Історію літератури можна уявляти собі по-різному. В очах кожного конкретного читача вона набуває свого особливого образу. Можна розглядати її з точки зору особистого досвіду так званого "наївного читача", коли найважливіше в літературі саме те, з чого складаєшся ти – тобто з книжок, які сформували твій читацький досвід. У такому випадку чимало залежить від примх долі, перебігу освіти і, звісно ж, випадковості. Дуже добре пам'ятаю повне, семитомне, зібрання творів Григорія Квітки-Основ'яненка, яке чомусь опинилося в батьківській бібліотеці на початку 1980-х років і посідало на полиці почесне місце між сірим, цензурованим п'ятитомником Тараса Шевченка та червоними палітурками повного Михайла Стельмаха.
Сьогодні мені здається, що саме брунатні томи з художніми текстами й листами українського сентименталіста визначили моє головне життєве зацікавлення. Саме так мені хочеться думати. Хоч пояснити, чим саме привабив мене цей автор, я досі до пуття не здатен. Я навіть не певен, чи він привабив мене саме як автор текстів, а не набір певних ознак, починаючи зі звичайної присутності на полиці "там і тоді" і закінчуючи першим знайомством з академічним підходом до літератури, де, як з'ясувалося, не було нічого непотрібного, зайвого та неважливого, а ретельні передмови й дисципліновані примітки по-діловому це пояснювали.
Певна річ, я не схильний перебільшувати вплив творчості Квітки-Основ'яненка на формування моєї особистості. Можливо, його взагалі не було. А якщо й був, то жодним чином дослідити його я не спроможний. Але саме цей автор, гадаю, дав незримий і геть невідчутний під ту пору поштовх. Йому досить було просто опинитися на полиці книжкової шафи, а мені – просто простягнути до нього в певний момент руку.
В підходах до літератури існує кількадесят способів ранжування текстів. Щось стає класикою з неодмінною наличкою високої "художньої вартості" та "вічної актуальності", вдало відбувши випробування часом, а щось назавжди або на певний час стає марґінесом літератури, її другим і третім рядом. Відомо, що твори одного автора можуть належати водночас до кількох рядів. Славна і хрестоматійна "Пані Боварі" Ґюстава Флобера – стовп французької і світової прози ХІХ століття, який вивчають в школах і без якого не обходиться жодна серйозна розмова про літературу епохи реалізму. Тоді як недописаний і посмертно виданий роман "Бувар і Пекюше" того ж автора – твір, відомий лише літературним гурманам і популярності серед широкої аудиторії не має. За інших сценаріїв та літературних канонів вони, вочевидь, могли би помінятися місцями. Але це тема для спеціалізованої філологічної дискусії, яких у літературознавстві другої половини ХХ століття не бракувало. Згадати б бодай "Західний канон" Гарольда Блума, який ретельно досліджує поняття літературного канону, пояснюючи, чому і яким чином саме ці, а не інші 26 авторів від Шекспіра до Беккета мають у ньому найбільшу вагу.
Приблизно рік тому одне київське видавництво зробило мені пропозицію взяти участь у великому проекті з видання повного зібрання творів англійського прозаїка Джозефа Конрада. Й ось уже майже рік цей автор щоденно присутній у моєму житті. Доти я знав його по вершечках – класичних романах і повістях (насамперед "Серце темряви" і "Лорд Джім"), які давно стали золотим фондом і які вивчали в Могилянці на курсі з англійської прози. Перекладаючи ранні твори автора – "Вигнанця з островів", "Негра з «Нарцису»" та "Оповісті неспокою" – я пізнав зовсім іншого Конрада – багатослівного й романтичного, в'язкого і стилістично розмаїтого, "сирого" і ще не впевненого у своїх силах. Кожен з перекладів давався мені нелегко і ставав неабиякою пригодою. Складні романтичні описи природи, людської зовнішності та психологічних станів персонажів у "Вигнанці з островів", огром морської термінології в "Негрі з «Нарцису»" та сміливі експерименти з жанром новели в "Оповістях неспокою" – все це (і не тільки це) сформувало зовсім інший образ автора. З кожним новим перекладацьким досвідом Конрад "Серця темряви" поставав у новому образі, змінювався і обростав новими сенсами. На попередні читацькі враження неминуче накладалися особливості перекладацької роботи з її пастками, сюрпризами та деформаціями.
Аж ось настав час сісти за переклад роману Конрада, про який не писали в жодних офіційних біографіях. Конрадознавці старанно оминали його своєю увагою і замовчували як небажаний виплід дивної випадковості. "Квазінауковофантастичний", за визначенням "Вікіпедії", роман "Спадкоємці" ("The Inheritors") був написаний 1901 року в колаборації з іншим автором – Фордом Медоксом Геффером. Не уявляю, хто і за що в цьому творчому тандемі відповідав. Однак припускаю, що Конрадові в цій історії належала роль літературного заробітчанина, який мав надати досить незначному з точки зору "вічності" твору доладного і стилістично стравного вигляду. Можливо, його функція зводилася не так до творчої, як до редакторської роботи. Але це лише припущення.
І справді, літературна якість цього твору досить сумнівна. У тому сенсі, що жодних художніх вершин він не сягає. А в порівнянні з іншими творами Конрада здається просто неймовірним парадоксом. Високохудожність витісняється дивним сплавом ідеологічної непевності, властивої fin de siècle, і неокреслених страхів перед майбутнім століттям. Ходульність і непрописаність персонажів, досить банальний сюжет, певна наївність і старомодність стилю, спроба побудувати "екшен", не увінчана особливими успіхами... Цей текст, за сучасними жанровими мірками – звичайний політичний детектив, а ніяка не наукова фантастика, досить плаский і композиційно "полегшений" роман "на один вечір". Сьогодні б його залічили до так званої "масової літератури". Зайве казати, що до попереднього образу автора він майже нічого не додав.
І тут якраз доречно зачепитися за рятівний прислівник "майже", бо за типовим "прохідним" і нічим не прикметним текстом третього, а може, і четвертого ряду крилися цілі розсипи цікавинок, передбачень і прозрінь. Тому з першого погляду нічим не цікавий твір обернувся для мене цілою лабораторією знахідок. "Спадкоємці" Геффера-Конрада виявилися першою спробою опису піару в його сучасному вигляді: молодий і нікому не знаний письменник опиняється в ситуації "гвинтика", вписаного в чужі політичні схеми, де йому призначено роль – не багато і не мало – іміджмейкера кількох "великих риб" британської політики. Серед них фігурує – нагадаю, надворі 1901 рік – персонаж на ім'я Черчилль, який символізує чесноти так званої "моральної політики". Саме він разом зі своїми старомодними принципами приречений впасти жертвою підступної кліки аморальних політичних ділків – "спадкоємців" з “Четвертого Виміру”, що мають намір зруйнувати старий лад і "успадкувати Землю". Опинившись між двох вогнів, головний герой вибирає "партію зла", яка обплутує його і зневолює, перетворивши на інструмент у складному плетиві політичних інтриг – нещасного виконавця чужої волі.
У "Спадкоємцях" 1901 року явлено всю красу цинічного, інструментального ставлення до почуттів і вартостей окремої індивідуальності, що не здатна опиратися "схемам" і фатальній невідворотності зла. Задовго до "Процесу" Кафки авторам цього політичного детективу вдається намацати головний нерв грядущої епохи, де людина маліє, стирається та нівелюється під впливом невидимих важелів, втрачає свою ідентичність і улягає незбагненним психологічним механізмам, які змушують робити неправильний, етично неприйнятний вибір і від нього загинути – як не фактично, то символічно. Думаю, якщо уявити собі якийсь ідеальний курс з історії літератури для політологів і соціологів, саме такі твори мали б читати й аналізувати в ньому під збільшувальним склом.
Певна річ, "Спадкоємці" далекі від високої літератури десь так само, як нікому не відомий на сьогоднішній день Форд Медокс Геффер далекий від класика англійської і світової літератури Джозефа Конрада. Але примхливі долі літератури, її підводні камені, забуті сюжети і небажані діти – все те, що залишається за межами широкої читацької уваги і не входить до жодних літературних канонів – значно цікавіші, ніж можуть здаватися з першого погляду. Щось звело цих двох авторів разом. Щось підштовхнуло саме до такої проблематики. Якась інтуїція, імпульс, невидимий жест. Це як випадково дістати з батьківської книжкової полиці сьомий том Квітки-Основ'яненка і потім пов'язати себе з літературою на все життя. А життя, як відомо, більше за літературу. Вже не кажучи про її канони.