УЧИТЕЛЬ І ЛІКАР ДУШІ

 

Мій добрий лікарю зболілих душ,

У тебе пензлями весна і осінь.

В робітні майстра сушаться покоси

хмар тютюну з Довженкових папуш -

на захід зачарована Десна.

Бог дав тобі у скарб чоло і руки.

Витай Богдане в працях, друзях, внуках.

Хай стане віри, хліба, і вина.

     Юр Волощак.

 

Богдан Петрович Сойка незвичайно майстерний і витончений художник практично в усіх видах образотворчої діяльності відійшов у переддень свята Трійці (Зелених свят). Ховали його в Янові (Івано-Франкове) на день Зішестя Святого Духа, у день 80-ліття його дружини Неоніли, яка покинула нас ще 23 роки тому. Є в цьому якась світла символіка.

 

 

Він говорив дітям і друзям, що його виставку до 80-ліття 27 жовтня будуть робити без нього… Богдан дуже не любив своїх виставок, бо вважав, що його роботи не закінчені й що він не художник (в сучасному розумінні). Неймовірна скромність цієї великої людини вражала всіх, як і безмежна доброзичливість і любов до людей, особливо до його учнів, яких мав багато.

 

Від церкви на кладовище його несли на руках учні. Вони казали, що не зважаючи на його літа, вони поховали молоду людину, свого друга…

 

Це багато говорить.

 

Тут присвячуємо пам’яті Богдана Сойки слова про вчителя й друга і його середовище, сказані на його 70-ліття, десять років тому.

 

 

Подружжя Воробкевичів.

 

Андрій Воробкевич (фізик): Вдома в подружжя Калинців, як заходиш до хати, просто посередині висить портрет олівцем Ірини Калинець роботи Сойки. Той портрет з трудом забрали від Богдана. Він стояв у нього десь за шафою, бо він вважав, що він не докінчив руки. Той портрет ще з молодості, коли Ірка ще не сиділа в криміналі.

 

Таня Воробкевич (піаністка): Так, то паралельно зроблений тоді, коли й мій. Зроблений десь 1968 року. Він був мальований в Янові. А мій мальований був на Топольній (нині Мазепи) в майстерні у Вадима Черкаса (Масютка). Я ще тоді була студентка консерваторії Таня Костюк.

 

Богдан був тоді якоюсь такою незвичною постаттю між шістдесятниками. Перші такі близькі знайомства наші відбувалися на Новий рік, в той час коли ми збиралися колядувати. Ті коляди організовувалися в Оленки Антонів на Спокійній. Коли планувалися ті коляди, то малося кілька цілей. Перше – колядувати, доказати, що все таки існує та українська культура Різдва, тільки перенесена на Новий Рік. Друге – то був прихований спосіб зібрання грошей для політв’язнів.

 

Дуже добре пам’ятаю, коли ми колядували в академіка Лазаренка, колишнього ректора Університету. Він знав, він був попереджений, що прийдуть колядники. Для яких у нього був накритий спеціально стіл в іншій кімнаті, такий величезний. Міхоношею був зазвичай Богдан Сорока, наш графік, син Михайла Сороки і Катерини Зарицької. То мені трудно знати скільки, але я знаю, що він дав дуже велику суму на інтенцію помочі родинам політв’язнів, бо люди, до кого ми йшли, були попереджені.

 

Третій момент – то був певний спосіб інакше святкувати, спосіб контакту молодих людей, які не хотіли робити то по-радянськи. Кожний рік та коляда закінчувалася в майстерні у Черкаса на Тернопільській. Там накривалися столи. То була гарна забава. А співали більше в Олени Антонів. Тоді вона була вже заміжня за Чорноволом. Тарас був тоді дуже мацюпусінький. Може мав рік. На одній з таких коляд був Чорновіл. То було між його посадженнями, бо перший раз він дістав короткий термін і сидів у Вінницькій області. То ми у них всі збиралися, вчили на голоси. Керував тим Богдан Антків.

 

Олени Антонів першим чоловіком був Віталій Піджарий. Він працював в ФМІ. І вже тоді вона допомагала родинам політв’язнів. А після В'ячеслава був Зіновій Красівський. Вона все була дуже активна в тім русі.

 

З Богданом Сойкою ми познайомилися фактично на коляді. Ми ще не були з Андрієм одружені.

 

Андрій Воробкевич: Ми познайомилися завдяки Ігору Стернюку, племіннику Володимира Стернюка, а батьку Аскольда. Хоча ми могли бути познайомлені ще в четвертому класі, бо ми ходили до одної родини, до Фіголів, але в різний час. Мій батько вчився в гімназії разом з батьком Романа Фіголя, а Таня вчилася з молодшою сестрою його. Там був Роман і четверо його сестер.

 

Таня Воробкевич: Власне ближче знайомство з Богданом Сойкою сталося на коляді. Я ще була тоді студенткою першого курсу. Сороку я знала взагалі з дитинства.

 

Ті всі хлопці спочатку вчилися в училищі, потім в інституті і були тісно зв’язані з Володимиром Овсійчуком. То було так свіжо для них. Овсійчук в них вів практику, вони їздили в Бахчисарай реставрувати ханський палац. Вони то дуже гарно згадували. Вони реставрували портал, де є фонтан сліз, і оповідали розмаїті перли тих екскурсоводів – „Послєдній взгляд на мінарєт. Кто хочєт может пойті в туалєт.” І т.ін.

 

Були часті спогади їхнього парубоцтва.

 

Всі хлопці тоді молоді художники, приятелі Богдана дуже поважали.

 

Янів був якимось центром, куди любили всі поїхати. Його батьки були дуже гостинні. Маса людей, що потрапляли до них були просто вражені їх безкорисливою щирістю. Наприклад, Микола Андрущенко розповідав, що його так щиро прийняли, де він побачив той галицький спосіб життя – то було власне в Янові. Він приїхав з Дніпропетровщини. Мама сама виховувала дітей, батько помер. Він був з бідної родини. І Сойки – то була перша родина, де він почувся своїм. Приймали його дуже гостинно, щиро, незвично для нього. Мама називалася Павлина, а батько Петро. Вони святкували іменини завжди разом на Петра і Павла.

 

Вони просто хотіли бачити всіх тих друзів своїх дітей. Дуже тішилися тою молоддю. До них часто приїздив і Андрій Бокотей. Вони поступали разом до училища. В одній зі своїх передач на центральному телебаченні по УТР ректор Академії мистецтв говорить, що професійний спосіб малювання він дістав в Богдана Сойки. Бо Сойка вже ходив на рисунок, а Бокотей вчився в Хусті в культосвітньому технікумі музичного напрямку.

 

Богдан Козак приєднався до того гурту вже пізніше. Вже Ніла була, вже були малі і якось вони дуже близько зійшлися, так що аж стали кумами. Богдан Козак має такий дуже рівний характер, і то Сойці відповідало.

 

 

Той період до других арештів, до 65-го року було кілька таких дуже приємних помешкань де можна було зустрітися, прийти просто, чи на свято, там де люди читали вірші, так спонтанно. То було у Калинців, у Сойки, Стефи Шабатури. То було не примітивно, але дуже природно. Не ті забави, які бавилися в інших хатах, якісь „фляжки”, „вишні”, „фанти”. Там також можна було і потанцювати і поспівати, посміятися, але там настільки природно міг прозвучати вірш Калинця, чи обговорення чиєїсь роботи.

 

Мінько був постійним учасником тих зустрічей і в Калинців, і в Сойки. То було якось ненав’язливо інтелігентно. Не було питання напитися чи наїстися... Не раз вибухали патріотичні розмови, суперечки, але вони не були декларативними, а якісь дуже щирі. І мені навіть нині дивно, коли я не раз читаю тепер про тих підісланих сексотів, що в тих хатах просто не було донощиків. Нас же всіх викликали, і з того, що нас питали було зрозуміло, що вони нічого не орієнтуються. Ті кеґебісти такі дурниці мене питали, таких людей туди намагалися впхати, що взагалі нереально було. А то ж не був дуже малий наш гурт. Десь коло 25 людей колотилося, і не було людини, яка донесла, навіть коли вже тиснули людей. Намагалися один другого вигородити, хоча там і не було про що говорити. Ну що, читання віршів, розмови про Україну, оглядання картин, співи. Бавилися в мистецтвознавців.

 

 

Андрій Воробкевич: Богдан ще дуже захоплювався індуїстською культурою і філософією.

 

Таня Воробкевич: То вже був другий період. Після перших арештів, коли то все стало так складно. Вже десь так 1967–68 роках Богдан дуже втягнувся в індуїзм.

 

Він є людина, яка захоплюється. Він надзвичайно щиро пізнає нове для себе. Він хоче знайти якесь-то раціональне зерно.

 

Тоді була така цікава історія. Богдан був дуже спортивний. Не тільки ту філософію читав, але всі ті прани, ті пози йоги, лотос і т.д. міг робити абсолютно гнучко. Коли в Карпатах ми пробували повторити, то хтось як заклав ногу на ногу, то потім тиждень його боліло. Богданові було абсолютно просто. І Богдан десь там вичитав, що коли є така дуже чиста душа і витренуване тіло, то може бути той стан левітації, коли людина піднімається в повітря. Він дуже хотів пережити той стан.

 

Богдан дуже гарно, з притаманним йому вишуканим гумором розповідав таку історію: Жінка його працювала вчителькою у 80-ій школі на Новому Львові. Десь вони з Янова привезли обліпиху, зробили мармоляду, а решту вирішили посушити. Нілочка поставила в братруру на маленький газ і просила Богдана щоби він час до часу заглядав і помішував, аби не згоріла. Пішла на восьму рано, а Богдан вирішив зайнятися медитацією. Сів у якусь дуже складну позу, що вже мала передувати просвітленню. А за книжкою перед самою левітацією мало запахнути якимось дуже спеціальним запахом. І Богдан у якійсь дуже страшній позі, де ноги за головою, перекручений цілком, і раптом запах появляється. І Богдан чекає, коли він полетить, але за секунду починає чути горіле. Тоді йому пригадується, що то обліпиха горить, а він ще мусить з тої пози вилізти. І так згоріла обліпиха, і ніякої левітації і близько не було.

 

Я знаю, що коли вернулася Катерина Зарицька, приїздила до Львова на кілька днів, і Сойка туди приходив, то Богдан казав, що вона цікавилася такими східними практиками. Казала, що їм то багато помагало в стоїцизмі у тюрмі. Коли приїздила, вона любила про те з Богданом розмовляти. Богдан знав то глибше, бо серйозно вивчав. Потім приходить той час, коли людина багато начитується того і трохи відходить...

 

Богдан завжди займався духовою практикою. В них взагалі глибоко релігійна родина. Мені здається, що зі смертю Ніли він ще глибше втягнувся в християнську філософію сприйняття життя. Багато він над тим думає. Вивчає смисл перебування людини в світі.

 

 

Щодо художників. У свої молоді літа Богдан був дуже поважаний між художників. Наприклад, я свідок такого випадку.

 

Я часто бувала у Звіринських. Вчила його доні і в школі, і вдома. Звіринському, Карлові, замовили ікони, які треба було скоро зробити.

 

Я якраз прийшла, і сам Карло Йосипович розповідав:

 

— Боже, який той Богдан здібний. Я зробив, і мені дуже руки не вдавалися. Намалював все правильно, але лице одухотворене, а ті руки чисто декоративні. Зайшов Богдан, і я його спитався, що б тут поправити.

 

Богдан взяв пензель і протягом пів години в тих трьох іконах ті руки заговорили. Ті руки зробилися власне такими, як я хотів.

 

Тоді ж такі роботи були підпільними, і тому треба було дуже скоро віддати до церкви.

 

Медвідь розповідав, що коли вони мали ті свої монументальні мозаїчні роботи, то не раз треба було того Леніна зробити, і у всіх він виходив якийсь азіатський, єдиний Сойка вмів з нього зробити людину.

 

Бо ж художня рада інакше роботу не приймала, а треба було заробляти. Цілий місяць чи літо робили роботу, а потім її могли просто збити, якби не сподобалося.

 

Між іншим, тоді Медвідь і намалював портрет Сойки.

 

В Богдана була така прекрасна робота „Йшов загін”. Вона десь є в Українськім музеї. Він спочатку намалював козаків, але потім вимагали до якоїсь річниці і він з тих шоломів зробив будьонівки. Богдан все мав якийсь жаль, що та робота була всюди і в московських виданнях, в альбомах. Дуже цікава. Там вітряки на задньому плані. Коні такі були гарні. Там в Національному музеї коло тої роботи висів „Старий з хлопцем” Яська Скобала. То був близький сусід і приятель Сойки, дуже здібний чоловік.

 

Фактично Богдан в тій когорті учнів Звіринського був дуже поважною особою. Христя Звіринська і дотепер має величезний пієтет до Богдана. Коли була виставка „Звіринський і учні”, то Христя сказала: „Які можуть бути учні Звіринського без Сойки. То мови нема.”

 

Тоді то було по різному, а тепер всі є учні Звіринського і Сельського.

 

Як ту виставку організовували, то про то фільм можна робити, якими то хитрощами в останню хвилю видобули кілька робіт. Так само було, коли Богданові шістдесят наближалося. І Козак, і ми вирішили, що мусимо Сойці щось зробити. Оскільки то тяжко було організувати, то ми подумали, що і Стефа Шабатура разом. До речі, в неї уродини 6 листопада, зараз після Богдана.

 

Юрко Волощак: Шостого листопада день пам’яті Марти Гуменецької-Липи.

 

 

Таня Воробкевич: А в Стефи не дуже багато робіт було. Кажуть, що тепер вона знову взялася до роботи, і малює і тче. То мені казала Качмар-Савка. То ми вирішили, що то буде, як ми кажемо в «національному музеї імені Леніна».

 

Спочатку Богдан впирався, що він нічого не має. Ну, і ми з Козаком взяли машину в Костюченків, і вони дали „Мазду”, таку велику. І кажемо – нема що вибирати, бо він нічого не дасть, бо так є завжди. То саме, що тепер, бо „в нього нема нічого скінченого”. Але ми беремо і несемо, а треба перенести через дорогу. Ми заносимо в авто, а Богдан вибігає і то забирає. І ми так цілий час туди-сюди. І там якась машина вигулькнула і мусила стати, бо ми тягаємо в різні боки картину посеред дороги.

 

Андрій Воробкевич: А от на тій фотографії, що ми всі показуємо в різні боки, то є в Дубині. 1-го і 2-го травня був вихідний. Ігор Стернюк нас запросив поїхати в гори, а я багато з ним їздив на байдарки. Якось так вийшло, що з одної сторони Сойка, Нілочка і Таня Костюк зібралися їхати, а з другої сторони я. От там перед від’їздом ми з дружиною і познайомилися.

 

Таня Воробкевич: Богдан дуже любив гори, але, оскільки в Янові роботи повно і батьки вже старші, то йому не дуже вдавалося поїхати. Я, знаючи, що вони дуже хочуть поїхати, переконала їх і допомогла зважитися, тим більше, що Богдан тоді займався сезонними роботами. Їх група монументалістів була дуже знана і славна і вони мали повно замовлень. То був Патик, Сойка, Сорока, Безніско, Андрущенко і Кристопчук. Вони працювали в Фонді.

 

Дуже гарні роботи Богдана є на Хімфармзаводі. Там є такі панно Богдана. Тому спонсором на рами на його виставку був Беряк, директор, то ж велика сума на ті рами. Перед тим Богданові замовили портрет Беряка на його ювілей, і той портрет у квітах і метеликах дуже йому подобався.

 

Ще цікаво є, що Богдан тільки тепер працює на педагогічній роботі там в Янові, але я знаю море художників і художниць, які вважають тільки Сойку своїм вчителем. Там завжди в Богдана на Парковій хтось вчився. Я знаю таких, яких ніхто не міг навчити, бо вони не були слухняні, були надто своєрідні, не такі дисципліновані. І їх Богдан спокійно готував на дуже гарному рівні до вступу. Ось та Геленка Яцино все каже: „Я учениця пана Богдана.” Потім Христя Кушнір, донька Мирона Кушніра. Її ніхто не міг навчити, крім Сойки.

 

 

Юрко Волощак: Та й коли про Ростика Лаха казати, то він постійно приходив в науку рисунку до Богдана.

 

Таня Воробкевич: Так Ростик, то був дуже складний характер. З ним мало хто міг порозумітися, але то власне він приїздив до Янова і витягав Бодю на етюди до лісу, чи на озера, і через то і в Сойки є серія чудових Янівських пейзажів. В добродушного Лаха всі люди поділялися на „скотинів” і „зволочів”. „Скотинá” з наголосом на „а” то були всі начальники і ті, що теоретично не поділяли поглядів Лаха. „Зволоч” – то був такий, трохи кращий, що Ростик з ним ще міг спілкуватися. А Богдан, то в нього був понад тими всіма, був у нього поза конкуренцією і до жодної категорії не належав.

 

Юрко Волощак: Я в нього був „зволочем”, а потім заробив на „кретина”, бо, коли сперечалися, де і який має бути пам’ятник Шевченкові, сказав, що аби всіх помирити, то він має бути надувним і великим, як дирижабль закріпленим на ланцах над містом, аби всім було добре видно.

 

 

 

«Знайомство, зустрічі, враження…

 

Може це був 1987 може 1988-й рік. Запровадив мене у пивничку на Паркову приятель художник Ярослав Крук, дуже працьовитий, продуктивний і великий жартун. Чекав я від нього будь якого підступу, аж до того, що запровадить до підпільного борделю.

 

Ми увійшли якимись темними катакомбами до залитої світлом кімнати, світлиці з прекрасними пейзажами на стіні. Там було кілька людей, серед них вродливі дівчата. Назустріч, привітати нас піднявся чоловік рідкісної постави і обличчя. Як на мене був схожий на французького офіцера 18-го століття, чи філософа середньовіччя, з високим чолом і потужними бровами. Він поставив мене на світло і довго мовчки з ледь помітною усмішкою дивився просто в очі. Це був Богдан Сойка. Коли він промовив слово, мені стало ясно, що я вже не зможу не приходити сюди...

 

Я прийшов тоді чомусь… думаю, щоб малювати, але, скоріше, послухати мудре слово, чи музику, бо в майстерню художника часто збирались музиканти – Таня і Андрій Воробкевичі, Люба Чайківська, Таня Лисенко, Мирон Блощичак, Ростик Лах. На стіні висіла скрипка, гітара, мандоліна, тампурин, на столі – домра, флейта і сопілка, стояв баян. Коли хтось приходив, звичайно пили гербату, грали… Сойка малював або фотографував, а Омеляна Гойду я побачив біля купи лози. Він плів кошичок – вузький і довгий, який назвав «напендзельником», щоб повісити його на стіну і встромити пензлі, або ж «великого пензля, щоб за нього триматися». Подарував його зі словами: «Тримайся пензля, пане Богдане!».

 

Часом Омелян брав акордеон і підігравав Богдановій гітарі чи скрипці по нотах або на слух народні пісні, романси чи колядки. Потім вони мінялися інструментами. Еміль, як його часто називали, так само незле грав на скрипці, сопілці, домрі, а флейту, крім Катерини, дещо освоїв лише п.Богдан. Бували вечори, коли збиралися музики-професіонали, навіть скрипалька-учениця – донька Богдана Сороки, і були задіяні всі інструменти, я підігравав на сопілці.

 

При гербаті звичайною стравою була яєчня з цибулею на салі, цибуля з рибою чи з помідорами, сметаною і сиром. Часом Омелян робив кукурудзяну кулешу. Збиралися до купи – хто що приніс. Омелян приносив добре вино з Чинадієво свого виробництва, віз його потягом у пляшках з-під шампана у тяженному клунку, замотаному в поролон, щоби не збилися, мало хто б підняв таку вагу. Тоді ми співали, бо хотілося. Не знаю, хто частіше і влучніше жартував. Богдан переважно переповідав чиїсь жарти, чи показував карикатури і щиро сміявся. Омелян імпровізував довільно. Був чудовим імітатором. Без сміху переповідав кумедні діалоги, почуті на базарі. Грав їх у ролях. Постійними героями з дуже характерним російським чи галицьким акцентом були Абрам і Сара. Знаменито передавав і голоси державних діячів Йосю, Воводю, Горбачова і всіх Льонь. Коли ж говорив серйозно і щось значне, то вагомо і дещо урочисто, так, що запам’ятовувалось, але цілком без менторського тону.

 

Запам’яталися особливо зимові вечори, коли співали на голоси «Бог Предвічний» чи «Stille Nacht»… Був настрій легкий і святочний. Розмову заводили, коли серйозно, про науку, містику, філософію, суть, зміст і роль життя і людини, Бога. Богдан переводив на віру, релігію, мистецтво. Славко Крук – на жінок чи геніїв живопису. Суперечки не переходили у конфлікти, бо переходили на жарти. Хіба, коли приходив Ростик Лах, не завжди їх розумів чи сприймав. Омелян і Богдан завжди, з будь-якої ситуації знаходили лагідний, примирливий вихід. Сойка, як і його близький товариш Еміль нічого не висловлювали категорично. Лише у формі запитання, повідомлення чи припущення. Розмова лилася, ніби стікалися ручаї в одне річище.

 

 

Часами сідали разом рисувати, коли приходила гарна натура – Ліля, Орися, Наталка, Галя… Ніхто нікого не вчив. Малювали для власного задоволення. Найкраще, звичайно, Сойка. Омелян – тоді краще, коли вертався до своєї улюбленої техніки воскового олівця, що не давала змоги витирати чи виправляти. Тоді, кількома штрихами він характерно вловлював рух чи настрій. Любив працювати у своїй майстерні, а в гості приходив для спілкування. Звичайно в товаристві любив плести з лози чи ліщини. Руки його були постійно зайняті, а думка лилася звільна спокійно, і це об’єднувало всіх.

 

Часто дискутували новини, почуті по радіо чи вичитані – про світобудову, пришельців, археологію, історію. Еміль багато приносив таких новин, бо любив перечитувати стару пресу і робити вирізки.

 

Приходив часом до майстерні з дружиною Марією, з донькою Яною чи сином Данилом. Дуже турботливо ставився до них. Як представляв їх комусь, то робив це дуже урочисто. Часом приходили дружина Богдана Сойки Ніла, яку, як було видно він не лише любив, але й дуже шанував. Діти Марічка і Остап забігали на хвилю зрідка. Вони настільки непомітно і скромно себе поводили в татовій майстерні, що мене це дивувало.

 

Любили ми заспівати при гербаті і вині закарпатських, лемківських та угорських пісень. Еміль гарно співав по-мад’ярськи, Богдан підспівував. Видно приятелювали давно.. Співали й німецькою. Співали з насолодою і милуванням гармонією глибоким баритоном. Омелян любив ходив на репетицію «Прометею», а після неї, ще продовжував спів у майстерні Сойки.

 

Певно, мої нові знайомі займалися спортом, бо осанку мали чудову, завжди підтягнуту. Богдан у свій час вправлявся у йозі, був дуже гнучкий і витривалий у праці. Омелян мав сильну грубу шию, широкі плечі і дуже сильні, просто потужні руки, вузлуваті, гарні долоні. Завжди усміхався під вусом і дивився просто в очі, але погляду не хотілося відвести, бо дивився з любов’ю і добротою.

 


Перші чайкарі Омелян, Андрій, Мирон, Орест

 

Не знаю вже, як і вийшло, що я запросив Омеляна піти з нами на Чайці, як переконав хлопців, і як Омелян згодився, але це сталося. Він страшенно гордився тим, що став членом товариства «Кіш», що є з молоддю, що став козаком, що попливе по Дніпру.

 

Богдан Сойка, окрім того, що значно скоректував і поглибив мій світогляд, ще й власним прикладом показав, що то є поважати людину, починаючи від мовчазного світлого погляду, що будить довіру і зігріває, аж до жертовної безкорисливої дієвої допомоги.

 

архітектор Юрій Волощак

23.12.1997 р.

 

 

Роман Петрук (скульптор).

 

— Пане Романе, першу вашу роботу я побачив в Богдана Сойки. То була глиняна голівка.

 

— Розумієш, то є таке, що ми оба Ваги. Я не дуже вірю, що то все зірки творять. Хоч він і 27 жовтня, але все одно Вага має вплив. А в мене вже минуло передвчора. Мама казала, що я вродився перед Покровою, а в паспорті записано 18-го.

 

Знаєш як то є з Вагами? Якщо одні є така вага, що все хитається туди-сюди. А він вага така, котра як зважила що, то так і буде вже тому слідувати. Для нього вага як інструмент, тобто – виважив, повірив у те і так прямо йде тою дорогою. Богдан така вага, а не така „чи так, чи сяк”.

 

Йде мова про то, що я пам’ятаю, як ще в ті давні студентські роки, що для мене було дуже важливо. Він познайомив мене з такою книжкою Генрі Девід Торо (1817—1862). То американський філософ і письменник. Разом з Ральфом Волдо Емерсоном він був найбільшим трансценденталізтом. Найбільшою його працею, яка вплинула на нас, була есе „Уолден, або Життя в лісі”. Він розвинув ідею моральної автономії особистості. Там ідеться про то, як людині стати поза межею дріб’язкового, щоби не стати вряд із людьми поганими, недобрими, з таким аморальним, продажним суспільством. Як стати поза тим і протиставитися злому.

 

З Сойкою то було так. Можна казати, що то батьки вплинули на нього, можна – тому що Сельський, можна – тому що Звіринський. Можна казати, тому що отець Борис (такий був у нашій групі тоді) вплинули на нього. Але мені здається, що Сойка виріс із Торо. То якийсь варіант українського Торо. Ясно, що потім було всяко, і Богдан прийшов до такого варіанту християнства таким особливим шляхом, і тому в його поглядах християнство особливе, і він своїм життям слідує тому. Але Сойка виріс із Торо. Він живе серед нас і так живе: що як зрозумів, то так поступив. І так живе дотепер. Якщо всі в той час теж знали про Торо через Сойку, очевидно, але коло тих людей якось розірвалося. Хтось пішов хтозна куди, той станув дуже великим, успішним в суспільному житті, той на становищі, той славу захопив, той за кордон подався, а для Сойки то все неважне. Він так, якби хотів робитися все меншим, меншим... Не меншим в розумінні людини, а так як учив Рама-Крішна (він теж знає про Рама-Крішну), щоби його ті сіті світу, Майя, суєта не впізнали і не зловили, щоби він міг через ті дірки вислизнути.

 

Хочу сказати, що я за таке розуміння світу йому дуже вдячний. То багато було речей, якими завдячую Сойці. Він мені поміг. В християнстві можна говорити теж так – людина визначається по тому, скільки вона другому віддала. Так? То це одно, що Сойка завжди так поступає. Він віддає те, що має. Він мене познайомив з Торо.

 

Друге, те, що він мене ввів в той круг людей, які вже були. То він, не побоявшися повірив збоку якомусь такому хлопчикові, котрий з села приїхав, невідомо хто, нічим не відрізнявся на Груні мистецькому, а він мене ввів мене в той круг, у те коло до Карла, до Сельського, до групи їх учнів. Я прийшов з десятого класу, а він вже з училища. Такий був вже дуже вправний, такий вже відомий, і на нього, як на художника вже звертали дуже увагу, цінили його вміння, про яке багато можна говорити. Але говорю про те, що він зробив дуже багато для других, для мене й інших.

 

То ж також було дивно, що я хресний в його дочки Марійки. А то ж переважно було так, що все беруть родину у хресних батьків. Часи ж різні були. А він бере зовсім чужих людей і так якби розширює родину, розумієш. І це теж якийсь погляд зовсім інший. Мало того, батьки його могли би противитися, а він розширює родину, або посвячених в якусь таїну. Охрестити ж тоді не можна було, а він раптом своїй першій дитині за хресного Романа бере. Чому, з яких міркувань? Такі-то з ним дивні речі. Він у всьому є за межею.

 

— Так, при знайомстві, він спочатку так уважно, уважно дивиться в очі, приглядається і мовчить, а потім вже починає говорити, і то зазвичай з жарту.

 

— Так, він зважує, але вже як зважив, то прийняв, або зважив скільки з тим матеріалом буде мати роботи і клопоту.

 

— Він, тоді коли зайнявся дзен-буддизмом, то дуже віддано занурився у його пізнання. Правда ж?

 

— Сойка, як розповідали, йшов і через те, через самопізнання і вдосконалення, тобто йшов шляхом дуже правильним, як би треба робити.

 

— Колись він розповідав, що хотів досягнути сатторі – просвітління, осягнення внутрішньої істини. Він собі почав настроюватися, сів у певну пози йоги, а тут надворі ґвалт – якусь свиню ріжуть, свиня вищить, люди сваряться, якась там груба сусідка вульгарно лається, верещить матом, з чоловіком свариться, в стіну щось гупає, пси гавкають, просто дурдом, довкола світ чорний-чорний, ледве чи не врата пекла. І серед того всього в Богдана наступає – серед того всього – якийсь момент легкості, світла і піднесення, повного щастя, що аж сльози йому потекли. І він усе то враз полюбив, і ту свиню, і різника, і бабу, і цілий світ. Надійшов якийсь момент істини, що це все є творінням Божим. А він то ще з гумором оповідав, як то він уміє. (Цей запис був зроблений з пам’яті після 25-ти років).

 

 

Ту історію 27 жовтня 2008 року за столом Богдан переповів так:

 

— Іду я до міста і шукаю винний магазин, щоб розслабитися трохи. І прийшов, сідаю спокійно і читаю далі. А я до тої глави не дійшов ще і читаю: Явища, що супроводять перед концентрацією уваги – поява тантрійських вогнів. В залежності від типу характеру людини можуть бути голубі, сині, зелені. Вогні появилися. Називався дальший розділ – легкий трепет. Такі мурахи, що лазили, то був легкий трепет.

 

Наступною стадією, як ви концентрацію втримуєте і увагу не розсіюєте, у вас буде враження, що вас надувають, як гумову кулю. Надуло мене і так, ніби по тілу розійшлося. Потім є ті стани певного блаженства. Але пишуть – не втрачайте концентрацію, бо спостерігаючи ті чи інші річі, чи за своїм станом ви згубите ту концентрацію. Я фактично її згубив – вогні згасли. Читаю далі. Там ще більше пунктів до того, так званого, самадхі треба пережити, ніж я то пережив. Але у тих замітках було застереження – без учителя, без зовнішнього контролю, вся ця справа може скінчитися крововиливом в мозок. Я страшно був в захопленні вже від тих станів, що пережив. Наввечір я собі знов сідаю в позу. Появилися сині вогні, щось там трошки спалахнуло, трошечки мурашки пішли і на тім ся скінчило.

 

Рано приїхала Ніла з дітьми і вже було по моїй концентрації вніманія.

 

— Так, він завжди створює погідний настрій, і там в Янові і на всі свята і просто серед тижня почуваєш себе бажаним гостем. На етюди ми звичайно разом не ходили, хоч він запрошував, але любили там бувати на свята.

 

— Тепер якось рідше.

 

— Так, тепер не їжджу. Якось так є, що в нас був такий отець Борис. Він в нас був натурником. Він був в тій групі в Карла. Нас знайомив з теологією. Він там нам читав лекції певні, розмови провадили.

 

Він колись сказав, що монахом можна бути не тільки в монастирі, а можна бути на бенкеті серед світу цього. То теж якось так є, що то не мус іти в ліс, так як Уолден Торо, або так відмежуватися від світу, а можна бути і серед людей, мати такий собі острів у людському морі. І Сойка якось так трохи усамітнився. Але ми контактуємо навіть тим, що все згадуємо. А інакше тепер якось не відбувається, бо кожний опинився в своєму лісі.

 

— Я то розумію, бо навіть технічно через відстань то складно, а ще з того часу, як Ніла відійшла, у нього все у Львові пов’язане з нею і йому тяжко тут перебувати. Саме тоді він познайомив мене з Рейнським філософом містиком Йоганом Екгартом (1260–1327), з його поняттям „Зближення часів”, чи „Суміщення часів”, якого концепція вплинула на розвиток екзистенціалізму. У нього звучать більш есхатологічні ноти. І от мені здається, що Сойка з того часу в тій екзистенції постійно перебуває, в розмові з минулим, з Богом. Завжди зараз у розмові з ним присутня та думка: „Одумаймося, схаменімося – що ми робимо?” Є такий момент.

 

— Так я знаю, що він тими поглядами отця Екгарта зацікавлений, і з тими поглядами живе. Я йому дуже вдячний, що він посприяв у розвитку мого світогляду, бо інакше, хто його знає, де би я опинився. Правда, ні ми разом не малювали, ні один другого, більше розмовляли.

 

Медвідь його гарний портрет намалював. Я думаю, що з Любком Медведем тепер би вони більше знайшли спільну мову. Бо всі люди, котрі шукають, ідуть до якоїсь одної точки, і тепер би вони знайшли між собою набагато більше спільного, ніж може колись.

 

— Я читав тепер книгу Медведя, то він висловлює там дуже глибокі філософські думки.

 

— Ти знаєш, що є ще дивовижним. Нема в Сойки так, що це от на свята такі погляди, а то на будень, бо таке життя. І це така певна чесність в тому, хоч дехто так практично живе, бо що зробиш, так усі живуть – се на свята, а те на будень, а він ні.

 

— Таке враження, що він постійно в молитві перебуває.

 

— Не важно, що би він робив. Кожна робота, то теж молитва. Праця може найкраща молитва.

 

— У нього це органічне. Він іде тими сходами, які собі вибрав.

 

 

Роман Василик (зав. кафедрою сакрального мистецтва ЛАМ)

 

— Я дуже хотів Богдана Петровича заангажувати для роботи на кафедрі сакрального мистецтва. Він навіть принципову згоду давав, тільки тоді якраз, коли почала формуватися ця кафедра, у нього був той складний період, пов’язаний з драмою, яка розв’язувалася в родині, хворобою і відходом дружини. Вона тяжко хорувала. Я приїздив до нього туди в Янівське училище, де він викладав. І він казав, що він би може і пішов, бо в нього є напрацювання щодо Академії, є школа і учні. Але та проблема з дружиною його тримала. Я навіть просив людей, які дуже добре знали його, які були близькими приятелями, як Микола Кристопчук, щоби вони його переконали, бо рисувальника кращого і колориста просто годі знайти. Але на кафедрі сакрального мистецтва мене він не так цікавив навіть як солідний професіонал, а цікавило перш за все щоби була ця духовність. А в нього вона власне є дуже високо. Його ті дві якості є у нього в рівновазі. Дуже високо в нього поставлена його моральна принциповість, і мені потрібно було на кафедрі сакрального мистецтва, щоби була така людина як Богдан Сойка.

 

Вже навіть був період, що він вже давав згоду. Потім знов якась об’єктивна проблема виникла. Так що, на жаль, він так і не попав на нашу кафедру. Я по нині згадую з сумом, що наші студенти не мають такого вчителя. Але він все-таки себе реалізовує сам від себе, бо він така людина, що де би не був, він вміє нормально себе поставити і це людина, яка зробила значний вклад і як художник, і як педагог, але більше, я би сказав, як духовний знак.

 

Кожний художник деколи і лицемірить, любить щоби його похвалили. Бо це ж є в кожного еґо художнє, а він був тим, котрий заставляв навіть своїх колег, тих, які його добре знали, бути ближчими до духовних критеріїв. Він є тим еталоном, який є чесним і з собою і з людьми, лише завжди недооцінює своєї творчості і внеску, бо є аж дуже вимогливим і відповідальним за себе.

 

 

Микола Андрущенко (зав. кафедрою монументального мистецтва ЛАМ).

 

— Що таке Богдан Сойка для мене? Була велика стаття в одному художньому журналі, і там про мене гарно написали.

 

Не було би Львова, не було би Андрущенка. От я попав сюди в 58-му році. Перший курс. Хлопці мене взяли в своє коло – Богдан Сойка, Микола Кристопчук, Іутін Сашка з Горького, нас було п'ять чоловік, і вони мене вибрали старостою групи.

 

Мені тяжко було зрозуміти мову Романа Сельського, такого ще австрійського інтеліґента. Я нервував, два роки я не находив місця. Я ж родом з Кривого Рогу. Я ніби все розумів, але чую, що тут я десь не попадаю. І от до мене якось так Богдан дуже тепло віднісся:

 

— Ти не переживай. Все стане не місця. Я покличу колегу, і ми вияснимо разом у чому нерозуміння.

 

Покликав він Звіринського, і вечір ми посиділи в аудиторії, поговорили. Для мене відкрилися очі, і я побачив зовсім світ по новому. Я почав нормально мислити і зрозумів причину чому мені було тяжко.

 

Богдан же делікатний дуже. Він узяв якось так наді мною опіку.

 

— Приїжджай до мене в Янів.

 

І я на протязі всього перебування в студентах я бував у Янові на всіх святах. Тільки вільна хвилина, я вже в Янові. Ідемо з Богданом на озеро малювати етюди. Багато, багато маю етюдів з тих країв.

 

У становленні мене і художника, і людини, і розуміння мистецького життя дуже я вдячний саме стосункам з Богданом. Це і релігійна людина, і мудра, і художник... Найкращий рисувальник нашої групи. Він малювати може від всяких „...ізмів” і до високого реалізму. Це дуже потужна фігура.

 

Він познайомив мене і зі Скобалом і з Євгеном Лисиком. Вводив мене в коло таких талановитих художників. Я на тому тлі дуже вдячний Богданові.

 

Ми ходили на хор разом. Я зробив хор на сто чоловік. Всі співали. Першими керівниками хору були два студенти Майчик і Стельмащук, а коли вони вже закінчили консерваторію, то хором керував Андрій Бокотей. Так що життя в нас проходило дуже весело, бурхливо.

 

Були ми на реставрації ханського палацу в Бахчисараї. Керував практикою Овсійчук. Те все історичне оточення навіяло Богданові поезію. Він же дуже багата натура. Це не є просто художник, який малює. Він мисляча людина. Ми дуже хотіли його на нашу кафедру монументального живопису взяти. Та він же прекрасний монументаліст.

 

Відчував я, що йому ближча тематика сакральна, і вся родина його релігійна, і тато працював у Янівській церкві. Тож я був радий, коли він згодився йти на кафедру до Василика. Коли почалися заняття, він пожалів маму, не хотів маму кидати. Мама хвора була. Йому ж доїжджати далеко. Ну, був би викладач, а доцента не має, зарплата мала, і все проїздить. І так він відмовився. Почав працювати в училищі Янівськім. А Богдан дуже завзятий. В нього нема такого: „Яку ж я буду мати вигоду від тої роботи?“

 

Він як взявся, то має зробити чітко, ясно, гарно, високо. В нього не було такого, що одну роботу можна як-небудь зробити... Він до роботи відноситься дуже добротно. От по роботі в матеріалі в нас були і фреска, і сграфіто, і мозаїка. То так як Богдан утне сграфіто, я не знаю, хто з нас міг би так зробити. То така була прецизія! Він ідеально знає всі техніки.

 

В нас непогано було то поставлено. З нами були викладачами Сельський, Звіринський, Скобало, Довбушинський, Манастирський, Черкасов трохи вів рисунок. Наш курс пройшов усіх „корифеїв“.

 

 

Усі з нашої групи чогось досягнули.

 

Богдан поступив до нас з третього курсу. Він вчився з Зіновієм Флінтою в училищі. Ми закінчили у 1964 році, і ми були останній випуск відділу монументального живопису. І от Медвідь, Пушкаш, Флінта, Галицький усі вони поступали в 59-у році після нас. І факультет вже закрили, формалізм пришили. Медвідь же ж прекрасний живописець, а він кінчав з Бокотеєм кераміку.

 

Богдана я би порівняв з Лисиком, зі Скобалом, з Медведем по таланту, по мудрості, порядності. Це були люди Богом обдаровані. Це не було навчання, школа. Це уроджені художники.

 

Жаль, що раніше його не попросили в Академію. Він би давно був тут. Ми ж працювали в бригаді тридцять років. Я був бригадиром в комбінаті. Потім до нас прийшов Патик.

 

Богдан Сойка зробив прекрасну мозаїку у будинку преси на Стрийській. Його дуже гарна робота в Моршині, в дитячому санаторії „Пролісок“ де він зробив мозаїки. І зі студентами, як викладач училища Труша, він виконав на фасаді по Зеленій танець дітей. Ми з ним багато робили стел в Молдавії, на Кавказі, в Криму, в Гомелі. З нами в бригаді працював також прекрасний керамік і графік Богдан Сорока. Сойка його дуже тепло прийняв.

 

Богдан був для нас і товаришем, і ніби наставником, і моральним орієнтиром. Микола Кристопчук прийшов з флоту, і він з допомогою Богдана ночами сидів, малював, себе удосконалював.

 

От, народилась Марійка в Богдана.

 

— Поїхали до мене. Подивишся.

 

Ми поїхали туди. Пожежною драбиною піднялися вгору, і Ніла показує нам ту Марійку. Новий рік, коляда, усі свята разом.

 

Богдан для мене то як брат, як найпорядніша людина. Я ніколи не пропускав його дні народження, він мої тим паче. На Миколая збиралися всі, і на Андрія. Бокотей добре грає на баяні, і я вчився в музичній школі, і Богдан чи на гітарі, чи мандоліні. І як зберемся то і „Ми тую комоницю сіяли” і „Бодай ся когут знудив”...

 

У всіх подіях житейських, і як він одружувався, і як до Ніли їздив, ми дуже мирно і гарно жили.

 

Богдан це чесна і порядна людина. Я мав щастя на добрих колег.

 

Я навіть око мав на Лесю, його сестру, але якось не наважувався сказати їй. А потім до неї Маркович ходив, а вона одружилася з Вадимом Масютком (Черкасом).

 

Ще до Богдана Толік і Наталка Олійник – архітектори – приходили

 

Вони і з Бокотеєм друзі великі. Богдан любить пісню. А Бокотей же кінчив диригентський і співали разом, і грали. Є такі люди, що як сядуть на посаду, стануть знамениті, то вже пузо відростять, і тебе й не помічають, а він такий як був милий чоловік, він таким і лишився. Він завжди запрошує зайти до себе. Ніколи не має до жодної людини ні упередження, ні зверхності.

 

Таке було і в Миська. Мисько завжди був широкою душею, товаришем справжнім. Я і на весіллі з ним бував.

 

Погано, що в нас зараз на молодих не дуже так увагу звертають. А тоді, я ж був чужий чоловік, а як мною опікувались, як мені допомагали старші люди і Левицький, і Ліщинський, і Турин, і Сельський.

 

От ще, яким творчим потенціалом володіє Сойка? Я його намовляв давати роботи на офіційні виставки. Він одну картину намалював творчу „Йшов загін”, і ту відразу закупив Національний музей.

 

Хтось каже, що він дуже традиційний художник. Він дійсно любить такий Енгрівський малюнок – чіткий, добротний, глибокий. Але він вміє такі абстрактні речі, узагальнення робити. В ті часи офіціозу які він дивовижні композиції робив. Та душа в нього лежить більше до настроєвого, до нюансів. Він не був модником. Він ішов від душі. Ті ікони його такі, що тим іконам можна молитися, можна вірити. Богдан там вкладав душу, серце і талант. А як він знає технологію! Та ніхто ж у нас так не підготує дошку до ікони, як Богдан.

 

Рідко тепер ми зустрічаємося, але від нього їдеш збагачений у всіх відношеннях.

 

От і тепер він має учнів. Є у нас на шостому курсі такий Іволга Сашко. Часто до нього їздить туди. Знаю Гелену Яцино. Така хохмачка була. Вона тільки Сойку своїм вчителем називає. Устя Сорока, донька Богдана ходила до нього на живопис. Тепер, той Гнатенко, син Валерія, що в Америку виїхав. Я його також в художній школі вчив.

 

 

Марія Савка-Качмар

 

- Сойка був для мене такий як вранішній промінь. Я його мало знаю, але він мені дуже подобається. Це є мій кум. Ми хрестили з ним Петрукову першу дівчинку Анночку.

 

Сам Богдан був незвичайно гарний хлопець. Парубок гарний на вроду. Як гарно скроєний, так він гарне, благородне обличчя мав. Хода його прегарна, і та м’якість в обходженні з людьми.

 

Я ближче з Флінтою зналася, а Сойка просто мені милий. Він має ще прегарну сестру Лесю. Мені вона дуже подобалася. Це була така надзвичайно симпатична дівчина. Невисокого зросту, а мала такі дуже сині очі і надзвичайно гарне русе волосся. Було підтяте по плечі. Я до неї приглядалася. А вже Богдана я знаю через Наталку Петрук, бо вони дружили з ним. Вона мені про нього розказувала приємні речі. Як він міг організувати компанію і поїхати в Карпати, як він міг сам лежати під одним коцом, а у свій мішок спальний покласти товариша, чи товаришку свою. Був жертовний дуже.

 

Роботи його я побачила дуже пізно, таки в його майстерні в Янові, і не так давно. Що мене вразило, то портрет його дружини. Я знаю, що він був дуже гарний сім’янин, і про його дружину Нілу просто казки розповідали. Яка вона була вродлива, як він до неї залицявся. Вона відпрацьовувала свої перші три роки десь аж в Середній Азії. Чорнява, чорнобрива, кучерява. Вона була незвичайної жіночої краси. Я її запізнала. А потім я побачила той портрет його. Це таке, що тяжко дивитися між ті брови. Я була там у нього років п’ять тому. Він дуже гостинний чоловік. Дуже скромний, але завжди готовий прийняти людей.

 

Дуже, дуже любить працювати на релігійні теми. Він дуже любить молитися Матері Божій. Він так під її покровом перебуває.

 

Він сам є дуже опікунчим і теплим чоловіком. Ті портрети його, які я бачила відбивають якісь найпотаємніші і найкращі риси душі людини. Якщо він вже брався за портрет, то він дуже ніжно поводився до тої особи, до портретованого. Я його страшенно поважаю.

 

 

Іванка Проць-Гойда:

Одного разу на Різдвяний вечір.

 

Для мене Богдан Сойка – це Вчитель Мудрості та Людяності. Вчитель, який веде майже аскетичний спосіб життя і одночасно знаходиться у вирі всіх мистецьких подій нашого міста Львова.

 

Пам’ятаю пана Богдана ще з дитинства, як інтелігентного і надзвичайно скромного, високодуховного, геніального художника, музиканта та співака – таким він є і сьогодні. Дивно, але час зовсім не торкнувся до нього. Завжди дотепний та жартівливий, п. Богдан знаходить спільну мову з усіма віковими категоріями людей, завжди висвічує пристойність, гідність та люб’язність. Для мого батька він був завжди другом (батька вже 12 років немає) та вчителем живопису. Вони були однолітки, часто малювали разом – батько у своїй техніці, проте завжди прислухався до порад п. Богдана, співали та жартували. Якось тато ввечері прийшов додому і загадково виймає пакунок та дуже урочисто вручає мені: «подивись мала, що тобі дядько Богдан передав», – і сміється у вуса, – читаю надпис на картині «Одного року на Різдвяний вечір сніг ледве-ледве припорошив Землю» – так називається ця картина, котру я дарую славній Яночці в день її 20 ліття, дядько Богдан з Янова». Це було дуже урочисто – сьогодні як і тоді, дуже пишаюсь цим подарунком.

 

Він ніжно любив, та й досі любить свою дружину Нілочку (вона померла в 1995). Портрети дружини, написані п. Богданом у різних техніках, вражають – випромінюють неймовірним теплом. Коли дядько Богдан розповідав, як вони вперше зустрілись, що це було кохання з першого погляду, мені чомусь згадався вірш Райнер Марії Рільке «Тиша» (у перекладі Миколи Бажана):

 

Чуєш, кохана, підношу я руки,

чуєш ти шелест їх...

Може, всі речі вчувають, як звуки,

жести самотніх таких?

Чуєш, кохана, я вії склепляю, —

слух твій, як шум, це сприйма.

Чуєш, кохана, їх знову розтуляю...

...але тебе тут нема.

 

Їхня любов сьогодні продовжується у двох прекрасних дітях: Марічку та Остапа.

 

Невтомний Богдан Сойка весь час в русі, вчить учнів, опікується церквою в Янові, не відмовляє жодного замовлення, ремонтує власними зусиллями свою оселю, а в маленькій майстерні тісняться його твори, які дуже треба показати студентській мистецькій молоді, яка сьогодні спрагла за класичним малярством. Навіть постоявши поруч біля картин можна навчитись слухати, мовчати, відчувати особливий світ. Проте скромність п. Богдана а особливо його відповідальність до експозиції сьогодні не дає можливість нам побачити виставку, яку так хотілося б організувати. Можливо учні та друзі якщо б взялись всі гуртом – то таки б вдалось переконати художника і показати Львову працю золотих рук та світлого розуму, та обов’язково треба видати каталог його творів.

 

 

Любомир Медвідь

 

Якихось спеціальних фактів, що були в нас не пригадую. Я з ним не працював, бо вони там їздили, мозаїки робили, він був з Патиком, з Андрущенком. Я з ним не вчився, бо він переді мною рік був, і я до школи Карла Звіринського не ходив, бо я не належав до того гуртка. То Карло збирав тих, кого він вважав за потрібне, а я там особливо не стукався. То особливих пригод в мене з Сойкою не було. Але він приїжджав до мене. Раніше частіше бував тут. Ще мама жила. То він з нею мав такі довші бесіди, і то анекдотично було, бо Сойка їй так міг з пів дня розповідати про каші, про особливості варінні, про кашодієти, як то споживати, що за чим. Вона то уважно все вислуховувала. Їй то подобалося, але так жодного разу й не зробила. І то так повторялося кілька разів. Знову розповідав їй то дуже ретельно. Я кажу: „Сойка, я би сказився би тричі вже під час того“.

 

— Так, він дуже терплячий і наполегливий. Правда, мене раз назвав натарчивим. То певно було в той час як він вивчав йогу?

 

— Він розповідав, що він тими кашами дуже допоміг своїм родичам, зокрема батькові. Вигубив кашею майже всі його проблеми. І то маму цікавило. Я спостерігав за Сойкою. Він інтересний тип людський. То дещо коротенько оповім.

 

В мене є портрет Сойки, намальований перед 81-м роком, бо в 82-у році він вже був на виставці. Непоганий портрет, до речі. То було десь в 60-х роках мальовано. Він коли ще мешкав у Львові то приїжджав частіше, а коли перебрався до Янова, то вже урвалося.

 

 

02.06.2018