Місяць тому церковна влада в особі ієрархів УПЦ КП та УАПЦ, а також політична влада України голосом Президента та Верховної Ради подали Вселенському патріархові клопотання про автокефалію для Української православної Церкви – тепер більшість українських православних живе в очікуванні отримання томосу автокефалії від Константинополя.
Що з цього приводу думають у Українській Греко-Католицькій Церкві? Чи все виглядає добре, чи, може, є і ризики?
Блаженніший Святослав привітав процес походу за автокефалією, сказавши, що це є важливим для подолання розколу в українському православ’ї. «Важливим цей процес є також для подолання церковної ізоляції УПЦ КП та УАПЦ в середовищі світового православ’я. Сподіваємося, що таким чином можна буде залікувати рани поділу в українському православ’ї», – розповів Блаженніший Святослав на недавній зустрічі з послом США Марі Йованович.
Коментуючи бажання мати в Україні єдину помісну Церкву, предстоятель Греко-Католицької Церкви підкреслив, що насправді йдеться про єдину Православну Церкву, і УГКЦ «вважає це внутрішньою справою Православних Церков». Натомість це є першим кроком задля досягнення єдності Церков Володимирового Хрещення в єдиній помісній Київській Церкві. «Наступним кроком є екуменічний діалог між УГКЦ і об’єднаним українським православ’ям у напрямку відновлення первісної єдності цієї Церкви», – сказав Блаженніший Святослав.
Анатолій Бабинський та Юрій Підлісний (знимка Івана Щурка)
На погляд же експертів, шлях до об’єднання в велику українську Церкву буде дуже важким – зрештою, непростим є і сам шлях до автокефалії українського православ’я. На недавній публічній дискусії «УГКЦ і автокефалія Української Православної Церкви» у Львові, що відбулася з ініціативи Академічного католицького товариства «Обнова», керівник програми «Етика-Політика-Економіка» Українського католицького університету Юрій Підлісний та співробітник Інституту релігії та суспільства УКУ Анатолій Бабинський констатували: київські церкви у своїй риториці щодо греко-католиків досить часто повторюють стереотипи самої московської церкви. Зберігаються протиріччя, і зберігається певна зверхність. Зі слів Бабинського та Підлісного, найбільшим викликом, власне, для самої УГКЦ – як і для інших «мінотарних» церков – є перетворення майбутньої православної Церкви на «церкву державну», на церкву, що стоїть у безумовному фаворі політичної влади. Переваги ж очевидні: зростання ролі Києва не лише як церковного центру, а й геополітичного. Бо геополітики в цьому теж дуже багато.
Анатолій Бабинський:
– Поняття автокефалії є неоднозначним. Існує думка, що воно бере початок іще з ранньої Церкви, коли кожен єпископ був ніби автокефальним. Я з таким трактуванням не згідний: навряд чи можна переносити це поняття на ранню історію. Зародки автокефалії почали виникати тоді, коли політичний аспект Римської імперії почав накладатися на церковне тіло – коли Церква почала ставати частиною імперії. Натомість сам термін виник тоді, коли зросла роль Константинополя. І автокефальними були Церкви саме в складі Константинопольського патріархату.
Сучасне поняття автокефалії є продуктом досить пізнього часу, орієнтовно XIX століття. Автокефалії – продукт формування модерних націй: незалежна держава – незалежна Церква.
Перша спроба української автокефалії – це 1917 рік. Вона йшла паралельно з Українською національною революцією, зі здобуттям незалежності.
Про автокефалію говориться як про принцип самоочолення Церкви. Це цікаво для нас, греко-католиків, адже сама наша поява пов’язана з таким ніби самоочоленням. Флорентійський собор. Після собору главу київської митрополії призначав не Константинопольський патріарх, а Папа Римський. Флорентійська унія не прижилася, а далі єпископи самі почали вибирати митрополитів. Це був час турбулентності, і в цей час турбулентності прийняли Унію. Відтак елементи автокефалії є в нашій історії також.
Основний виклик, який постає у зв’язку з нинішньою спробою отримати автокефалію, – це принцип «єдина Церква – єдина держава». В парадигмі «єдина Церква – єдина держава» всі, хто будуть, так би мовити, залежними від інших закордонних центрів, постійно чутимуть на свою адресу звинувачення: «Ви є запроданцями, ви підпорядковуєтеся зовнішньому центру: ви – Москві, ви – Ватиканові. Лише ми є справжньою Церквою українською…»
Скажу як греко-католик: наш союз із Київським патріархатом є доволі ситуативним. Спілкування із православними ієрархами мені завжди показувало, що їхня риторика в бік Риму чи нашої Церкви є такою самою, що в Московського патріархату. Тільки якщо з Москви ми чуємо це по-російськи, то в цьому випадку – українською мовою.
Блаженніший Святослав дуже гарно зауважив: православ’я зараз шукає виходу із національних ізоляцій. Активізувалися дискусії про примат на вселенському рівні. Старіші Церкви рухаються назустріч центрові і шукають моделі, як би можна було відновити вселенську єдність, не бажаючи замикатися у національних автокефаліях. Загроза, що Українська православна Церква копіюватиме ці ізоляціоністські російські зразки, є, як на мене, дуже високою. Мені це видно з того, як ієрархи висловлюються в приватних – та й не в приватних – висловлюваннях.
Ми як греко-католики віддавна підіймаємо тему єдності Київської церкви. Ця ідея постійно артикулюється, починаючи від початку XX століття – це є і в Шептицького, і в Сліпого. Для нас зразком є XVII століття, спроба порозумітися між Петром Могилою і Веніямином Рутським. Як би воно могло виглядати сьогодні? Чи дійсно наш «Рутський» – Святослав Шевчук – має на тому боці «Могилу»?.. Ми не є настільки наївними, щоб стверджувати, що досягнемо цієї єдності вже завтра. Але ми також розуміємо, що, постійно порушуючи цю тему, ми змінюємо цю атмосферу.
Юрій Підлісний:
– Що передувало Унії? У тодішнього церковного єпископату і в правлячих еліт визріло розуміння, що ми, перебуваючи у Польському королівстві, яке стало спадкоємством Великого Князівства Литовського, перебуваємо у невідповідній ситуації: з нами нема розмови як рівного з рівним. Це питання було політичним на рівні держави і це питання було політичним на рівні Церкви. Властиво, Унія ліквідовувала саме цей політичний момент – після цього моменту не стало аргументу: «Ми не будемо з вами спілкуватися, бо ви нам не рівні».
Не є це прямою аналогією, але [частина церков] з Києвом не хоче спілкуватися – маю на увазі, з Церквою, очолюваною Філаретом, чи з Автокефальною церквою. «Ви є невизнані, ви неіснуючі…». Київ не хочуть трактувати як столицю [православного] християнства в Україні, бо тут немає визнаної Церкви. Центр українського православ’я є в Москві, тому розмова йде про українське питання з Москвою поза нашими плечима. Відповідно, для Церкви як для видимої людської інституції, не божественної інституції, це питання є церковно-політичним. Для Української держави це питання політичне – повернути Києву статус релігійного центру.
Що реально отримує Україна, якщо Київ стає центром? Це дає можливість стверджувати, по-перше, історичну тяглість Києва і автоматично відсікає Москву з її претензіями на це. Очевидно, тяглість зберігається по лінії хіротонії, але прямої претензії, прямої підстави говорити, що «Київ – наш, Київ нам підпорядкований» – не виходить. Києву повертається статус материнської церкви. Наскільки я розумію, Константинополь ще зберігає пам'ять про те, що саме київська митрополія була материнською щодо Москви.
Наступна річ, яка зачіпає вже нас, – в України виникнуть нові політичні реалії. Можливо, виникне своєрідний прототип державної церкви. У церквах візантійської традиції завжди тяжіли до симбіозу, симфонії по лінії Церква-держава. На Заході теж були подібні процеси, але там були і протистояння двох мечів – влади церковної і влади світської.
Якщо буде автокефалія, може трапитися так, що актуалізується ця теорія: якщо є держава – мусить бути певна [державна] Церква. Фактично, йтиметься про злиття двох мечів.
Що робити всім іншим? Буде Московський патріархат. Буде в такому випадку і абсолютно «чужорідне» тіло – Римська Католицька Церква. І буде таке собі напівгібридне «чужорідне» тіло – ніби своє, ніби чуже – Греко-Католицька Церква, яка має за свій центр Рим.
Наступне питання, яке виникає з цього. Воно начебто щезло з політичного порядку денного, але якщо ми подивимося на початок 90-х років – згадаємо «релігійні війни» за храми. Ці війни щезли: примирилися, набудували нових храмів. Утворилася нова дуже цікава платформа – Всеукраїнська рада церков і релігійних організацій. Це двояка платформа: вона є майданчиком, де Церкви спілкуються між собою, але одночасно це платформа для спілкування з державою. Чи не вийде таким чином, що цей інструмент, яким є Всеукраїнська рада церков, в новітніх реаліях [зміниться], коли новітня, потужна, з підтримкою держави Православна церква почне перетягувати ковдру на себе?..
Я мав розмову з одним із ієрархів Київського патріархату – він уже дав зрозуміти, що в певних випадках вони претендуватимуть на пріоритет у державі.
Насправді я розумію ситуацію, коли держава бере участь у допомозі Церкві. Церква мала потребу – вирішення цієї потреби передбачало застосування певних важелів (пан Підлісний має на увазі потребу в легітимізації статусу, – Z). Держава надала ці важелі – і тут жодним чином не порушується стаття 35 Конституції. А якщо все піде за іншим сценарієм? Якщо держава виставить рахунок Православній церкві? Держава допомогла – держава виставила умови. У нас же в березні будуть вибори. Можливо, послуга має бути на час виборів…
Враховуючи те, що у нас політикум до значної міри є залежним від олігархату, що політикум не є самостійним, чи не прийде така думка тим, хто контролює парламент, уряд, хто, можливо, буде контролювати наступного Президента, виставити такий рахунок? Певна наша традиція, певний спадок із минулого кажуть мені, що ми можемо з цією проблемою зустрітися.
Яка тоді роль Греко-Католицької церкви? Яка наша доля?
Я маю думку... Це таке марево, з одного боку. А з іншого – можливо, воно стане реальністю? Спробуємо змоделювати: Константинополь таки дає томос автокефалії православ’ю. Ватикан визнає патріархат Греко-Католицької церкви. Обидва осідки – в Києві. Відтак наново постало би питання – єдиної помісної церкви. Двоє канонічних уже могли би говорити на рівних. На мою думку, якби Рим на це пішов, то Київ став би надпотужним геополітичним церковним центром. Він притягав би. Єдине, знову постало би питання ідентичності Церкви, постало би питання, наскільки Церква як інституція може відігравати геополітичні функції для держави.
Наостанок хочу завершити риторичним, може, провокаційним, запитанням. Про що нам має йтися як людям віруючим, незалежно від того, чи ми належимо до Греко-Католицької церкви, до Автокефальної, до Київської, Московської, Римо-Католицької. Нам має йтися про єдину святу соборну й апостольську – чи про єдину автокефальну помісну?..
Про різницю у сприйнятті помісності
Анатолій Бабинський:
Дуже часто звучить слово – «помісна». Ми (пан Анатолій має на увазі греко-католиків, – Z) теж вважаємо себе помісною церквою. Римо-Католицька церква у Польщі, в Німеччині – хіба не помісна?..
Ми розуміємо помісність як інкультурацію. Це є певне виявлення Христової церкви в конкретному культурному середовищі. Це і є форма інкультурації, щось таке, чим ми збагачуємо Вселенську церкву. Своїм пережиттям нашого християнства, своїм християнським життям ми витворили таку традицію, яка є унікальною в тій всій короні, якою є Вселенська церква. Ми є одним діамантом у цій короні. Це наша суб’єктність в цій християнській традиції.
Православні розуміють помісність як незалежність. Як щось, що, навпаки, ніби суперечить Вселенській церкві, щось, що може протиставлятися Вселенській церкві.
Ми є помісною церквою, ми є східними християнами – але маємо досвід вселенської єдності. В цьому, мені здається, наша унікальність. Це сильно відчутно у США, в Канаді – я недавно там був. Там наша Церква старається підкреслювати свою східність. В тому латинському морі ти хочеш бути чимось особливим, counterculture.
Суб’єктність – у тому, що ми маємо справді унікальну християнську культуру.
Про те, чи будуть розколи, чи буде перетікання
Юрій Підлісний:
Чи подінеться кудись Московський патріархат? Не подінеться. Але я поставлю питання суто церковного характеру – не політичного, не державного, не геополітичного. Чи людина має право на відвідання храму, до якого вона бажає ходити, нехай він і Московського патріархату? Силою забрати можливість сповідувати свою релігію – до цього навіть хан Батий не здогадався. Людина має на це право.
Була заява Драбинка. Тепер іще один єпископ, Софроній, заявив: якщо буде автокефалія, вони готові піти єпархіями чи одиночно до такої Церкви. Це означає, що від Московського патріархату відбудеться велике перетікання. Наскільки велике – це інше питання.
Я тут боюся ще однієї речі – щоб не відбулося перетікання від Греко-Католицької церкви.
Анатолій Бабинський:
Щодо перетікання греко-католиків. Греко-Католицька церква є досить стабільною в цьому аспекті. Єдине, завжди при появі паралельних структур проявляються різні кадри, яким щось десь не подобається, – вони люблять перебігати. Є проблемні священики, є проблемні парафії. При паралельних структурах завжди є загроза, що бігатимуть туди-сюди.
Юрій Підлісний:
Перетікання буде. Мусимо з цим змиритися, бо про це говорить статистика. Статистика не може сказати нам наперед, що має статися, – вона констатує факт.
Приблизно 30% тих, хто зараховує себе до православних, вважає себе просто православними – не московськими, не київськими, не старообрядцями. Просто православними. І це перша група, яка потенційно може піддатися перетіканню.
Анатолій Бабинський:
Люди на простому рівні, звичайно, мислять у категоріях «треба»: треба похрестити, посвятити і так далі. Пропаганда у «той» бік іде сильна: «У вас того нема, іншого нема. Ви не похрещені, ви не повінчані, ви, перепрошую, не поховані». На такому простому рівні серед вірних грає висока дуже брудна політика. І, власне, простих людей у Київському патріархаті можуть намовляти і проти нас… Але для простих вірних отримання канонічного статусу було би дуже позитивним фактором. Тому що цих людей дійсно цькують. Це є справді кошмар. Сподіваюся, це вирішиться.
Про фактор великої політики і вибір Константинополя
Юрій Підлісний:
Питання реально є не лише церковним, а й геополітичним. Я не кажу «церковно-політичним» – а саме «церковно-геополітичним». Іде шалений тиск з різних боків. Тут не позаздриш Варфоломію. Він розуміє, які інтереси зійшлися. Від його підпису залежить геополітика не лише в реґіоні, а набагато ширше.
Згрубша, патріарх Константинопольський повністю залежить від турецьких політичних і геополітичних реалій. І вибір патріарха [на патріарший престол] залежить від політичних і геополітичних реалій. Вибір патріарха здійснюється тими єпископами, які мають громадянство Туреччини. Сам патріарх мусить мати громадянство Туреччини. Для того, щоб отримати громадянство, треба бути або уродженцем тієї невеликої християнської пастви, яка залишилася на території Туреччини, або ж мати ну дуже специфічні стосунки, які дозволили б це громадянство в якийсь спосіб отримати. Без волі головного політичного діяча тієї країни це нереально. Відповідно, якщо українські православні Церкви зацікавленні в отриманні томосу автокефалії, для них є актуальним питання – яким чином вийти на рівень Ердогана, щоб вести переговорний процес на щаблі рівного з рівним. Тільки президент міг би виходити на рівень з Ердоганом. А якщо нема рівних – треба покладатися на союзників, на ЄС і США.
Про те, хто в Константинополі є союзником України
Анатолій Бабинський:
У Константинополі є досить багато прихильників [надання автокефалії Україні]. Є і москвофіли. Рішення залежатиме від Синоду. Хоча, звичайно, останнє слово має патріарх. Він є головою Синоду. І, думаю, зараз розуміє, про що йдеться.
Пан Юрій дуже слушно згадав про умови, в яких діє Константинополь. Ми змушені говорити не тільки про церковну площину питання. Виглядає, що зійшлися інтереси стейкхолдерів [щодо потреби автокефалії]. Ще один стейкхолдер буде робити все, аби цього не сталося. Але, судячи з того, як реагує Московська патріархія, вони реально перелякалися. В їхній риториці немає звичної бравурності. Вони завжди на це реагували легковажно: «Нам це байдуже, ми все закатаємо асфальтом, якщо треба буде…». Такої бравурності не чутно.
Про єднання православних і греко-католиків
Анатолій Бабинський:
Ми й далі будемо про це говорити, які і раніше. Для Гузара це була тема із ключових. Ми мали свого «Рутського» – Гузара. Не було Могили...
Юрій Підлісний:
Все це буде продовжуватися – заклики до сопричастя і так далі. Єдиною загрозою всьому цьому було б те, що Церква, отримавши томос автокефалії, відчула би себе такою, що численно переважає інших. І щоб вони часом не захотіли стати державною церквою. А з другого боку, щоби державній владі не захотілося зробити церкву цю «кишеньковою». Тоді це було б загрозою всьому духовному процесу.