони роблять «Легіон», чия екстравагантність вражає навіть поціновувачів. На що вони розраховували? Топ-менеджмент обурений? Катастрофа? Ні, навпаки – програмний директор FX Ерік Шраєр в коментарі для Variety стверджує: «Перший сезон був приголомшливим досягненням. А новий «Легіон» – це більше, ніж просто серіал, це абсолютно оригінальна робота над жанром про супергероя. Наша подяка Ноа Гаулі за те, що він приймає творчі ризики та невтішні очікування». А далі панегірик: «Це привілей знову працювати з Ноєм». Ви уявляєте?!
Поліекран, закадрові цитати з логічних та філософських концепцій, гіперкрупні плани, довгі плани, довгі проїзди, мовчанка в кадрі – і це лише маленька частинка використаних в «Легіоні» формальних прийомів, вкрай зрідка вживаних в інших серіалах. І це при тому, що, як говорилося, мова йде про супергероя. Який протистоїть супермутанту. Але що означають ці слова в контексті серіалу? Тінь сюжету, не більше. До того ж, «про що» аніскілечки не пояснює «як», а це «як» і є найважливіша частина «Легіону», складного і винахідливого, однозначно одного з кращих цьогоріч.
Цьогоріч з серіалу в серал можна мандрувати, як за хлібними крихтами. Приміром, можна почати з «Примарної вежі» від Hulu, що розповідає сенсаційну шокову історію про ідіотське протистояння ФБР і ЦРУ, які навзаєм замовчують інформацію, і через що, виявляється, стала можливою трагедія 11 вересня. А оскільки мова йде про Афганістан, з «…вежі» можна перейти до «Батьківщини» Show Time, яка хоч і переросла вже сьомий сезон, досі залишається на плаву. З «Батьківщини» через Демієна Льюіса, який знімався там до третього сезону, переходимо до третього сезону «Мільярдів» того ж таки каналу, де Льюіс знімається досі. А з «Мільярдів» через одну деталь – до бразильського «Механізму» від Netflix. В одній з серій «Мільярдів», знятій ще 2017-го року, герой Льюіса рекомендує влити інвестиції в державний сектор Бразилії. А у відповідь чує, що, мовляв, яка ж там державна програма, якщо вся верхівка тамтешнього уряду сидить у в’язниці? Це й утворює зв'язок з «Механізмом», серіалом про корупцією у вищий ешелонах влади і боротьбу з нею поліції, розпочату за чотири роки до того, як в герой «Мільярдів» надумав звернутися до корумпованої влади Бразилії.
Таким чином можна рухатися і за жанрами: від чудового і жорсткого комічного екшну «Хеппі» SyFy про поліцейського, що женеться за серійним викрадачем дітей, маючи при цьому фантастичного «примарного друга», стрибнути до подібного «Баррі» HBO. Може, це буде і не рівноцінний стрибок – задоволення від «щастя» було максимальним. Проте «Баррі» потішив оригінальністю карколомної історії, за якою найманий вбивця стає актором, грає прислужника в «Макбеті», а паралельно мочить чеченську мафію в США.
Далі можна продовжити рух за місцем виробництва. Та вже рухатися треба трохи повільніше. Бо мова піде про потужне і драматичне. Про «Патрика Мелроуза», частково профінансованого Show Time, але зробленого в Британії і британським Sky. Шестисерійний міні-серіал лише спочатку видається інтелектуально-комічним. Бенедикт Камбербетч грає наркомана з вищого світу, і грає з таким розмахом і такою експресією, що не захопитися ним немає жодної можливості. Втім, з часом, занурюючи глядача в причини свого шаленства, він збиває посмішку. Бо ж як можна посміхнутися, коли батька маленького героя Бенедикта грає Хьюго Вівінг, чий герой – моторошний тиран, насильник і самодур; як можна посміхнутися, якщо нам в усіх кольорах пекельної веселки показують спочатку крах душі зґвалтованого батьком-нелюдом хлопчика, потім крах мужчини, а надалі – чоловіка і батька? Довгоочікуваний і заздалегідь занесений в топ-кращих, «Патрик…» з великим відривом випереджає найсміливіші покладені на нього надії. При цьому не жаліє глядача, не грає в дурнуваті ігри толерантності й реваншизму. З девізом No Mercy він вривається в душу, і не залишає нікого в живих. Для чого таке, спитаєте? А щоб знали, як це, і куди насправді веде насильство над дитиною і далі, ланцюговою реакцією підпалюючи сім’ю, родичів, друзів… Кого ще? А що, цього мало?
На тому ж полі – сімейні стосунки між батьком і дітьми – грають і «Спадкоємці» від НВО. Серіал не так глибоко пірнає в минуле (поки показали лише дві серії), та вже вчувається розмах «Династії». І правильна пальпація пошкоджених ділянок від стикання сподівання та реальності, зі зверхністю патріархальної системи та її жертвами, потенційними пацієнтами психотерапевтів, психоаналітиків, психіатрів. Брайан Кокс менше за Вівінга навіює жах, але його дії, як голови мультинаціональної корпорації, можуть перевершити дії батька Патрика Мелроуза в кількісному еквіваленті.
Вже завершений перший сезон серіалу «Вбиваючи Еву» для BBC America і BBC One (і продовжений на другий) дає більше підстав щодо аналізу. Адже три початкові серії мали і високий рейтинг, і видобували вражаючі емоції, а наступні п’ять серій градус захвату суттєво зменшили, хоч і не до нуля. Так чи так, треба визнати непересічність «… Еви», максимально англійського витвору. Тут поліцейське розслідування не має такого чіткого, часто-густо штампованого сюжету, як в американських серіалах. Тут дотепне спостереження важливіше за слизькі жарти, а слизькі жарти не викликають (і не мусять) гомеричного реготу, а лише забарвлюють ситуацію і надають нюансів характеристиці героя. Та й протистояння поліцейської, зовнішньо дуже незвичної й кумедної, і досвідченої красуні-кілера, яка і вбиває тільки тому, що їй подобається це робити – заслуговує на увагу. Більше того, сценаристи серіалу правильно розрахували свою свободу творчості та відвагу, коли примусили вбивцю слідкувати за своєю переслідницею: з одного боку, вони поміняли парадигму гри в котика і мишку, а з іншого… наповнили їх стосунки симпатією. Правий-неправий, закон-злочин, люблю-ненавиджу – все це переплелося, і в доволі комедійному, а де-не-де сексуальному сенсах. Трохи зіпсував якість матеріалу сюжетний перехід героїв з Британії до Росії. І не тільки через етику, а власне через клішовані ситуації та недолугі деталі, звісно, просто невідомі цивілізованій Європі й, здебільшого, просто незрозумілі акторам та сценаристам за межами «совка». Їдальня в російській в’язниці виглядає як в американській чи англійській, вимовлені англійцями російські слова і вирази традиційно викликають іронію, і лише процес побиття наглядачками і їх жахлива зовнішність трохи додають реалізму.
Загалом, «Вбиваючи Еву» варто занести до списку кращих серіальних зразків цього року – по-перше, через нестандартність. По-друге, через політичність. Саме політичний нюанс робить цей серіал особливо важливим. Справа в тому, що героїня найманої вбивці працює на російську організацію, і виконуючи її замовлення, вбиває, здається, безсистемно… В чому і є система, ціль якої стратегічна – створити хаос і породити страх. Таке пряме посилання на дії Росії, що безкарно і нахабно веде агресивні дії по всьому світі, цілком зрозуміле у британському серіалі, де російські олігархи й агенти ФСБ неодноразово влаштовували вакханалію, страти, судові баталії та футбольні безчинства. Напряму сказати, що замовлення героїні «… Еви» дає, властиво, кремлівська кліка, творці не наважилися. Але і цього вже немало.
Тепер про скандали. Скандали навколо серіалів не така вже й рідкісна річ. І мова не про другосортного «Останнього москаля» каналу «1+1», закиданого помідорами через банальне безкультур’я продюсерів і сценаристів та їх прагнення спотворити образ українця. І не про рашистських «Сплячих» «Першого каналу», де персонажі, працівники ФСБ, зображені героями й інтелектуалами. Мова, наприклад, про «МакМафію», серіал визнаних гігантів, британського ВВС і американського АМС, про сина опального олігарха, котрий втік з Мордора до Лондона. На нього, ясно, визвірилась російська преса, чиновництво і дипломати – мовляв, використовується кліше, наклепи і неправда. Скандал спричинив і другий сезон серіалу Netflix’а «13 причин чому», який звинуватили в тому, що тема суїциду в школі може призвести до наслідування психологічно нестійкими глядачами. А його лише за перший вік-енд, з 18 по 20 травня, подивилося понад шість мільйонів глядачів. Тим не менше, сповіщень про самогубства наразі не надходило.
Згадуючи «13 причин чому», серйозне і дошкульне копирсання в проблемах американської школи, стосунках американських підлітків та їх батьків, варто принагідно сказати і про «Імпульс», дистрибуцію якого здійснював порівняно новий гравець на ринку вагомих серіалів YouTube Red. Тут цілком органічно поєднано стилістику і тематику Netflix’івського хіта – школа+батьки-діти – з науково-фантастичною складовою в дусі серіалів «Дуже дивні речі» та «вода, що падає» і фільму «Телепорт». Атмосфера цікавості й таємничості класно доповнена переконливими акторськими роботами. Актори навіть перевищили своє завдання: вони показали структуру поведінки середньостатистичного американця, такий собі зріз суспільства Сполучених Штатів, покладений під мікроскоп для глядачів усього світу. Хтось, може, побачить в цьому певну наївність, з чим я не погоджуся. Наївність – це про новий, перетягнутий з ‘90-х, «Карате-кід». Наївність також не дозволила піднятися до рівня успіху дуже перспективному постапокаліптичному данському серіалу «Дощ». І фактично нових «Загублених у космосі» так само загубила наївність, яку в даному випадку можна цілком назвати навмисною, бо ж Netflix знімав свій продукт для підліткової аудиторія, наївно, але повністю втішеної тим, що побачила.
Тож єдиним безгрішним, і першим у нашому списку кращих серіалів 2018 року (з поправкою на перший сезон) постає «Терор» від американського каналу АМС з британськими акторами. Він приголомшує вже на етапі обдумування ідеї, бо це екранізація знаменитого містичного трилеру Дена Сіммонса, у свою чергу написаного на основі трагічної історії плавання британських кораблів «Терор» і «Ерібус» до Північного льодовитого океану задля віднайдення морського проходу між Атлантикою і Тихим океаном. Мова йде про 1840-ві роки. Про команду, що застрягла в льодовій пустелі. Про холод і голод. Про бунти, безумство, канібалізм. Як це зробити хоч якось цікаво для глядача, коли нічого в цій пастці жаху і відчаю відбуватися не може? І при цьому не загубити історичність, високий стиль і стоїчність британських матросів, що п’ють вино до останнього і не втрачають культури поведінки? Сіммонс ввів у сюжет… ведмедя, згадки про якого у збереженому щоденнику капітана немає, але чия присутність, з огляду на місце подій, цілком ймовірна. Проте письменник надав йому рис містичних, і пояснювати це не збирався, чого не зробили і творці серіалу. Більше того, у фіналі капітан, відповідаючи на питання про ведмедя, говорить фразу, форма і суть якої для мене грають вирішальне значення у визначенні «Терора» кращим. Він каже: «Про цю істоту я нічого не можу сказати. Нам не судилося про це дізнатися». І все.
Про макгафен серіалу, найбільшу таємницю, що постійно пече, мов згоріла шкіра, головний герой не сказав нічого зрозумілого, точного, логічного чи бодай фантастичного. Нічого! Подібного я не чув в жодному з бачених сучасних телевізійних продуктів комерційного спрямування, де все розжовується і кладеться в ротик глядача, позбавляючи його таким чином елементарного шансу на мислення, насолоду від думання, насолоду від інтелектуального процесу. А «Терор» весь такий. Коли відчуваєш, що сам ростеш, слухаючи ці розумні й вишукані діалоги, споглядаєш за грою Джареда Гарріса і Кіарана Хайндса, Іяна Гарта й Тобіаса Мендзіса, за «культурою поводження з камерою», за живим матеріальним світом XIX сторіччя і всім цим титанічним процесом створення раніше не твореного, шалено ризикованого з бізнесової точки зору, бо відірваного від загально вживаного, популярного. «Терор» – це масштаб «Гри престолів» і «Світу “Дикий захід”» з додатком практичної інтелігентності «Абатства Даунтон» і містично-скажених «Страшних казок». Уявляєте собі цю суміш? Ні? Не дивно через брак аналогів…
Чи стане «Терор» кращим за версією кіноакадеміків та критиків? Не так і важливо. Головне – ви знаєте правду… Хоча, за словами сенатора з політичного трилера «Таємна влада»: «правда – це не те, що цікавить людей».