Духовий розвиток народу

 

Як нам по-літературному говорити і писати

 

У вступній частині вияснено, то це таке українська літературна мова та як вона повстала і розвивалася колись та як розвивається тепер, це мова, яка повстала на основах народної мови — говірок, у яких осередку лежить київська говірка Шевченка, полтавська Котляревського, харківська Квітки. Шевченко об'єднав своєю мовою всю українську етнографічну територію і поклав її угольним каменем у будівлю української літературної мови. Нею говорили й говорять Панько Куліш, Марко Вовчок, Іван Нечуй-Левицький, Іван Франко, Михайло Коцюбинський, Леся Українка, О. Олесь. Грицько Чупринка, Павло Тичина, Максим Рильський, Микола Зеров, Юрій Яновський, Наталена Королева та інші поети й письменники; нею пишуть учені мовознавці свої наукові праці, нею послуговуються вчителі в школах і журналісти в часописах.

 

Та мова немов живе тіло розвивається, приймає теж особливості всіх інших говірок (головно слова), багатіє ними, удосконалюється і в той спосіб об'єднує цілий український народ та дає йому національне обличчя.

 

Одначе не ввесь український народ знає цю літературну мову. Звичайно — селяни говорять місцевою мовою, говіркою своєї околиці. Робітники й ремісники по верстатах та фабриках мають свою мову (словництво), мешканці міста свою, а наша галицька інтеліґєнція теж свою мову. Не всі вивчають літературну мову, хоч у школах молодь пізнає її, бо поза школою говорить так, як у неї дома балакають. І звідси стільки різнородностей у мові. Діється це не тільки в нас, але і в кожного народу. Та в нас, галичан, воно дещо сумніше мається з літературною мовою, бо не знає її гаразд наша інтеліґенція, а то й часто не стараєть ся подбати про чистоту й красу рідної мови, того дорогого скарбу нації, того скарбу, що продовж століть цементував нашу націю в одне ціле, підносив рівень духової культури. Нам треба завжди вчитися говорити й писати по-літературному, щоб розуміти гаразд усе те, що пишуть наші духові провідники. Тому будемо приглядатися до того, які помилки і прогріхи проти нашої мови роблять у нас, та пізнаватимемо, як слід нам правильно говорити й писати.

 

Всі слова, якими ми послуговуємося в нашій літературній, або розговірній мові, поділяємо, відповідно до їх значення та форми, на т. зв. десять частин мови, а саме: 1) іменник, 2) прикметник, 3) займенник, 4) числівник, 5) дієслово, 6) прислівник, 7) прийменник, 8) сполучник, 9) вигук, 10) частка. Пять перших частин відміняються, дістають окремі форми — закінчення, відповідно до їх значення в мові, пять других не відміняються. Найважнішнй з відмінних частин мови іменник. Він означує людину, тварину (звіря, птаха, комаху, хробака), предмет (дерево, конопля, стіл, вітер, радість, сміх). Відповідно до того, що означує іменник, ділимо його на три роди: чоловічий, жіночий і середній (колись називали їх у нас: мужеський, женський і середннй). Іменник означує один або більше предметів, тому має форми однини і множини, а крім того відмінки, яких є в українській мові сім: називний, родовий, давальний, знахідний, орудний, місцевий, кличний.

 

Говорять у нас звичайно: чоловікови, коневи або коньови, хрущови, хлопцеви або хлопцьови, ножови, ножеви, Андрійови, Васильови, коли ж у літературній мові говориться все так: чоловікові (даю роботу чоловікові), сиплю вівса коневі, читай хлопцеві, пробую вістря ножеві, співаю Андрієві.

 

Не вживається теж такої форми, як: кланяюсь пану, учителю, віддаю шану Шевченку, або Тарасу Григоровичеві Шевченку. Скрізь має бути: панові, вчителеві, Шевченкові, хіба часом, як більше таких самих іменників стоїть біля себе, тоді можна сказати: Тарасу Григоровичеві Шевченкові. Колись так говорили й писали під впливом російської мови. У прізвищах та назвах місцевостей треба говорити: Львову, не Львовові (від Львів), Києву, не Київі (від Київ).

 

Таксамо і кажуть у нас: довбаю пальцьом, тішуся товаришом, краю хліб ножом, возик заїжджає одним коньом, стрінувся з медведьом. Це говіркові форми. Вживають їх у нас найчастіше в околицях, що лежать над Дністром. Тимчасом слід говорити тільки так: пальцем, товаришем, ножем, конем, медведем. До речі запанувало літературне слово ведмідь (не медвідь), отже: ведмедем.

 

Говорять у нас: в учители, в хлопци, у Відни, також на поли, на земли; згоріло все в огни; коли з тобою хоть на паперци говорю, був у Відни, працював на поли, ліг на земли і т. п. Треба говорити тільки: в учителі, в хлопці, в Відні, на полі, на землі.

 

Ще декуди, а головно старша інтеліґенція гвоорить: люде, замість люди, селяне зам. селяни, горожане зам. горожани і т. п. А знов народ каже селянини замість селяни, міщанини замість міщани, громадянини замість громадяни; напр.: були там селянини, громадянини. Так не можна говорити, а селяни, громадяни.

 

Зате не говоримо: людий, коний, гостий, але: зібралося багато людей, на торзі було багато гарних коней; найшло гостей повна хата.

 

Памятаймо, що не можемо сказати: людьом, гостьом, коньом, чи конім, але: дав людям волю, читав гостям газету, дав коням вівса і т. п. Одначе можемо сказати: і чоботам і чоботям (тільки наголошуємо іначе).

 

Таксамо не говоримо на коньох, гостьох, пальцьох, ані конех, гостех, пальціх, по людьох, не грудьох, або грудех, на дітех, а на конях (сидів на конях), сердився непотрібно при гостях, став рахувати на пальцях, сум пройшов по людях, найшов у тебе на грудях лист.

 

Говорять у нас подекуди: Бачив я на ярмарку різні люди, навіть і наші старші письменники писали: Янко збирає свої бояри, спрошує гості на весілля (Ю. Федькович); Тепер він закличе на хлопці (В. Стефаник), Вас полічать між злодії (І. Франко). Та тут сьогоднішня мова вживає тільки: бояр(ів), гостей, хлопців, злодіїв, так як у родовому відмінку. Але деколи говориться, як і давніше, головно в таких зворотах: йти між люди; постригтися в черці, йти в гості.

 

[Рідна земля, 23.05.1943]

 

Дієслова

 

Змінна частина мови, що вказує, що хто діє, або що діється з кимсь, називається дієсловом. Воно показує, що діє перша особа (я читаю), друга (ти пишеш) і третя (він, вона, воно співає), чи є тільки одна особа (я, ти, він, вона, -о), чи більше (ми, ви; вони); коли відбувається дія: тепер (я пишу), колись (я писав, написав), у майбутньому (я буду писати, я напишу); чи справді відбувається дія, чи тільки може відбуватися (я пишу — я писав би) і чи хтось виконує цю дію, чи йому наказують (пиши, пишім, пишіть); чи дія, яку виконую, переходить на когось, чи до мене звертається (я хвалю — мене хвалять), і т. п.

 

При вживанні дієслівних форм є теж різниці між літературною мовою та говірками і розговірною мовою освічених людей.

 

Говорять у нас скрізь селяни й інтелігенція сьогодні: будуть печи хліб, завтра будуть січи капусту, вони не будуть мочи зробити: дехто навіть каже: пекчи, сікчи, могчи. Такі форми неправильні. Треба казати: пекти, сікти, могти.

 

В теперішньому часі вживають у наших гірських околицях та на південно-східних землях: я ходю до школи, я мусю виконати цю роботу, просю зайти до хати. Люди ходють по лісі і вони мусють зробити це. Літературна мова знає тільки такі форми: ходжу, мушу, прошу, ходять, мусять.

 

В третій особі однини і множини говорять у нас майже всі: він ходит, вона робит, воно кричит, вони співают. Так не треба говорити, а: ходить, робить, кричить, співають.

Часто теж чуємо: він лишаєся дома, мені чуєся добре, він розглядаєся по хаті. Це теж недобре, а треба говорити: він лишається, читається, розглядається. Коли ж нема частки ся, тоді говоримо: він співає, вона грає на скрипці. Неправильно натомість говорять подекуди: він співаєт, вона граєт. Не вживається теж і таких форм, якими послуговувалися і письменники: несесь, питаєсь, здаєсь (м. б. питається і здається).

 

Дуже часто по селах і по містах ставлять частку ся перед дієсловом: він ся (сі, сьи, си) сміє; вона ся (сі, сьи, си) регоче; дитина ся (сі, сьи, си) пестить. Це дуже погана привичка в західних українців. Її треба викорінювати й говорити тільки: він сміється (ніколи сі, сьи, си); вона регочеться, дитина пеститься.

 

Уживаючи форм дієслів минулого часу, говорять у нас і селяни і міщани і інтелігенція: (я) ходивім (ходивєм) до міста; (я) ходилам до крамниці і купилам гарну хустку; чи бувісь (бувєсь) в кіні, чи принеслась мені книжку? Навіть так колись писали наші письменники, нпр.: Пішовєм у замок (М. Шашкевич); Ще не доста наївєсься людської праці. (Федькович); Проходжалисьмося по обійстю (М. Шашкевич); Говорять ще й так: Тепер-єм виліз поволеньки з хати; тішуся, що ся з тобою стрінув: одного-сьте слова мені не сказали.

 

А на Гуцульщині говорять: ходив-сми, був-сми, напив-сми си води; мешканці горішнього Подністров'я кажуть: ходив-ям, був-ям у хаті, читав-ям газету. Це все нелітературні форми. Правильно треба говорити так: я ходив, ти ходив, він ходив, вона ходила, воно ходило; ми ходили, ви ходили, вони ходили, я купила, чи був ти в кіні? чи принесла (ти) мені книжку?: пішов я у замок; не доста ти наївся; ми прохолоджувалися; тепер я виліз з хати: тішуся, що я з тобою стрінувся, одного слова ви мені не сказали; напився я води. Як бачимо тут визначyє особу особовий займенник.

 

Також у формах будучого часу говорять неправильно: я буду ходив (подекуди навіть жінки так кажуть); буду ходила, будем (замість будемо) читали; будете співали. Літературна мова знає тільки такі форми: буду ходити, читати, робити, писати (байдуже, чи каже це мужчина чи жінка), ми будемо ходити, робити.

 

Вживається теж форм: я робитиму, ти робитимеш, він, вона, воно робитиме, ми робитимемо, ви робитимете, вони робитимуть. Ці форми, знані передусім у східній Україні, розповсюднюють ся і в нас. Але в літературній мові не слід вживати таких форм, як на Гуцульщині: му робити, меш ходити, мемо рубати.

 

У формах, що виражують можливість дії, стрічаємо серед народу такі випадки; ходив бим до школи; я робила бим роботу, але не маю часу; пішлибисьмо до міста, але не маємо грошей; ми би ся вибрали в дорогу, але вже пізно. На Гуцульщині та на Покутті кажуть: я бих співав, єк бих мав голос. У літературній мові не треба вживати таких форм, а: я ходив би, я робила би; ми пішли би, ми вибрались би, я співав би, як би мав голос.

 

Не треба теж говорити: ми би ся тішили, або: ми тішилибися, тільки: ми тішилися би, або ми тішились би. Частку би, б все пишеться окремо.

 

Окремо від усіх дієслів стоять чотири такі: бути, дати, їсти, відповісти. Вживання їхніх форм буває у нас декуди відмінне від літературної мови.

 

Кажуть у нас: що даш мені на дорогу; не знаю, в котрій годині ти їш обід; що відповіш мені на це питання? Це неправильно. Треба говорити: що даси мені: ти їси обід; що відповіси. Не слід теж уживати і таких нелітературних форм: що дасиш, що їсиш, що відповісиш.

 

[Рідна земля, 04.06.1943]

 

При вживанні іменників середнього роду трапляються у нас теж неправильні форми. Наші старші інтеліґенти та в деяких околицях селяни говорять: весілє, знанє, житє, знарядє, збіже, піддаше, або в інших околицях: весіля, знаня, читаня, волосє, житя, знарядя, збіжа, піддаша; нпр.: у нас весілє (весіля) триває три дні; на твоє знанє (знаня) я покладаю всі надії; читанє (читаня) і писанє (писаня) це основні праці шкільної дітвори; в часі війни житє (житя) людей загрожене; працьовитий рільник має добре господарське знарядє; цього року зародило гарне збіже; до нашої стайні прибудоване піддаше. Це неправильна мова, місцева. Треба говорити тільки так: весілля, знання, читання, життя, знаряддя, збіжжя, піддашшя. Не треба лякатися, що така сама форма означує також інший відмінок (родовий), нпр.: пізним вечором верталися люди з весілля; з твойого знання нам багато користи; від довгого читання мене болять очі; не жаліймо нашого життя для батьківщини; у доброго господаря багато рільничого знаряддя; з-під піддашшя виточили воза; цього року буде багато збіжжя; в нашій околиці чоловіки не носять довгого волосся*). Ми розуміємо значення тих форм, бо слова ці виступають серед інших слів, у реченні, і ясно виповідають думку.

 

Такі форми з двома приголосними перед я лишаються і в інших відмінках. Замісць весілєм, знанєм, колосєм, збіжем, житєм, наручем, кажемо: перед весіллям плетуть вінки; все ти здобув своїм знанням; збіжжя висипалося гарним колоссям; господар тішиться гарним збіжжям; багато людей окупило побіду своїм життям; пішов у хату з наруччям дров.

 

Коли у нас кажуть, житю, знаню, весілю, читаню, каятю, збіжу, піддашу, то правильно треба казати так: життю цивільного населення грозить у війні небезпека; знанню завдячуємо різні винаходи, збіжжю помагає теплий дощ; каяттю нема вороття. Але нема форм: в житю (або життю і т. п.), знаню, весілю, читаню, збіжу, піддашу, — тільки: в житті людей бувають радісні й сумні хвилини; в знанні наша сила, на весіллі співають веселих пісень; в читанні знаходимо спокій і відпочинок; в збіжжі заплодився кукіль; на піддашші стоїть голубник. Можна також говорити: по збіжжю, по весіллю, по знанню і т. п. Таксамо кажеться й пишеться: цього року були в нас гучні весілля; зародили буйні збіжжя; торік не було багато весіль, не було гарних збіж.

 

Говорять у нас у деяких околицях: вчора було в нас пічьи, сусідова корова мала тельи, наше лошьи дуже гарне; мале ягньи є веселе і т. п. Це не добре. Треба: віче, теля, лоша, ягня, дівча.

 

Не добре говорити, як це стрічається декуди: дівчатю, телятю, качатю, поросятю, лошату. Має бути: оповідаю казку дитяті, дівчаті; даю їсти теляті, поросяті, лошаті, качаті. Так само треба говорити: на теляті сидить муха; на поросяті, на лошаті, в качаті.

 

Не треба теж говорити: на поли, на сонци, на місци, на віконци, а: на полі стояли копи збіжжя, на сонці є плями — кажуть учені; вчора стояв віз на тому самому місці, що й сьогодні; на віконці сидів котик.

 

У нас говорять звичайно всі (селяни й інтеліґенти): телятем, лошатем, качатем, поросятем, колісцятем. Але літературна мова знає тільки такі форми: тішуся телям, лошам, качам, поросям; дитина бавиться колісцям.

 

Кажуть у нас: широких піль, глибоких мор. Може теж бути: серед широких полів стояла самітна тополя; в водах глибоких морів живуть великі риби; наше село знане з широких подвір’їв; з їx обличчів ми вичитали радість.

 

Як у іменників жіночого роду, так і в середньому роді трапляються у наших говірках такі форми: в очіх, в очех, по очох, на воротіх, -ex. Так не говорити, а: в очах стали мені сльози; на воротах сиділа сорока.

 

На закінчення іменників треба ще додати, що коли кличемо когось або щось (тварину), тоді такий іменник дістає окреме закінчення, нпр.: Іване, а ходино сюди! Товаришу, подай мені олівець! Чому ти так задумався, Миколо? Відчини ворота, Ганно! Пане вчителю, приношу вам листа; пане докторе, звертаюся до вас з проханням; чи ви будуєте дорогу, пане інженере? В деяких підручниках мови не подають того відмінку, мовляв — немає його. Але він є і має свої закінчення.

 

Назви днів у тижні і місяців:

 

В уживанні назв днів у тижні і місяців теж трапляються у нас помилки. Подаємо тут правильні форми, а в дужках неправильні:

 

понеділок, (понеділок), вівторок (второк), середа, четвер (четверга), пятниця (пйитнонька), субота, неділя;

 

січень, лютий (лютень), березень (март, марець), квітень (цвітень), травень (май), червень, липень, серпень, вересень, жовтень (паздерник), листопад (падолист), грудень.

 

[1] Одначе не вимовляється зовсім виразно два лл, нн, тт, дд, сс, жж, шш. Деякі звуки вимовляється тільки довше: сс=с, жж=ж, шш=ш, чч=ч, лл=л, нн=н, (волося, збіжя, піддашя, наручя, весіля, знаня; — після ж, чи ч, чуємо радше а як я, але пишемо я). З інших подвоєних звуків вимовляється тільки один, але перед ним чується немов коротеньку зупинку (жи'тя, ору'дя). Не треба також наголошувати; здивування, лікування, розчарування, а здивування, лікування, розчарування.

 

[Рідна земля, 06.06.1943]

 

Прикметники

 

Прикметники — слова, які подають прикмети предметів. Вони відміняються подібно, як іменники, а тому що відносяться до іменників усіх трьох родів, відміняються за трьома родами, напр.: гарний (чоловік), високий (дуб), добра (мати), біла (стіна), мале (дитя), широке (поле).

 

Коли відміняти прикметники, то серед них знаходимо два способи відміни. Перші відміняються так: тих-ий, -а, -е, добр-ий, -а, -е; весел-ий, -а, -е, гарн-ий, -а, -е; а другі: син-ій, -я, -є, ранн-ій, -я, -є, верхн-ій, -я, -є. Перших прикметників більше, як других. Та в нас часто роблять тут помилки і кажуть: син-ий, останн-ий (також: остатн-ий), спідн-ий. Так не можна. Треба говорити й писати: Сьогодні синє небо; остання робота була найтяжча; спідн-ій камінь найважкий. Таксамо треба вживати правильних форм і в інших відмінках, напр.: із синього моря, з зеленого лугу; сьогодні видав я останню десятку; орел замахав могутніми крилами (не могутними!). Ці т. зв. мякі прикметники записані в словниках, та важко вишукати їx усіх відразу. Тому подається їх у книжечках про мову, як граматики, або правописні правила.

 

Трапляються в нас часто ще й інші помилки. У відмінках давальному та місцевому на жіночий рід часто говорять по селах так: господар придивлявся нові хаті, на нові хаті поклав бузько гніздо; на церковні бані; річка в'ється по вузькі долині, бідний сирота лишився при чужі родині. Так говорили в нас і писали старші письменники, напр.: най би пес не гавкнув над нами на чужі стороні (Стефаник); вінчалось у наші церкві чотири парі (Федькович). Так сьогодні не говорить­ся по літературному. Треба говорити й писати: на церковній бані, по вузькій долині, при чужій родині: на чужій стороні, у нашій церкві. (Те саме відноситься і до займенни­ків та числівників).

 

Подібно, як у іменників жіночого роду вживають форм руков і руком замість рукою, так прикметники дістають такі закінчення. Широков долинов плила ріка; за сусідовов стодолов ростуть верби; в спеку кріпимося свіжом (—им) водом. Навіть наші письменники так колись писали. Вкривалам (я) тя (= тебе) чорнов мраков (М. Шашкевич); долина красов удачнов здібна від природи (А. Могильницький); Ідем в одну громаду скуті всесильнов думков (І. Франко). Тут скрізь треба говорити так: чорною мрякою, красою удачною, всесильною думкою.

 

Деякі старші письменники, переважно східні вживали таких форм: вічной памяти, тяжкой недоленьки, сини вольной волі, до близькой діброви. І це недобрі форми, треба говорити й писати: вічної пам'яти, тяжкої недоленьки, вольної волі, близької діброви.

 

У народній поезії та в поетів (старших) знаходимо такі форми: Сив сокіл голубонь­ку спіймає та на галузонці сідає (нар. пісня); ой, зійди, зійди, ясен місяцю; ворон коню, біжи швидко (нар. пісня); я стар був, немощен (Шевченко); як буду жив, зароблю (М. Вовчок); чи люб він тобі, чи може підождеш кращого (Куліш); чи винен той голуб, що сокіл убив (Шевченко). Цвітка дрібная молила неньку (Шашкевич); Гей, брати! в кого серце чистеє, руки сильнії, думка чесная — прокидайтеся! (І. Франко); І ось тепер та змучена любов мене жене в далекую чужину (Старицький). Гори мої високії, не так і високі, як хороші, хорошії (Шевченко). Навіть в околиці Перемишля говорять селяни: такая дивная пригода сталася; вибрався в далекую чужину; давно ходили святії люди по землі. Всі ці форми старші, були колись у нашій мові; сьогодні вживати їх можуть хіба поети, але в розговірній мові та літературній маємо тільки: сивий сокіл, ясний місяць, вороний кінь, старий, немощний (не­мічний), буду живий, винний, цвітка дрібна, серце чисте, руки сильні, думка чесна, в далеку чужину, гори високі, хороші, така дивна пригода, далеку чужину, святі люди.

 

Коли хочемо відрізнити прикмету одного предмету від іншого, тоді вживаємо т. зв. порівняльних або вищих ступенів прикметника, напр.: ріка Дністер довша від Сяну, а найдовша українська ріка це Дніпро; високий клен, вищий ясен, найвищий дуб; ясне світло лямпи, ясніший день, найясніше сонце. Та й тут трапляються помилки: Наші старші інтелігенти, а також селяни говорять часто так: оце дерево простше від того; наш дім висший (вимовляють: вишший) від сусідового; сусідова хата низша (а вимовляють нижша) від нашої. Сметана дорожша (вим. дорошша) від молока: мій брат дужший віл твого; ближша сорочка, як кожух. Це неправильно. Треба говорити й писати: дерево простіше, річка чистіша (не чистша), дім вищий, хата нижча, сметана дорожча, брат дужчий, сорочка ближча.

 

Також говорять неправильно: мій одяг гарнійший (або гарніщий) від твого; ця доріжка рівнійша (рівніща) від тієї; наше дитя веселійше (веселіще) від сусідчиного. Треба говорити й писати: гарніший, рівніший, веселіший і т. п.

 

Як хочемо зазначити, що якийсь предмет належить до певної особи, тоді вживаємо т. зв. присвійного прикметника, напр. замість: це є шапка батька, кажемо: ця батькова шапка; це Андрієва свитка, це Ганнина хустка, мамина дитина. Також Миколина нива (не Мнколова); Гребінчині (не Гребінкові) байки.

 

Іменники, що мають форми прикметнико­ві, відміняються так: королева, королевої (не королеви); (в) королевій (не королеві). Але: Софія Василівна, Софії Василівни (не Василівної), Софії Василівні, (не Василівній).

 

Прізвища й назви місцевостей відміняймо так: Поет Глібів; не бачив поета Глібова, дякую поету Глібову, одешевляюся поетом Глібовим, при поетові Глібову (—і); панство Глібови. сім'я Глібових, панству Глібовим, панством Глібовими. Місто Київ, до міста Києва, місту Києву, місто Київ, містом Києвом, у місті Києві.

 

[Рідна земля, 13.06.1943]

13.06.1943