"Бажаєте будувати театр? Се-ж дїло, на котре треба мати сотки тисяч, а може і мілон! де-ж на то фонди!" — поспитає може неодин Русин малої душі і малого серця.
Не жахаймо ся! фонди будуть, коби лиш була щира воля, горячій патріотизм, постоянність і витревалість. Народ — то великій чоловік, а що змогли Cлoвінцї і Чехи, то з Божою помочію зможемо і ми Русини.
Позволю собі розвести троха обширнїйше мої гадки в тій многоважній справі.
Коли я в роцї 1845 яко богослов по третїм роцї подорожував пішки з Відня до Трієсту, Словінцї полудневої Стирії, Країни та Истрії, через котрі то краї я переходив, спали ще сном духовим. Шляхта і всяка интеліґенція були зовсїм онїмеччені, не мали почутя народного, і не говорили з собою инакше, лиш по нїмецки; не було у них нїякoї народної літератури, нїяких книжок в народній мові, з виїмкою молитовників для люду, а о школах середних і висших з викладовим язиком cлoвіньcким, або в котрих учено би язика словіньского яко предмету науки обовязкової або хоч-би й надобовязкової, не було й бecїди. Интеліґенція встидала ся язика народного, она гордувала ним яко язиком хлопским, — язик словіньскій вигнаний був з світа образованого під селяньску стріху, де переховав ся аж до часу відродженя словіньского народу.
Настав рік 1848, пoвіяв вітep з небеси, пробудили ся народи зі сну мертвого, стрепенули ся, протерли очи душевні, зглянули на cвіт культурний, світ образований, світа самосвідомий — і ну-ж добувати з власної скарбницї душі народні гадки, идеї помисли, котрі там через довгі віки безсвідомо спочивали, і прямувати до світла, до культури! і почав ся між народами рух великій, свіжій, будячій надїю і силу, одушевляючій радостію і щастєм, — похожій на рух в природї, коли весняне сонїнько стопить снїги і огріє землицю. Тогдї то і Словінцї прокинули ся из сну тисячелїтного до житя — і для них, забутих, світу майже незнаних, вимазаних з картин исторії, вибила година народного відродженя. Дух той розбудив, проник і оживив також і онїмеччену інтеліґенцію, а народ кинув ся до працї і науки, — і бачте, де Словінцї станули нинї! Они мають вже свої народні школи, кілька словіньских ґімназій, мають свої друкарнї і свою молоду літературу; словіньского язика нїхто не цуряє ся, нїхто ним не погорджує... В наших днях збудували собі они в Люблянї прекрасний народний театр з власних жертв, складаних на престол вітчини, і носять ся навіть з гадкою заложити в Люблянї словіньску академію наук і штук.
Подібні обставини панували в тоті часи і між нами Русинами в Галицкій Руси. Не буду о них близше розводити ся, бо кождий з нас об тім добре знає. Згадаю лиш те, що ми в многоважних точках були щасливійші від Словінцїв. Ми мали свою славяньску литургію, священик рускій був більше зближений до люду, з котрим становив одно нерозривне моральне тїло і був єго провідником, учителем і опікуном. Русини мали свою стародавну літературу, в котрій спочивали скарби, вправдї незнані для загалу, однак знані для просвіщенїйшиx і образованїйших, і через них то продирали ся, хоч поволи, світлі мисли і відомости о бувальщинї, також до прочої интеліґенції, мов той промінь сонїшний через густі хмари, озаряючи уми, ободряючи духа і подразняючи єго до духової працї, — ми мали свою середновічну і новійшу словесність, котра зродила ся вправдї по-за границями Галичини на литовскій та україньскій Руси і достатчувала бодай ученїйшим Русинам духової поживи. Ми мали прекрасну, богату, недорівнану устну словестність, в чудових піснях народних, казках, приповідках і пoвipяx народних, якою нїякій другій народ не може повеличати ся. На тій устній словесности образував ся рускій ум, руске серце і руска мова, они були взірцем і одушевленєм для наших поетів і писателїв, котрі з-разу спорадично а відтак що-раз густїйше, мов тоті цвіти на веснї, мов тоті зорі на розяснюючім ся небі, проявлялись між народом.
Надійшов рік 1848 і викликав мов жезлом чародїйним нараз у Русинів тоті гадки і бажаня, тоті идеї і надїї, що спочивали довгі віки в душі Русина, засїяні в нїй рукою божою. Русь наша, мов один муж, встала з просоня і повитала радістно та одушевлено еру свого народного відродженя.
Ми познали, що нам хибує ще богато а богато на кождім поли, як духовім так і економічнім, отже забрали ся до працї, мов тоті мурашки, коли пригріє весняне сонце. Овочем того руху, тої працї єсть то все, що від року 1848 нам прибуло і що нинї маємо. Маємо школи народні, маємо три ґімназії рускі, маємо на університетї кілька катедр з руским викладом, наука реліґії подає ся всюди в язицї рускім, як і по кілька предметів в ceмінapiяx учительских, маємо книжки шкільні, богато популярних книжок літературних і наукових, маємо часописи народні, літературні і політичні, маємо свої институції, з котрих одні дбають про розвиток і образованє народного духа а другі про получшенє наших матеріяльних обставин. Побіч духовеньства, котре стануло перше на поприщи народного руху, горне ся що-раз більше світскої интеліґенції під прапор народний і жертвує для відчини і народу свої сили, свої відомости, свої таланти і своє суспільне становище. Ми станули вже на тій точцї розвого, що забажали мати також і свій театр у власнім будинку. I будемо єго мати! Мають свій народний театр Чехи, мають єго Словінцї, — чому-ж би й Русини галицкі не могли єго мати? Від нас самих то зависить, від нашого одушевленого патріотизму, котрим огріти, складати будемо раз-у-раз на престол вітчини бодай по лептї, кождого часу та й при кождій нагодї, — і не залишимо дїла, доки не побудуємо на власнім грунтї в колишній столици нашого князя Льва величавий будинок то-б то руско-народний театр!
Приміром і взірцем для нас, як збирати складки на будову театру і на кожде патріотичне дїло, най будуть Чехи, котрих патріотизм горячій, щирий і постійний піднїс в недовгім часї з упадку до так високої просвіти а також і промислового розцвіту та матеріяльного добробиту і сили, що они нинї станули в рядї первостепенних культурних народів. Наведу тут кілька примірів их поступованя в збираню складок. Завязало ся одно товариство приватне з 13 осіб і зібрано в кількох роках кільканацять тисяч злр. на цїли народні. — Надрукували листовий папір і куверти з написями "Matica stolska", а в кілька лїт чистий дохід з того принїс 20.000 злр., бо кождий Чех уважав за свій святий обовязок купувати і писати на папері з написію "Matica". [У нас могла би бути на кувертах напись: "Руско-народний театр."] — В Празї єсть одна пиварня. До неї заходив швець Білєк. За призволом господаря справив він скарбонку і що вечера обходив усїх гостей, що там пиво пили, і збирав до скарбонки на будову театру. Гостї кидали по 1, 2, 3, 4, 10 крейцарїв, як чия змога і воля. До кількох лїт зібрав той швець 14.000 злр. — В тисячах родин ческих удержують скарбонки. Коли нагодить ся весїлє, хрестини, празник і т. и., кождий кине лепту до скарбонки.
Не хвилевий, одноразовий даток, хоч-би навіть значнїйшій, доконує великі дїла, але жертволюбність постійна, рухлива, тревала, невсипуща, що обявляє ся хоч-би найдрібнїйшими датками. В кождій громадї, в кождім місточку знайде ся прецїнь бодай один чоловік доброї волї, котрий спонукає других, як той Чех, швець Білєк, до зложеня лепти на престол вітчини.
Тож і ми, дорогі Земляки, поступаймо так, як поступають Чехи, розумно при тім орудуючи зложеними датками, а певно зберемо потрібний фонд на будову руско-народного театру!
У Львові, 25 н. ст. мая 1893.
Василь Ильницкій, голова комітету будови руско-народного театру.
[Дѣло]