Нині «Yes» не мав би шансів

Рік Вейкмен [Rick Wakeman], 1949 р. н. —  британський піаніст і клавішник, один з найвпливовіших в історії року. Саме йому, серед іншого, ми завдячуємо, що маємо крихкий місток між роком та класичною музикою. Найвідоміший він грою в «Yes», але і його сольні альбоми мали мільйони покупців. Співпрацював, серед інших, з Девідом Бові, Елтоном Джоном, Лу Рідом і «Black Sabbath». 

«З самого початку роботи з Девідом Бові знав, що він унікальний. Мав музичний талант, широкі горизонти мислення і вміння оточити себе відповідними людьми», — згадує один з найвидатніших клавішників в історії року.

 

 

Добре бути клавішником в рок-гурті? Чи це невдячна робота, яку просто хтось мусить виконувати?

 

— Найкраще є те, що ми маємо до диспозиції значно більше звуків, аніж інші музиканти на сцені. Це можна порівняти із живописом. Гітарист має тільки кілька кольорів, як і ударні та бас, вокал — може дещо більше, але також не шаліє. А клавішник не тільки має в палітрі практично кожен існуючий колір, а ще й може творити нові.

 

А що найгірше в цій роботі?

 

— Ти найстатичніший, цілий концерт перебуваєш в одній позиції, чуєшся ув'язненим, немов весь час сидиш за бюрком. Решта колег —  крім, звичайно, ударника — можуть переміщатися по цілій сцені, є якийсь екшн. Але все одно я не би помінявся з гітаристом...

 

Маєш щось проти гітаристів?

 

— Мені не годяться обмеження гітари. А клавішних інструментів є так багато, і є вони такими різними, що змінюючи їх на сцені, кожного разу ти міняєш звучання ансамблю.

 

— Аж до того, що ти зрештою доходиш висновку, що, власне, нащо тобі ця ритмічна секція, нащо гітарист... Ти ж самодостатній!

 

— Рація, але це не так просто! Щонайменше від 90-х років можна синтезувати  практично кожен звук, імітувати кожен інструмент. Я сам це роблю, коли творю нову музику. Недавно записав альбом фортепіанної музики в акомпанементі зі струнним оркестром та хором. Під час роботи над демо-версіями користувався неймовірно добрими семплами струнних. Якби я запустив тобі їх один за одним, то ти б не відрізнив їхнього звучання від справжніх скрипок чи віолончелі. Але коли вже грає оркестр, то кожен почує різницю між тим справжнім, що складається з живих людей, та семплованим. Клавішами не вдасться отримати таку напругу, такий запал. Можна досягти подібного ефекту, але це не буде те саме. Звучання гітари? Ясно, можна її імітувати за допомогою синтезатора. Але потужні рифи, зіграні з філінгом чудовими гітаристами, —  вже не факт, що можна. Отже, якщо ти питаєш, чи можливо створити диск з використанням винятково клавішних, то прецінь я сам такі записував. Але ти мусиш усвідомити, що це звучатиме, як музика синтезатора, цього не перескочиш.

 

— В чому полягає цей згаданий тобою філінґ [feeling]? Це гарніша назва звичайної людської недосконалості?

 

— Так, в цьому є елемент недосконалості. Крім того, людина ніколи не зіграє два рази так само. До того ж музиканти, які грають один з одним, грають трохи інакше, ніж коли роблять це самі, —  це є той секрет звучання ансамблю або оркестру. Двадцять скрипалів, що грають разом, цей теплий, природний тон, це не те саме, що партія скрипок, накладена одна на одну двадцять разів. Звучання мелотрону в якійсь мірі імітує звучання струнних, але не є ідентичним. Наприклад, Девід Бові любив, коли мелотрон і справжні смичкові грали разом. Він вважав, що це звучить фантастично.

 

— Маю враження, що рок — це короткий і унікальний епізод в історії музики: з одного боку, технологічний розвиток дозволив отримати нове звучання, а з іншою — все ще грають люди.

 

— Технологія відіграла ключову роль в рок-революції. Однак я вірю, що музика, котру люди слухатимуть навіть за п'ятсот років, — це та, в якій композитор, що часто є також і виконавцем, використовує досягнення техніки тільки для того, щоб створювати власне, неповторне звучання. Я би міг взяти когось з вулиці, якогось випадкового перехожого, відвести його в студію, підказати, які має тиснути кнопки, —  і з цього би вийшла плита. Але таким чином він би не створив натхненної, зворушливої музики, бо більшість рішень замість нього прийняв би комп'ютер. Якщо технологія починає правити музикантом, то нічого доброго з того не буде.

 

Особливо якщо ти тиснеш ці кнопки наодинці і ніхто тобі не підкаже, що не працює, що варто переосмислити.

 

— Недавно я награв нові версії платівок «Journey to the Centre of the Earth» і «The Myths and Legends of King Arthur and the Knights of the Round Table». Розпорядився, що весь колектив має зустрічатися в одному приміщенні. Нема так, щоб кожен приходив поодинці у студію, тільки щоб записати свою партію, нема пересилань файлів. Деякі з моїх музикантів, люди відносно молоді, прореагували зі здивуванням, бо не звикли до такого порядку роботи. Але коли ми зустрілися в студії, коли ми разом заграли, то почали пропонувати одне одному навзаєм певні рішення: «Якщо я зіграю цей звук так, а після нього те, ти міг би тут трохи змінити ритм?» Наприкінці першого дня Лі, наш басист, каже: «Фантастично! Чи ми можемо так завше працювати? Так повинна творитися музика!»

 

Однак не вдасться цофнути час, XX століття вже за нами.

 

— Я не ображаюсь на сучасність. Ми з колегами з «Yes» — Джоном Андерсоном  і Тревором Ребіном — працюємо, пересилаючи один одному файли. Вони мешкають в Каліфорнії, я в Англії — не так легко зустрітися в студії, бо між нами 6 тисяч миль.

 

— Ти – гігант з потужним доробком та ім'ям. Що би не зробив, стикаєшся з реакцією медіа і фанів. Але як думаєш: коли б нині з'явився такий ансамбль, як «Yes», то мав би шанс пробитися?

 

— Нині така група шансів би не мала. І з цієї причини — в тому числі — ми весь час граємо. Люди у всьому світі потребують такої музики, тому знаходять нас. Колись я думав, що ті всі молоді приходять на наші концерти тому, що батьки крутили їм «Yes», але коли почав з ними розмовляти, то  виявилося, що таких тільки невеликий відсоток. Більшість з них відкрила нас самостійно. «Я читав цікаву статтю, в якій була назва вашого ансамблю. Послухав — і мені дуже сподобалося, —  чую. —  Пізніше я купив платівку, вона мене захопила, тому я вирішив послухати, як звучить наживо».

 

Цікаво, яку платівку купив, бо після 50 років на сцені назбиралося вам трохи матеріалу.

 

— Це правда. Ми без кінця сперечаємося про те, що грати на концертах. Перший день репетицій перед концертним туром спокійний, бо ми граємо твори, щодо яких ніхто з нас не сумнівається, а пізніше починаються гарячі дискусії. Ми уважно стежимо, чого вимагають люди в коментарях на нашій сторінці, але пам'ятаю також і про те, що якби я пішов на концерт Led Zeppelin і не почув би «Stairway то Heaven» чи «Whole Lotta Love», то вийшов би розчарованим.

 

Ти працював з Девідом Бові при його перших альбомах. Чи сподівався, що власне творите історію?

 

— Не мав сумніву. Девід був іншим, і вже тоді я пояснював багатьом знайомим, що цей хлопець — це дійсно хтось, причому дійсно винятковий. Мав музичний талант, широкі горизонти мислення і вміння оточити себе відповідними людьми. Знав, хто зробить найкраще те, про що йому йдеться. Пам'ятаю, коли ми записували пісню "Life on Mars", він сказав мені: "Грай, що хочеш, що відчуваєш". Тому я мав повну мистецьку свободу, що було фантастикою.

 

Недавно я записав інструментальну версію "Wild Eyed Boy from Freecloud", думаючи про свою нову платівку. Це моя улюблена пісня Бові з тих, в яких йому акомпанував. Коли тепер в студії я пояснював струнній секції, про що йдеться в цьому творі, то злапав себе на тому, що я говорю про Девіда в теперішньому часі. Але я дійсно так  відчуваю. Коли я вже записав піаніно до "Wild Eyed..." і ми прослуховували запис з Еріком, то я сказав йому з обавою: "Ну, сподіваюся, що Девіду сподобається". Все ще відчуваю, що він є зовсім поряд.



Розмовляв Ярек Шубрихт


В неділю в парку Совиньського у Варшаві о 18.30 розпочнеться концерт «Yes».
Квитки: 229 і 250 злотих (1625 і 1775 грн)



Rick Wakeman — Jarek Szubrycht 
Dziś zespół Yes nie miałby szans
Gazeta Wyborcza, 2.06.2018
Переклад О.Д.


 

 

 

03.06.2018