З юридичного погляду колективна відповідальність є неприпустимою: для так званого цивілізованого світу на нинішньому етапі розвитку правової свідомості це аксіома. А з морального? А з морального погляду, здається, прямо навпаки. Тобто колективна моральна відповідальність не просто можлива, а й корисна. І навіть необхідна. Корисна, бо сприяє очищенню, а отже, й оздоровленню колективної психіки. Необхідна, бо в певному – хай буде метафізичному – сенсі якраз і слугує замінником відповідальності юридичної. Спокутуванням хоч і не безпосередньої, а все ж вини. Нащадки не можуть поставати перед судом за злочини предків, але їм годилося б ті злочини усвідомити і здобутися бодай на символічний жест. Особливо – коли йдеться про їхні взаємини з нащадками жертв.

 Ясна річ, епоха чинності родових проклять давно відійшла в абсолютне минуле: сьогодні – принаймні в наших широтах – кожен має право зректися спільноти, в якій народився, і вибрати собі іншу. Або й кілька інших. Та що там: теоретично можна взагалі відмовитися від будь-якої колективної ідентичності й оголосити себе громадянином світу, гіперборейцем чи ще якимсь різновидом уберменша. Але на практиці людина все одно зазвичай ідентифікує себе з такою чи сякою спільнотою, зокрема – й національною. Або, знову ж таки, з кількома спільнотами. А приналежність до спільноти має свої плюси і мінуси. Наприклад, свої моральні права і моральні обов’язки, які не існують одні без других.

Прийнявши українську ідентичність, я отримую право пишатися Шевченковими «Гайдамаками» і відчайдушністю вояків УПА, але водночас звалюю на свої плечі тягар відповідальності за єврейські погроми і волинську різанину. Не тому, що виправдовую скоєні моїм народом злочини, а саме тому, що визнаю їх і засуджую. Зі згаданого юридичного погляду я в них участі не брав. Але з юридичного погляду я й «Гайдамаків» не писав, а однак сприймаю їх за досягнення своєї культури. Відтак і злочини мушу сприймати за факт своєї історії. Звісно, я можу (точніше, вже не можу; міг би років тридцять тому) виїхати, скажімо, до Німеччини, асимілюватися, отримати громадянство і заявити: моє українське походження не має значення, я – німець, моя культура – це Бах і Ґьоте, я вболіваю за «Баварію», гасаю на своєму «беемве» бездоганними автобанами і вечорами запиваю «паулянером» свій «братвурст». Тільки в такому випадку, крім токати і фуги, «Фауста» і «Вертера», а також футболу, автомобілів, доріг і пива з сосисками, мені в спадок автоматично дісталися б Аушвіц і Треблінка, Майданек і Бухенвальд. Бо щойно все це разом означає бути німцем. І навіть якби я спробував себе обдурити, мовляв, я ж не зовсім німець, я лише люблю Баха й Ґьоте, а концтаборів ніхто з моїх кревних не будував, – то десь із глибин сумління мав би почути: «Ти зрікся заданої тобі від народження ідентичності і вибрав іншу? Твоя справа. Але не намагайся тепер лукавити. Колективна ідентичність – поняття комплексне: хочеш бути символічно причетним до злетів своєї спільноти – доведеться бути символічно причетним і до її падінь».

У присвяченій різним аспектам африканського життя книжці Ришарда Капусцінського «Гебан» є світоглядно важливий розділ «Я, білий», де автор чесно розповідає про те, як важко йому давалося усвідомлення власної вини перед населенням «чорного континенту». Капусцінський – поляк. Польща жодного квадратного метра Африки ніколи не колонізувала, натомість сама в часи колоніального розподілу виявилася «розподіленою» між Росією, Пруссією й Австрією. «То в чому моя вина? – чіплявся автор "Гебану" до представників розмаїтих африканських племен. – Мою країну теж завойовували чужоземці і теж, до речі, білі. Я вам не ворог, я радше такий, як ви». На це його співрозмовники лише усміхалися, стукали себе пальцем по чолі, махали рукою і мовчки відходили геть. Капусцінському знадобилося прожити в Африці не один рік, об’їздити її всю вздовж і впоперек, познайомитися з сотнями людей від найвищих до найнижчих суспільних верств, щоб нарешті зуміти побачити себе їхніми очима. І зрозуміти: в їхніх очах він – білий європеєць, який ідентифікує себе з білою європейською культурою.

Білошкірі європейці можуть бути хорошими чи поганими, білошкірі європейці можуть як завгодно окуповувати й винищувати одні одних – чорношкірих африканців це не обходить. Для них вирішальним є ось що: вони, чорношкірі африканці, так само бувають хорошими й поганими, але за всю свою попередню історію жодне їхнє плем’я – на відміну від «високорозвинених європейців» – не вторгалося до жодної країни Європи, не поневолювало жодного білошкірого народу і не нав’язувало йому свого способу мислення й існування. «І тепер цей білошкірий твердить, що він – такий, як ми?» – дивувалися чорношкірі африканці, яким справді залишалося хіба що гірко усміхнутися й махнути рукою.

Що на нас, українцях, лежить кілька міжнародних провин, які ми задля власного одужання ще мусимо визнати, прийняти і як слід опрацювати, – у цьому я не сумніваюсь. Але перед ким нам точно немає в чому каятися – це перед росіянами. У цій парі ми завжди були колонізованими, а вони – колонізаторами, тільки роль нашої чорної шкіри, як уже не раз писав Микола Рябчук, відігравала мова. Та обставина, що українці досить масово допомагали своїм колонізаторам, нічого не змінює: чорношкірі африканці теж досить масово здавали своїх одноплемінників у рабство, але систему работоргівлі створили не вони.

Сьогодні в Україні живе багато етнічних росіян чи «креолізованих» російськомовних українців, які, подібно до Ришарда Капусцінського, вже потиху починають здогадуватися про свою моральну – так, не юридичну, суто моральну – відповідальність і стають на бік недобитих їхніми батьками й дідами аборигенів. Проте вистачає й інших – причому нерідко добре освічених і переконаних у своїй великодушності, – які кажуть, що вони «такие же граждане» і «никому ничего не должны», і «вообще имеют право отстаивать родной язык, быть носителями русского культурного наследия и при этом не меньше прочих любить Украину».

Безперечно, білі люди мають право на будь-який вибір. Але доки вони не затямлять, що їхнє «культурное наследие» і наш Голодомор походять з одного джерела, і що між їхнім Пушкіним і нібито не їхнім Путіним немає принципової ідеологічної різниці, і що їхній «родной язык» століттями був смертельним ворогом нашої рідної мови, доти ніякого загальноукраїнського рятівного діалогу не відбудеться. Бо про що мені, чорномовному, говорити з нерозкаяними нащадками біломовних колонізаторів?