("Кобзарь Тараса Шевченка." Виданє Товариства імени Шевченка. Ч. І-ІІ. У Львові 1893). —

Історія нашого громадского житя не забуде того факту, що, не глядючи на трохи не оффіціяльний культ Шевченка в Галичині, ні на те, що в ній від 1873 р. істнує осібне товариство имени єго, перше скілько небудь повне виданє творів єго, в украінскій мові писаних, мусіло виходити в Празі (1875-76 р.) а потім ціла половина йіх у Женеві (1890).

На решті, по довгих проволіканях, після переносу справи від одного товариства до другого і т. и. нарешті появилось у Львові виданє "Кобзаря" Шевченка, котре з деяким гріхом можна признати повним. Тай се виданє популярним бути не може, бо воно пущено по дорогій ціні.

Виданє се годі признати повним, науковим, таким, якого діждався нарешті Гоголь від проф. Тихоправова і якого може хто жде від "Наукового Товариства им. Шевченка." Кажуть, що таке виданє, по рукописям поета, готовиться десь инде. Нове львівске виданє має на цілі так-сяк, при помочі вже звісних печатних текстів задовольнити потребу в зводі украінских творів Шевченка. Дуже строгим до него бути не можна. Але все таки поглянемо на него критичним оком.

Виданє поручене було Товариством им. Шевченка профессору і священнику Ом. Огоновскому. Хто знав сего писателя по єго творам, між инчим і про Шевченка, про єго "Исторію литературы рускои," той зарані міг знати, чого єму ждати від виданого ним Кобзаря. Тепер можна сказати, що очікуваня від д. Огоновского помилились тілько в одній точці. В своій "Исторіи литературы рускои" (властиве в новій) д. Огоновский являвся старанним регістратором усякого роду матеріалу, який тілько був у него під рукою. В виданому ж ним "Кобзарі" далеко не зведені всі варіянти текстів, котрі знаходимо в пражскому і женевскому виданях і не подані, а надто в ІІ т. мотіви такого поступованя видавця, так що нове виданє Кобзаря не може зовсім назватись повним навіть і на стілько, на скілько се було можливе для д. Огоновского, котрий все таки претендує (в переднім слові) на те, що єго виданє може служити для наукових студій про Шевченка.

За сею виключною д. Огоновский зробив з "Кобзарем" все те, що міг, або й мусів зробити. А вже чи через те виграло само виданє, то друге діло!

Вірний своім схоластичним прінціпам, д. Огоновский не міг вдовільнитись тим, щоб просто звести в хронологічнім порядку той матеріал, котрий, з оглядів на російску цензуру, видавці пражскі поділили на 2 томи. Він дав собі працю поділити твори Шевченка на періоди, а в періодах на відділи по "родам і видам" поезіі, пригаданим старими риториками. У старих схоластів звичайно періодів було три (і бог любить трійцю!) Д. Огоновский все таки заплатив дань вікові, і знайшов у Шевченка чотирі періоди, — тілько хоч трохи логічно він міг назвати лишень три: романтично-національний, політично-національний і суспільно-національний, а вже четвертий назвав реалістичним. Сим д. Огоновский показав, що бог староі схоластики єресів не терпить, бо же ж і старі риторики навчали, як зрештою і всяка раціональна логіка, що классіфікація мусить держатись одного якого роду ознаків, а не перемішувати ріжних. Ми мусимо, за дозволом читателів, нагадати д. Огоновскому, що ознаки політичний і суспільний належать до матеріалу і ідей, а ознак реалістичний до способу обробки, до літературноі школи. Та власне і термін романтичний належить до остатнього ж роду.

Попри сій нелогічности поділи д. Огоновского вже тим не мають вартости, що в трех з них основою являєся одна ознака національний, котра може бути приложена до всіх поетів, бо всі вони перш усего суть струментами, котрі показують житє своєі громади і націі. Щоб хто сказав, як би я задумав поділити напр. твори Віктора Гюго на періоди д. Огоновского, хоч се можнаб було зробити не згірше нашого ш. професора. Звісно, в усякого поета нових часів подибуються і теми з житя чужих народів. В остатній період у Шевченка набралось чимало власне таких чуженародніх тем, так що вже для консеквенціі, хоч формальноі, д. Огоновский мусів би назвати остатній період Шевченка — хиба інтернаціональним.

Нарешті всі сі классіфікаційні заходи д. Огоновского зовсім безосновні, бо напр. ніяк не розбереш, чому хочби "Посланіє до земляків," так характерне для Шевченка перед арештом, не належить до напряму суспільного, а до політичного? і т. д. і т. д.

Також мало пощастило д. Огоновскому поділити твори Шевченка на періоди по способу літературного обробу свого матеріалу. З одного боку, всі поети по природі своій більше-менше реалісти, а з другого у Шевченка до кінця віку зоставалось чимало з тоі манери, котра вживалась у Польщі й Росіі в часи так зв. романтизму, при чому нам пригадуються слова Пушкина:

Что романтизмомъ мы зовемъ, —

Хоть романтизма тутъ ни мало

Не вижу я, — да что намъ въ томъ?

(Далі буде.)

[Народ, 22.05.1893]

(Далі)

Всего менче д. Огоновскому не дався термін реалізм. Він єго підміня і словом натуралізм, при чому се слово виходить не мов сінонім цінізму (т. II, 396, до ст. 254) і навіть позітівізмoм. Очевидно, що д. Огоновскому зовсім темно, в якому смислі вживаються сі всі терміни в світі літературному і почастно російско-украінскому, де жив Шевченко. Ще сяк-так можна згодитися з прикладом терміну натуралізм до одного досить цінічного твору Шевченка (т. II, ст. 254) коли під сим словом розуміти крайности манєри Золя (те, що Левко Мечников назвав нанaтуралізмом)¹⁾. Так і то ж треба знати, що напр. у Росіі термін натуральная школа, пригаданий у прикладі до Гоголя, Діккенса, Теккерея і др. вживався раніще і инакше, ніж у Золя, що вивів перед Европою і Француз Воriое — (Le roman russe). З поводу чудних заміток д. Огоновского про те, що "Шевченко, як вернувся з неволі, то реалізм його переходив іноді в натуралізм, хоча при чутливій вдачі своій проявляв він і тоді ще подекуди змаганя ідеальні", — ми мусимо нагадати, що реалізм=натуралізм не перешкоджав ні Діккенсові, ні Гоголеві являтись часто ліріками і завше ідеалістами, а Гоголю навіть православним християнином. Та й Золя при своій, часто цінічній манері, безспорно має ідеали, напр. соціальноі правди (Gеrminal), а в романі Le reve реалістично змалював релігійний екстаз. А вже як іде позітівізм (то б то ідеі і метод Ог. Канта, Ст. Мілля і т. и.) до "підмітаня хати кропилами" і т. и. (II. ст.394, прим. до 228), того ніхто знакомий з европейскою термінологією не зрозуміє. Вже коли д Огоновский хотів карикатурити европейскі терміни, то взявби хиба утілітарізм, то хиба трошки смішно було, а тепер просто сумно за д. пpофесора²⁾.

Коли классіфікаційні заходи д. Огоновского що до періодів в смислі "напрямів" Шевченка хоч чудні, та хоч нікому не шкодять, окрім самого ш. професора, то сего не можна сказати про єго заходи роскласти твори Шевченка по реторичним скринькам у кождому періоді, — праця, котру д. Огоновский виставля перед громадою, як тяжку (пер. слово CXIV). Ліпше б було для всіх, коли б д. Огоновский не піднімався на сю працю, котра тілько розбива хронологічний порядок зpостy творів поета, інтересний для читателя. А для самого д. Огоновского ліпше б було не пописуватись новими нелогічностями, бо він напр. у 1-му періоді дає такі скриньки: 1) думки, 2) балляди, 3) посвяти, 4) епічні твори, а в ІІ-му: 1) думки та инші (?) дрібні (!) стихотвори, 2) балляди, 3) посвяти, 4) епічні та инші (?) стихотвори і т. д. Коли вже пішло на такі терміни, як инші та дрібні, то ліпше вже дати спокій. До того ж ся риторика не знала термінів думка, ні посвята, тай балляд налічувала два сорти: ліричну й епічну (Д. Огоновский сам не зна, чи не залічити єму "Хустину" до балляд, а більша частина єго посвят — з посвятами, котрі звичайно так звуться в людей, нічого спільного не має). А на решті термін думка, котрого вживають польскі етнографи й музики, зовсім не те, що дума в російско-украінских істориків літератури (кобзарска рапсодія) ні дума в російских поетів (Рилєєва, Лермонтова), відповідно котрим можна, з гріхом по полам, назвати й Перебендю думою.

Ні, — ще раз шкода риторичноі праці д. Огоновского! Вона тілько закручує людім голови, тим паче, що і в скриньках своіх д. Огоновский росклав речі все таки не в хронологічному порядку.

Д. Огоновский зостався вірним собі і в більше пожиточній для читателів праці — нарису біографіі і характеристики творів Шевченка. В першому він показав себе досить стараннім регістратором писаного про житє Шевченка, при чому не минув результатів і таких "наукових дослідів", як напр. який піп христив Шевченка і т. и. За дрібязгами формального біографізму жива фізіономія поета не дуже ясно видна, а надто власне єго морально-літературна еволюція. Доторкаючись иноді до сеі остатньоі, д. Огоновский, як регістратор писаного про Шевченка, спинявся довгенько напр. над здогадами дд. Франка і Третяка про вплив Міцкевича чи Пушкина і др. на певні твори нашого поета, — здогадами, по нашій думці, по крайній мірі мало основаними, котрі часто збиваються на играшку в порівнявчий метод, котрий доходить до повноі поверховности, коли напр. рівняєся Сон Шевченка з Мѣднимъ Всадникомъ Пушкина, тай з "Petersburg’om" Міцкевича, або Три шляхи з трема синами Будриса і т. д. (Ще більшою играшкою є власне рівнянє Д. Огоновским поезій Шевченка в часи висилки, з Tristia Овідія. Після сего можна сказати, що і смерть Шевченка нагадує смерть Гомера, бо певно ж, коли Гомер жив на світі, то мусів і вмерти!) Тим часом д. Огоновский міг би власними дослідами показати вплив не спеціально того, чи другого польского чи російского твору на тему чи подробиці якого твору Шевченка, а загального ідейного напрямку та літературноі манери, при чому мусів би спинитись на таких писателях, з котрими Шевченко або був особисто знакомий, як Жуковский, Гребінка, або котрими завідомо любувався, як Пушкин, Гоголь, а також на відносинах Шевченка до пепередніх єму украінских писателів. А то тепер ми знаходимо спомин навіть про "Исторію Русовъ" ледви в примітках д.Огоновского з поводу дрібязків.

Після такого загляду в дійсні обставини і грунт, з котрого вийшов Шевченко, як писатель, і сама поява єго вийшла б у д. Огоновского зовсім не так, як deus ex machina, як се виходить у передньому слові до біографічноі праці д. Огоновского, писаноі до того дуже темною мовою, хоч і підігрітою. Шевченко, звісно, появився серед доби Николая І, та зовсім не без предтеч, і власне в часи, коли в усій Европі реакція "священного союзу" ослабла, коли і в самій Росіі піднялись універсітети, етнографічна наука, славістика, коли сам уряд почав схилятись до думки про волю крепаків, коли в літературі Гоголь, Лермонтов, Білінский були в повному цвіті (Білінский сміявся над першими творами Шевченка, але хвалив Квітку і з ентузіазмом говорив про украінскі пісні і думки); коли виступала на сцену ціла генерація високоталановитих і народолюбивих ровесників Шевченка: Великорусів, як Герцен, Тургенев і др. і Украінців, як Костомаров, Куліш.

Зрештою "хто хоче спізнати поета, той мусить піти в єго краіну", сказав німецкий поет, а в усіх працях д. Огоновского власне кидаєся в очи незнайомство з обставинами житя в Росіі, навіть з літературними. Слідів такого незнакомства рясненько і в біографічно-критичному вступі до Кобзаря. Так у початку відносини Николая І. і "спасителів отечества" до Украіни поставлені зовсім фантастично; так в 1858 р. коли Шевченко прибув у Петербург, вже не "слухи носились по Росіі, що царь незабаром освободить" крепаків, а справа вже була поставлена публично оффіціально рескріптами 20 нов. 1857 р.; так у цукроварні Яхненка і Семеренка Шевченко знайшов зовсім не йіх "бувших крепаків", а наймитів, переважно з крепаків сусідних панів, бо самі властителі цукроварні (люде заслугуючі на повну пошану для свого часу) як не дворяне, самі не мали права володіти крепаками; "Матрьоша" і т. и. зовсім не заголовки (!) з салдацких пісень московских, як де Бальмен не емігрант, а потомок одного з многих Французів, оселених у Росіі; газета Поляка Булгярина (а не Болгарина) звалась "Сѣверная Пчела" і не була оффіціальною, а добровільно лакейскою; Пугачов зйіднав до себе не так фінскі, як монгольскі й турецкі племена, але головна сила єго була в козаках і крепаках великоруских.

Д. Огоновский, котрому так не подобаєся "Гус" Шевченка, поспішився назвати православного митрополіта Григорія "завідомим Дон-Жуаном", тим часом коли Шевченко того і в думці не мав. Слово "юбкоборець" взято Шевченком из замітки Герцена в "Колокол҄ѣ" з поводу того, що митрополіт Григорій жалівся петербурскому поліцмейстеру на те, що в магазинах продають якусь дамску матерію з хрестиками, на що поліцмейстер відповів єму досить гумористично. Позаяк перед тим Григорій жалівся і на газети і на те, що в Петербурзі показували туманні картини формаціі планет відповідно теоріі Лапласа і т. и., то Герцен склав фразу: "газетоборче, юбкоборче, модоненавистнику, землезнанія гонителю, — моли бога о насъ!"

Помилявся д. Огоновский і в спеціально украінских річах. Так Чортомлицка Січ зруйнована була ще в 1708 р. перед Полтавскою битвою, а кравчина значила в Запорожців ділка війска. Срезневский, не знаючи того, не зрозумів слів пісні про Саву Чалого, — в котрій вийізжа з Січи проти Caви "Гнатко з кравчиною", — зробив з кравчини особу, котру в своіх фальшованих думах злив з Наливайком. В часи Шевченка сі думи вважали за народні, і Шевченко написав: "Обізвався Наливайко, — не стало Кравчини!" А тепер д. Огоновский, не знаючи того всего, раціоналізує по своєму ту кравчину і пише, що так "звалась ватага Наливайка, котрий по переказу був сином кравця!"

В сему своєму мудрованю д. Огоновский мабудь ішов по слідам Максимовича, котрий в своій збірці Украінских пісень 1834 перепечатував і ретушовав фальшовані пісні Срезневского і К_ і про кравчину написав ось що: "Такъ называло себя запорожское войско при Наливайкѣ — не потому ли, что сей любимый вождь сначала занимался шитьемъ кожуховъ, былъ кравець. Это обращалось ему въ укоръ и насмѣшку отъ противниковъ, что и могло заставить запорожцевъ гордиться этимъ и нарочно принять это имя". Як бачите, д. Огоновский, з догаду Максимовича зробив "переказ". Дивна наукова точність! Тим часом хоч би з праць Костомарова д. Огоновский міг би дізнатись про родину Наливайка, нічого спільного з кравецтвом не мавшу: сам Северин Наливайко служив у кн. Вас. Острожского між надвірною шляхтою, брат єго був піп, батько мав "грунт", то б то певно те ж був на шляхетскому стані. Не вже ж львівский професор не брав у руки тих праць! А з "Истор. пѣсенъ Малорусскаго Народа" і зо статі Костомарова ж з поводу йіх, д. Огоновский міг би довідатись про справу фальшованих пісень, котрі пустили в ход "Кравчину з Наливайком."

Подібну ж неточність показав д. Огоновский і в примітці де слов у "Марині" (II, 157) як Кирик, пяний. "Мабуть, — каже д. Огоновский, — взяв поет се вираженє з народноі легенди про пяного Кирика, котрого дурив піп". Протестуємо за "бідного Кирика", котрого даремне скривдив д. Огоновский, бо він у звісній вірші про него, напечатаній в "Запискахъ о Южной Руси" Куліша (II, 88—95) нігде пяним не названий. Правда, піп на сповіді докоря єму: "ти все пєш та гуляєш", так се попівска faqon dе parier, щоб вивганити в Кирика гроші, і в усій легенді Кирик нігде пяним не виведений. В прозаічному, чистонародньому варіанті (Чубинский, Труды, ІІ, 105—106) і того попівского докору нема і Кирик показаний так, що може взяти патент на тверезість.

Скажемо на чистоту, хоч різко: між инчим проби украінскоі прози в остатні часи зайіда поверховність і шарлатанство, а тут ще присяглий учитель молодіжі, професор украінско-рускоі літератури в університеті подає приміри такоі науковоі точности! Пора б уже покласти сему кінець!

¹⁾ Тут ми не зовсім годимося з ш. автором. "Цінічну манеру" можна добачити в усіх великих писателів, від Гомера до Шевченка (y котрого впрочім найцінічніщі вірші зовсім необроблені), і по нашому винити в тій манері не можна авторів, найменче Золю, що вважає себе і справді є натуралістом у відтворюваню людского житя, де, як звісно, більше цінізму, ніж чого. Тим то, по нашому, цінічність таких писателів виходить пpоcто з житя, з сюжетів і ми сказалиби, що вона просто потрібна коли не для правдивого відтворюваня людского житя, не для відшукуваня людского в цінічних героях, як се буває у ліпших російських беллетристів, то бодай для відтіни ліпшого в людскому житю, як то є напр. у Шекспіра. Навіть "найцінічніщий" твір Золі — "Нана" усе ж таки високопоетичний і високоморальний твір, котрому далеко до цінізму в самому людскому житю. Через те ми вважаємo неслушною критику Нани пок. Мечникова, котрий білше глумливо, чим правдиво назвав "цінічну" манеру Золі нанатуралізмом. М. П.

²⁾ Нам ніщо й додавати, що в "Исторіи літератури рускои" д. Огоновского повно таких смішно-сумних річей. Наведемо одну. Д.Н. Кобринска, котрій от-як би за мало було тих сплетень, що сипала й сипле наша попівска суспільність на руских соціалістів-радикалів, — від коли вони появилися, відгородила себе від них у своій автобіографіі, поміщеній в тій монументальній "Исторіи" (Зоря 1893, ч. 4), і вважала за потрібне пожалуватись перед народовцями з новими завинами радикалів, а іменно, що ті звірюки "яко майже одиноку цѣль еманципаціѣ жѣночои" кладуть "вольну любовь" — таку, котра мусілаби жінку "єще більше понизити и зробити играшкою мужчини", та підносять "передъ уcѣмъ кокеты и упавши индивідуа". Ми написали д. Огоновскому від партіі, що такоі вільноі любви (то б то очивидячки вільного блуду, що здавна істнує помимо нас) ми не мали й не маємо ані в думці, ані в програмі; а що в програмі нашій і в нашій діяльности поставлені економічна й політична рівноправність жінки, і як ідеал будущини, жінка-людина, з любвою, що може тілько піднести жінку (як і мущину) то б то любвою, вільною від теперішноі соціально-економічноі залежности жінки і виходячих с того недостойних відносин між полами, та половоі роспусти. Але ж д. Огоновский таки твердить (у 7. ч. Зорі), що те, що він і д. Кобринска вважають за "вільну любовь" "є мабуть бажанємъ деякихъ провідниківъ радикальной партіи" і на доказ того наводить одно місце з нашоі "Ребечцуковоjі Тетьани" — повістки, що появилася перед 14-ма роками і показувала невільну любов нашоі селянки  — далеко нелюдяніщу, ніж "житє на віру". А додати треба, що в тій повістці росказана правдива пригода, і росказана словами й піснями самого нашого мужицтва, серед котрого панує така невільна "любов" та, в різких случаях, таки викликує протест у людяніщих одиниць самого мужицтва. Як раз таке місце, наведене д. Огоновским протів нас. Але-ж д. Огоновскому мало сего. Він повідає до-слова таке: "въ програмѣ радикальнои партіи годѣ було ставити точки про "вольну любовь", бо вже-жь управа краєва не могла-бъ бути байдужною супроти такого заявленя". Як би се не була проста нісенітниця, ми спитали би д. Огоновского. А чому-ж Ваша партія не поставила в своій програмі противне нашій вільній любві? Авже ж управа краєза не то що була би байдужною супроти такого заявленя, а ще може й похвалила би за те однопартійників д. Огоновского!... Ми, трепещучи, ждемо, що скаже д. Огоновский з поводу оповідань дд.Мих. Рошкевички та Ольги Левіцкоі, що поміщені у "Жіночім Альманасі", виданім дд. Кобринскою та О. Пчілкою! Адже ж там як раз підносить ся "упавші індівідуа", подібнісінькі на нашу "Ребенщукову Тетяну"... Все отсе було би смішно, як би не було надто вже тупо і по єзуітски не людяно... М. П.

(Конець буде).

[Народ, 08.06.1893]

(Конець).

Найгірше наплутав д. Огоновский як коментатор ідей Шевченка. Дивного тут нічого нема. Д. Огоновский гр. к. піп, підлежний церковній дісціпліні, і через те мусів або не братись за виданє "Кобзаря", або взявшись мусів як можна оббілити себе перед своім начальством, і через те мусів або стати з Шевченком до полеміки, або приблизити єго до себе всіма правдами й неправдами. Неправдам же д. Огоновскому було в кого вчитись: piae fraudes (побожні обмани) — річ споконвічна в певних кругах, і ми вже мали пригоду показувати, як уживає сего способу д. Огоновский в цілях національних.

Звісно, виробляти "побожні обмани" перед самими текстами творів Шевченка річ досить невдячна, котра скорше всего може підвести самого видавця під сміх публіки, — а все такі хто побудь та піймаєся і хто небудь може й похвалить проби коментатора.

Найтяжчий був стан д. Огоновского перед "Гусом" та "Світе ясний..." Д. Огоновский мусів признати, що в "Гусі" Шевченко заявив погляд, який осуждаєся догматами римско-католицкоі церкви, та скида відвічальність за те на православіє Шевченка, котрого властиво в "Гусі" зовсім нема! Далі д. Огоновский, проти свого звичаю, прямо вже збива Шевченка такими словами, що в двох частинах "Гуса" "поет не проявля епічного спокою, дарма, що просив Бога, щоби благословив нетверді його руки й слово тихеє". Молитва, значить, не дійшла в такій нечестивій справі! Та тілько в якому ж творі Шевченко проявив "епічний спокій"? Зваживши, що й сам Гомер, з поводу котрого старі схоласти видумали "епічний спокій", иноді виходить з него, — спитаємось навіть: який поет проявляв завше такий спокій?

З поезією "Світе ясний" вийшло в д. Огоновского вже просто комічно: він каже, що тут Шевченко, явившись прихильником позитивізму (?!?) каже братові" і т. д. (Д. Огоновский в двох місцях пересказує від себе поезію Шевченка, як подібне робить не раз: на віщо?) Та-ж у тексті той "брат" є просто сам світ, бог-світло, а не хто другий! Д. Огоновский вбача в сій поезіі Шевченка "позитивізм" (!!) і каже, що І. Франко рад-би (?) сю оду (?) назвати вітхненною апотеозою світла, поступу й свободи". Ми ж скорше "раді" б були признати в сій поезіі прорив у поета почутя, середнього між тим, яке руководило анабаптистів-іконоборців XVI. ст. і тим, яке почували ті деісти часів Робеспієра, переробляючи католицкі церкви на храми бога-розума. І ті, і другі почутя для теперішнього вільнодумця, котрий дивиться на релігіі з історично-еволюційного погляду, — річ уже пережита. Тепер позітівісти та инші вільнодумці не топлять пічей іконами, а збирають йіх в музеі культів, в роді напр. паризкого Musee Guimet, котрий ми беремо сміливість рекомендувати увазі д. Огоновского...

Частіще всего д. Огоновский змагався виставити самого Шевченка як можна консерватором і при сему покликуєся й на мій суд. Я мушу рішуче запротестувати против способів д. Огоновского, як проти свідомого перекручуваня моіх думок і навіть яснісіньких слов. Сі способи тим менше джентльменові, що моя статя про Шевченка не може ширитись в Австріі, тоді як виданє д. Огоновского доступне всякому.*)

Я в своій статі "Шевченко, украйнофіли і соціалізм" виступав тілько проти проб виставити поета взорцевим для нашого часу актівним політичним діячем, маючим сталу філософску доктрину, а надто соціальним революціонером, — але я зовсім не думав говорити того, що мені приписує д. Огоновский. Я напр. не бачив у Шевченку актівного політика революціонера, тілько ж для всякого ясно, що в фантазіях своіх Шевченко найчастіще являєся революціонером, і до висилки опісля. Якоі ще більше треба революційности, як та, котра вилилась у "Заповіті" або "Я не нездужаю"? Я казав, що Шевченка не можна вважати за соціаліста в теперішньому смислі сего слова, головно через те, що Шевченко зовсім не був ознакомлений навіть з тими соціалістичними теоріями, які викладались в єго часи в Европі. А д. Огоновский пише таке: "Драгоманов каже, що Шевченко не був соціалістом, ба він заявляє, що соціалізм на Украіні не може розвиватись гаразд, бо "в нас справа соціалізму мусить іти поруч із справою виратуваня своєі породи, з новим нарождінням національним".

По правді, д. Огоновский підроблює наші слова, при чому хоче вбити нашими словами двох зайців. Тим часом, коли хто загляне в два місця нашоі статі, котрі так вільно звів д. Огоновский в одно, то побаче, що ми тілько й сказали: 1) що Шевченко не був соціалістом, а 2) що в нас справа соціалізму мусить іти поруч з національною, а з наших слів не виходить ні те, як каже д. Огоновский, що 1) в нас "не може соціалізм розвиватись гаразд", ні те, що б 2) Шевченко не зробив почину новому радикальному демократизмові, хоча й підносив протест против кріпацтва". Властиво справа розвитку соціалізму в нас не належить до нашоі теперішньоі розмови з д. Огоновским, а про те, що б Шевченко хотів тілько, що б знесено було кріпацтво, всякий безсторонний скаже д. Огоновскому, що він приписує Шевченкові дуже мало. Шевченко не був економістом і політиком, він найбільше плакав за наших мужиків від того, що тоді всіх найбільше боліло, від кріпацтва, але ж він виразно говорив про те, що б не було ні панів, ні хлопів, а була рівність і брацтво, то б то рівність і воля політична й економічна, і в сему був безспорний радикал-демократ, в думках котрого були початки і новіщого радикального демократизму, навіть соціального, по крайній мірі на стілько, на скілько було йіх в думках радикальніщих діячів великоі французкоі революціі, або писателів як Ж. Ж. Руссо. Безспорно, Шевченко зробив почин і новому нашому радикальному демократизму далеко більше, ніж новому народовству д. Огоновского, Барвінского і др. діячів львівского товариства им. Шевченка!

Також само даремно д. Огоновский ховаєся за нас, коли хоче допевнити, що Шевченко, навіть у Маріі "не порвав зовсім з догматами церкви", хоч поряд з тим кида в невірному смислі слова Дюран про фальшивість основи сеі поеми. Дюран розуміла власне неісторичність фабули, з поводу чого можна сказати, що певноі історіі Ісуса і матері єго ніхто не має, через що і Дюран каже про Шевченкову історію: може фальшива. Я ж не признавав у Шевченка тілько постійного, консеквентного раціоналізму, такого, який дає тепер студія історіі релігій, та вказував на "біблеізм", котрому зостався вірним Шевченко, а не думав убачати в творах нашого поета другоі половини єго житя вірність "догматам церкви". Ті догмати власне з "біблеізмом" мають дуже мало спільного, бо і в свій час виросли на грунті неоплатонічнім, еллино-египетскім далеко більше, ніж на біблейскім, навіть ново-законнім. Коли виключити такі явно пізніщі приписки, як кінець евангелія Матвія (XXVIII, 1—9 і д.) то в усему новому Законі хиба в творах, приписаних апостолу Івану, знайдуться сліди церковних догматів, по крайни мірі одного, що Ісус — Слово (λύγος) боже. Старий Закон нічого спільного з тими догматами не має. Через те, — як се певно відомо й д. Огоновскому, — в Европі є чимало "біблеістів" (по своєму навіть християн), деістів, котрі ніяких церков, а тим паче догматів церковних не признають. Шевченко, коли вже катехізувати єго релігію, а надто в остатні часи, скорше всего явивсь би деістом, котрий ледви-ледви держиться за християнску традіцію, ради ідеі демократичного мессіянізму, котра по части в ній проявлялась. В такім условнім смислі Шевченко в Маріі зве й Ісуса "святим, истинним богом", в чому не дуже то відділяєся від Ренана, котрий те ж зве Ісуса і старших пророків палестинских божественними истотами. З таких на пів-поетичних, на пів-аллегоричних епітетів ніякоі догматики не збудуєш.

Всі отсі апологічні та полемічні заходи д. Огоновского відвели єго від прямого обовязку характеристики поета, як морального індівідуума і єго відносин до своєі сучасноі громади, навіть літературноі. Погляд д. Огоновского на особу Шевченка занадто богомазний, тим часом, як навіть поверховний, але все таки критичний погляд на деякі поступки єго показує і несимпатичні точки. Так напр. поступки Шевченка в справі висліджуваня любощів прапорщика И. в Оренбурзі далеко не достійні. Не дуже симпатичні і заходи Шевченка одружитись і обертанє єго з дівчатами, до котрих він сватався і на котрих сердився, коли вони не хотіли виходити за него. А д. Огоновский так на віру Шевченка повторя, що ті дівчата "зледащіли". Дивненьким вдаєся і цілковита мовчанка д. Огоновского про те, що Шевченко і в остатні роки житя, коли був серед людей далеко не "мочемордних" все таки пив не в міру і тим прискорив свою смерть. Як і завше, вина за такі хиби пада не так на особу, як на обставини єі зросту, а все таки подібних хиб біограф не може пропускати. В сих інстінктівних зостатках старосвіцкого погляду на жінку, як на слугиню, і в звичках мужицко-міщанскоі і дрібно-чиновницкоі "неблаговоспитанности", д. Огоновский скорше б знайшов джерело і тих цінічних плямок, котрі пройшли по деяким творам Шевченка далеко більше, ніж у "позитивізмі", котрий в них не винен.

Ідолопоклінність нарешті не помогла д. Огоновскому виставити сильні боки Шевченка там, де дійсно можна було йіх виставити. Ідейно-літературна індівідуальність Шевченка могла б бути показана далеко ясніще, ніж се бачимо в д. Огоновского. В своій "Исторіи литературы рускои" д. Огоновский виставив Шевченка в середню добу єго житя дуже вже учеником Костомарова і товаришів Кирило-Методіівского Брацтва, до котрого формально Шевченко не належав. Тепер д. Огоновский трохи згладив таку постанову фігури Шевченка, та все таки вдержався при старих рамках свого оповіданя і мало використувався тими матеріалами, які недавно опубліковані про Костомарова і єго кружок, і між инчим видимо не зна автобіографіі Костомарова, ні продиктованоі Над. Білозерскій і напечатаній нею в "Русской Мысли", ні тоі, з котроі велика частина напечатана в книзі "Литературное наслѣдіе". Не споставив д. Огоновский з данними біографіі Костомарова навіть хронологічних і географічних поміток під ріжними творами Шевченка, писаними перед 1847 р. А з сего всего матеріалу виходить, що Шевченко, ходючи по світу і сходючись з усяким людом, де що собі виробив, независимо від Костомарова особисто і сам приносив дещо нове в кієвский кружок. Се видно і з статі Костомарова "Воспоминаніе о двухъ малярахъ".

З усего сказаного виходить, що нема раціі величатись новим виданєм "Кобзаря'', зробленим товариством, котре спеціально означило себе именем славного єго автора. Та все таки після тих добровільних обкусів, яким ще недавно підпадали самі тексти "Кобзаря" в виданих львівских Шевченкопоклонників, і се виданє можна вважати за великий поступ. По крайній мірі світло "Кобзаря" все ж таки поставлено перед люде — на стіл, а не сховано під стіл. Решта прийде!

*) Д. Огоновский в загалі досить безцеремонно користуєся поліцейскими порядками для своіх партійних цілів. Так він напр. сміло видає за своіх одномишленників в незгодах з "позітівізмом" і радикалізмом і людей, живущих у Росіі, і ставить йіх в альтернативу, або терпіти таку виставу, або подавати на себе доноси. (Див. напр. ч. 4 "Зорі" за с. р.) — М. Др.

[Народ, 01.08.1893]