140 років від дня народження Петра Карманського
Від самих початків своєї творчості Петро Карманський задекларував себе поетом смутку. Про це свідчать хоча б назви його перших поетичних збірок: «З теки самовбивці» (1899), «Ой люлі, смутку!» (1906), «Пливем по морі тьми» (1909)… Мене постійно переслідують його слова «в моїй душі страшна порожня» із цього вірша (який взагалі може бути камертоном до розуміння його поезії):
В моїй душі страшна порожня,
Як в зимній келії черця,
І я стою, як придорожня
Стара святиня без жерця.
Престоли давніх божищ впали
І стратили весь чар прикрас,
Цінні ікони люди вкрали,
В лампадах весь огонь погас.
І з острахом дивлюсь довкола,
Шукаю для душі богів;
А сірі дні пливуть спроквола,
І з груди рветься скорбний спів.
Сумно мені й тепер, коли згадую про Петра Карманського. У вересні 1992 року з’явився сигнальний примірник видання його поезій в упорядкуванні мого тата Володимира Лучука (в серії «Бібліотека поета»). Тато взяв його зі собою в останню дорогу до Києва, з якої так і не повернувся… І коли я беру до рук цей примірник, то в мене мимохіть набігають сльози.
Коли у другій половині вісімдесятих років (ближче до кінця десятиліття) мій тато готував антологію західноукраїнської поезії початку ХХ ст. «Молода муза» (яка вийшла 1989 року), то додатком до неї включив значну частину мемуарної книжки Петра Карманського «Українська богема». Заходив тато досить часто до Петрового сина Богдана та його дружини Вероніки (у квартирі, де останні роки прожив Петро Карманський, на вулиці Костомарова), деколи я з ним ходив за компанію, а от майже завжди – Степан Якимович Ярема (син Якима Яреми, приятеля й сусіда останніх років Петра Карманського), про якого розповім якось окремо.
Тоді вияснилося, що син Петра Карманського Богдан викладав геометрію у Політехніці моїй мамі Оксані Сенатович. А та симпатична дівчина, яка закінчила нашу 28-му школу два роки переді мною, на бюст якої я задивлявся підлітком, виявилася внучкою Петра Карманського. З «Українською богемою» мені й потім довелося впритул зіткнутися – я був науковим редактором її повного перевидання у 1996 році (але це також окрема розмова).
Життя покидало Петра Карманського по світу. Де тільки йому не довелося бути! Погляньмо пунктирно на деякі (далеко не всі) локуси. Навчався в Перемишлі в гімназії, у Львові навчався в університеті, в Римі навчався в українському католицькому колегіумі. Працював у Золочеві та Тернополі, відтак виїхав до Канади, де жив і працював у Вінніпезі. Повернувся до Галичини, вибух Першої світової війни застав його в Тернополі. Потім був у Відні, в таборах українських військовополонених в Австрії та Німеччині. Став одним із чільних діячів Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР), потім переїхав на Східну Україну, виконував дипломатичні місії уряду Української Народної Республіки (УНР) за кордоном, а з 1922 по 1932 рік жив за океаном, переважно в Бразилії. Після повернення в Галичину жив у Дрогобичі, за «перших совітів» перебрався до Львова, де вже й осів до кінця життя.
Коли в кінці дев’яностих приїхав до Львова Мирослав Шкандрій із Канади, то подарував мені упорядковану ним книжку Петра Карманського «Мавпяче дзеркало (Листи з Канади і про Канаду для “Канади”)», видану у Вінніпезі 1998 року, в якій було зібрано памфлети та фейлетони Карманського, які він напередодні Першої світової війни публікував у вінніпезькій газеті «Канада». Шкода, що я одразу (під свіжим враженням) не написав про ту книжку. Я мав купу втіхи, читаючи її. Така «отруйно-саркастична» лектура не часто трапляється.
Петро Карманський написав, зокрема, і роман «Кільці рож». За життя він не публікувався, був надрукований щойно 2002 року в часописі «Дзвін» (№№1-2). Основою сюжету цього роману є любовний трикутник: на одному куті є Святослав Петрович, на другому – його дружина Ірена, а на третьому – художник Богдан Росткович. Дія відбувається на широкому тлі історичного, суспільно-політичного та мистецького життя в Україні від початку Першої світової війни – до краху Визвольних змагань. Це модерний роман, про що свідчить, на думку Ганни Осадко, уже сама його назва «Кільці рож»: «Прикметно, що ні у першій, ні в другій частинах роману цей образ не зустрічається (за винятком кількох незначних описів італійських пейзажів, що в них рожі були лише романтичним тлом для побачень закоханих). Такий авторський прийом – внесення у назву твору не пов’язаної з сюжетом символічної метафори, а потім упродовж розгортання подій – її розшифрування, уточнення, вибудовування, – риса суто модерної літератур».
Наприкінці життя Петро Карманський писав дещо радісніші вірші, як це не парадоксально. Але писав їх «у шухляду». Мається на увазі збірка «Осінні зорі», так за поетового життя і не опублікована. Так сталося, що наприкінці життя Петро Карманський закохався. Це й породило вірші з «Осінніх зір». Як вважав Степан Ярема, ці «осінні» вірші мали конкретну адресатку. Нею була молода дівчина Світлана, з сім’єю якої, що приїхала зі Східної України, поет певним чином подружився. У цьому «осінньому» почутті Петра Карманського, на думку Миколи Ільницького, «звучить ширший, символічний зміст: торжество життя, всемогутній Ерос, “визов смерті”, прагнення виспівати “пісню лебедину”. Той давній смуток, який поет виколисував у молодечі роки, смуток як філософська категорія, що втілює ідею вічного страждання, поступається просвітленості заходу життя, що пізнає вічні, нетлінні духовні істини».
Трохи іншу версію походження (властиво, часу написання) збірки «Осінні зорі» відобразив мій тато Володимир Лучук у примітках до згаданого на початку сюжету видання «Поезії» Петра Карманського: «В останні роки свого життя вже важко хворий поет при співучасті свого приятеля літературознавця професора Якима Якимовича Яреми (1884–1964) уклав збірку інтимної лірики “Осінні зорі” з неопублікованих раніше і написаних в основному під час німецької окупації поезій».
Так чи інак, і в сорокових, і в першій половині п’ятдесятих років Петро Карманський був вже добре підтоптаним. Хоча у сорокових, звичайно, трохи менше.
Сумні мотиви є домінантними у творчості Петра Карманського, який сливе у всьому знаходив ознаки вельтшмерцу. Комусь подобається веселитися, а комусь і сумувати. Гіпертрофований песимізм і тотальна зневіра є його улюбленими нотками. Можливо, це вмотивоване специфічними рисами авторового характеру, бо ж нікуди не втечеш від власної натури. Коли ж смуток породжує натуральні поетичні шедеври, тоді все одно стає радісно, нехай навіть світ валиться разом зі своєю скорботою, тугою та безнадією.
Додаток
Щоб не все було так «смутно», нагадаю тут у додатку свою веселу пантоміму (скомпоновану 2006 року), однією з дійових осіб якої є Петро Карманський.
КАВАРНЯ «МОНОПОЛЬ»
(Дія відбувається десь у першому декалітті ХХ сторіччя, у Львові, у каварні «Монополь», на площі Марійській, 8).
КАРТИНА ПЕРША
(У каварні за мармуровим столиком із перламутровим полиском сидить Франко, читає свіжу газету, перед ним стоїть біла, ледь помережана тоненькими східними візерунками, філіжанка, в якій парує чорна кава).
ФРАНКО (роздумує, але насправді його чують мільйони).
КАРТИНА ДРУГА
(До каварні заходять ледь підхмелені Стефаник і Мартович, роззираються по салі, помічають Франка).
СТЕФАНИК (помічає Франка, штурхає ліктем Мартовича, вказуючи йому підборіддям на місце дислокації великого письменника-демократа).
МАРТОВИЧ (теж помічає Франка, відштурхує Стефаникового ліктя, підборіддям же ж дає знати, що мету видно в зоні досяжності).
СТЕФАНИК і МАРТОВИЧ (підходять до столика Франка, з його дозволу підсідають туди; у них зав’язується розмова на міґах із титаном думки і праці).
ФРАНКО (жваво підтримує розмову на міґах із двома третинами покутської трійці).
(До столика підходить кельнер, приймає від Стефаника з Мартовичем замовлення на дві кави та дві лямпки вишневого лікеру; через декілька хвилин приносить і ставить замовлене на столик, задкуючи зникає).
МАРТОВИЧ (очима запитує Франка, чи не цурається той алкоголю).
ФРАНКО (очима ж відповідає, що не цурається, та лише в компанії і не в будень).
СТЕФАНИК (чи то недовірливо, чи то заздрісно стрясає шевелюрою).
КАРТИНА ТРЕТЯ
(До каварні заходять цілком тверезі Карманський і Пачовський, роззираються по салі, помічають за центральним столиком Франка із двома співрозмовниками, підходять туди).
КАРМАНСЬКИЙ (ледь не у кніксені запитує у Франка та його співрозмовників дозволу підсісти до їхнього столика).
ФРАНКО (поблажливим кивком голови дає дозвіл).
ПАЧОВСЬКИЙ (по-військовому чітким кивком підборіддя дякує за дозвіл).
(До столика підходить кельнер, приймає замовлення від Карманського з Пачовським на дві кави та два кремові тістечка; через декілька хвилин приносить і ставить замовлене на столик, задкуючи зникає).
СТЕФАНИК (запитує півобертом голови у молодомузців – як, мовляв, вони маються).
КАРМАНСЬКИЙ і ПАЧОВСЬКИЙ (лагідними посмішками відповідають, що маються незле).
МАРТОВИЧ (з активною жестикуляцією запитує в молодомузців про їхні літературні здобутки).
КАРМАНСЬКИЙ і ПАЧОВСЬКИЙ (без активної жестикуляції відповідають, що їхні літературні здобутки на належному рівні).
ФРАНКО (посміхається у вуса).
(Підходить підкликаний кельнер і приймає розрахунок – спершу від Карманського з Пачовським, потім від Стефаника з Мартовичем, а тоді від Франка. Покутяни ґречно прощаються з Франком та молодомузцями і виходять із каварні).
КАРТИНА ЧЕТВЕРТА
(Щойно покутяни вийшли з каварні, де Франко залишився із двома молодомузцями).
ФРАНКО (хитаючи головою праворуч-ліворуч, докоряє молодомузцям за їхню немовби легковажність).
ПАЧОВСЬКИЙ (насупивши брови, не згоджується з метром).
КАРМАНСЬКИЙ (займає нейтральну позицію, ледь відкопиливши нижню губу).
(До столика підходить пікольо з тютюновими виробами, пропонуючи свій товар; застоличники дивляться крізь пікольо, наче крізь тютюнове марево, отож він відходить з нічим).
ФРАНКО (хитаючи головою вверх-вниз, хвалить молодомузців за їхню немовби декадентську принциповість).
ПАЧОВСЬКИЙ (розвівши брови, згоджується з метром).
КАРМАНСЬКИЙ (займає нейтральну позицію, ледь прикривши верхньою губою нижню).
ФРАНКО (абстраґується від світу, молодомузці прощаються з ним і виходять із каварні).
КАРТИНА П’ЯТА
(Франко знову залишився сам за столиком, вже збирається йти з каварні, але ще на декілька хвилин не рухається з місця, щоб поміркувати на самоті).
ФРАНКО (роздумує на самоті декілька хвилин, а тоді підіймається з-за столика та й виходить із каварні).