Або мені заграйте, або мені забубнуйте,

Або мені коника на війну риштуйте...

Про ніщо не було в селі більше говорення, тільки про Андрієве весілля. Адже гектарів обабіч його хати більше як у всіх сусідів, а нивка рівненька, хоч колесо коти. До того ще троєчко сиріт, отож і треба статечному господареві роботящої челядниці.

— Ей, бо вдовець, він б'є, катус,

А молодець стискає та милує...

— То буде себе жона шанувати, і сиріт пантрувати, не переїсти їй усього хліба. А що? Буде сивою косою ходити?

"Ой, татар братчик, татар,

продав сестру за таляр,

русу косу за шестак,

біле личко таки так..."

— Диви на неї... Та ти сама пішла б за нього...

Але Андрій не зважав на людське говорення; що правда, то правда. Померла Настуся, хороша була перша господиня чи в хаті чи в оборі та чи в полі; горіла кожна робота в її руках. Аж люди їй цього щастя завидували, так і в сиру землю її загнали. Прискаржила якась подла рука, що її рідний брат у книжках визнається, то прийшли й серед чорної ночі виволікли його в далеку Сибір. Іще Настуня не спам'яталась, а вже за другим наворотом по батечка рідного прийшли, та й цього вперед себе погнали. Не видержало цьому крихке Настунине серце, пішла сирота геть від своїх малих сиріток. Остався Андрій самий з дітьми; бідив і про своє горе білим світом нудив. — Ні хто хліба спекти, ні хто сорочину випрати, захарамаркається вся господарка. І дітей нема кому обійти, — Оленці кіску заплести, Василькові та Юркові дитячий ряд вести.

— Так оженіться, Андрію, ви ще не старий, а Ксенька піде за вас і працьовита вона; добрих батьків ховання.

— Може й таки так добре було б... Навіщо дітей поневір'яти й себе мучити.

Повеселішав Андрій, і сватів післав та й на оповіді зголосили. Корову на весільний пир і своє сало в коморі. — Хай зо мною народ веселиться, коли мені до добра веде! А ви, діти, не плачте, прийде матка, до сну вас приколише, приголубить і весело нам буде.

До Дунаю стеженька, туда йде молоденька.

Над Дунаєм стояла, русу косу чесала.

Русу косу чесала, в тихий Дунай метала:

"Плини, косо, з водою; я зараз за тобою.

Та хай батенько знає, за кого мене дає:

Чи за діда старого, чи хлопця молодого."

Знаю, дитятко, знаю, але долі не відгадаю.

Коли ж бо правду сказати, зовсім уже забув Андрій про своє сирітство. В три столи буде весілля, всі молоді дівчата в дружки, а всі господарі в свати та в дружби. Обіцяв ще домовитий господар на своє весілля привезти з околиці найкращих музикантів... Хай співають та радуються:

— Ой, мій милий умер, умер,

Та в коморі дуду запер, —

А я пішла муки брати,

Стала мені дуда грати.

Ой, ти, дудо ж моя, дудо!

Я молода сюди-туди,

Наприсядки та в долоні, —

Пішла мука по коморі.

Наче в млині поралися доматорки в Андрієвій хаті, пекли білі хліби, числили в копи пироги, до мисок сир насипали, щоб усім гостям щедро було, мило... А сам Андрій ще до міста поїхав, із своїми дружбами поґальопував до міста, щоб розрадувати гостеньків любих.

— Бояри молодії, учиніть волю мою,

Та ходіть зо мною до тестенька на двір,

До моєї Ксеньки за стіл.

Тим мені Ксенька мила, бо мені вона сороченьку вшила...

От таке то людське широке щастя... Приїхав Андрій до міста та в знайомої купчихи купив собі за стопятдесять паперових добру, чисту як сльоза заправку до горілки. — Таку малюсіньку скляну трубочку, ще меншу як пів мізинчика. Але за те найчистішу есенцію, що вистачає по три каплі до повної літрівки. А з усієї цієї ампулки буде заправлена горілка для всіх людей з села. Хай частують себе та про біду забувають...

— Ов, хлопці, молодці... А ми що, невесільні? Ми перші спробуємо нашої оковитки. — Андрій спинив коні серед дороги, виймив ізза пазухи куплену заправку, відкришив дрібну пацьорку від вершка скляної ампулки та капнув лише три каплі в чвертку з горілкою. — Добра, пийте...

І саме таке то широке людське щастя... До вечора не було вже ані самого Андрія, ані двох дружбів між живими. Випивши по-трішки таки з пляшки — наче лизнув — заправленої горілки, з місця немов підрубаний дуб повалилися всі трьох смертельно затроєні найжахливішою отруєю. В скляній ампулці була смерть, вона могла ціле село в гріб увігнати.

— Що? Може дехто скаже, що це неправда? То, яку ціль мав би я в брехні?! Майно мені з цього зав'яжеться чи слава? В мене найкраще майно добре здоров'я. Божуся, що ця подія не є видумана! Ця сумна, болюча подія (мені сльози заливають очі, коли це пишу) найправдивіша під Божим сонцем. А коли ще й далі не вірите, будь ласка напишіть до села Бартатів, хай мене за правду добрі люди висвідчать. Одне ще запитаюсь: — Чи аж так нам добре, щоб ми себе живцем самогонами та заправками затроювали? Схаменіться люди!

Але покійний господар не називається Андрій, тільки Іван.

[Рідна земля]