П’яту премію імені Ірини Калинець вперше вручили у Львові. Нагородження відбулося 18 травня в Дзеркальній залі ЛНУ ім. Івана Франка. А її лауреатами цьогоріч стали Петро Зінченко — за виявлення та популяризацію героїчних сторінок в історії України у музейній справі, Олександр Панченко — за науковові та науково-публіцистичні публікацій, які утверджують авторитет України, та за дослідження “білих плям” в історії України, а також Петро Шкраб’юк — за наполегливість та мужність у відстоюванні українських позицій, висвітлення “білих плям” в історії України.

 

“Я не маю державних нагород, але маю дві дуже промовисті премії. Це премія імені Степана Бандери 2012 року та відсьогодні премію імені Ірини Калинець. Я горджуся, бо розумію вагу цих премій для мене, наддніпрянця. Я хочу, щоб усі українці відчували себе українцями завжди і повсякчас”, — сказав у подячному слові один із лауреатів, доктор права, приват-доцент Українського вільного університету (Мюнхен), адвокат з міста Лохвиці на Полтавщині Олександр Панченко.

 

Нагадаємо, що премію імені Іринни Калинець 2013 року заснував Міжнародний благодійний фонд імені Ярослава Мудрого. А присвоюється нагорода за видатні здобутки у розвитку українського суспільства, утвердженні історичної пам'яті українського народу, його національної свідомості та самобутності, розвитку української освіти, культури та літератури, утвердженні авторитету України у світі. Її лауреатів щороку традиційно нагороджували в столиці України. На батьківщині громадської діячки, публіцистки та поетеси — у Львові — нагородили лауреатів уперше. Також з’явилася й ідея назвати на честь Ірини Калинець одну з університетських аудиторій Франкового вишу.

 

“Минулого року, з часу вручення попередньої премії, щось таки відбувалося у Львові для Ірини Калинець. — Зазначив її чоловік, поет, дисидент, лауреат Національної премії України ім. Тараса Шевченка Ігор Калинець. — Львівська середня школа №87, де навчалася Ірина Калинець, носить тепер її ім’я, там встановлено меморіальну таблицю. Також Музей історії релігії видав її книжку “Це моя Церква”. Минулого року Ірина Калинець отримала премію ім. Степана Бандери. Сталося так, що я висунув восьмитомник її творів на цю премію. Фонд присудив мені премію як видавцеві, але вважаю, що це премія для Ірини, хоч і посмертно. І я думаю, вона достойна її”.

 

Слово про Ірину Калинець під назвою “Цілюща сила полинової гіркоти” під час вручення премії виголосив доктор філологічних наук, член-кореспондент НАН України Микола Ільницький.

“Z” коротко зреферував цю промову для вас.

 

Микола ІЛЬНИЦЬКИЙ:

“Ірина Калинець — поетеса, письменниця, історик і релігієзнавець”

 

В особі Ірини Калинець вражає насамперед багатогранність її творчих зацікавлень, поєднана з активністю громадської діяльності. Кожна з ділянок, якій вона віддавала свій талант й енергію, може заповнити ціле життя людини і принести їй заслужене визнання. Але в Ірини Калинець ця багатогранність не є зміною окремих зацікавлень, у ній виявилася цілісність особистості, цілеспрямованість характеру, єдність дії і вчинку, Слова й Долі. Сьогодні ця особистість постає у своїй завершеності — і виникає нагальна потреба осмислити її, віддати ту повагу та шану, які вона заслужила своїм страдницьким, героїчним життям.

 

Спитаймо чи не кожного львів’янина, хто така Ірина Калинець, — і почуємо, що це активний громадський діяч, патріот України, яку не зламали мордовські табори й заслання, борець за легалізацію Української Греко-Католицької Церкви, за незалежну Україну.

 

Спитаймо літератора, хто така Ірина Калинець, і він додасть, що вона — талановитий поет, прозаїк, літературознавець.

 

Спитаймо історика, хто така Ірина Калинець, і почуємо, що вона — проникливий дослідник глибинних пластів історії України та сусідніх держав.

 

Та, зрештою, нікого не треба й запитувати, бо найкращою відповіддю на ці й багато інших запитань є восьмитомне видання її творів у дванадцяти книгах, яке підготував до друку Ігор Калинець, і яке, втім, залишилося відкритим для нових знахідок і публікацій.

 

Розмаїтість творчих інтересів Ірини Калинець вражає, і може постати запитання, чому вона не зосередилася на вужчому колі занять, не присвятила своє життя літературі чи науці, кожна з яких вимагає теж повної самовіддачі. Чому? Згадаймо тоді, що подібні закиди робили й Іванові Франку (зокрема його соратники Леся Українка і Гнат Хоткевич). Іван Франко відповідав на них: це цікаво для мого розуму. Подібний закид Ірині Калинець теж робив її побратим по творчості й боротьбі Василь Стус.

 

Але тут вона була солідарна з Іваном Франком і реагувала на все, що тривожило її душу й сумління. І так упродовж усього життя.

 

Серед багатьох галузей творчої діяльності Ірини Калинець мені як літераторові та літературному критикові найперше хотілося б виділити її поезію, хоча кількісно вона займає порівняно незначне місце в її творчому доробку. У восьмитомнику їй справедливо виділено перший том, який включає, якщо судити за змістом, вибір із шести поетичних збірок і має дуже промовисту назву “Шлюб з полином”. Вибір далеко не повний, але дає можливість простежити її творчу еволюцію від початку 1960-х років до кінця 1980-х, після яких вона поезії перестала писати.

 

Починалася Ірина Калинець як поетеса від відкриття світу. Не так його зовнішніх проявів, як джерел духовності, національного світосприймання і світорозуміння, світу язичницьких богів, зокрема і того Світовида, що обернений на всі чотири сторони світу.

 

Тут відкриття єдності земного і небесного, біосу і логосу, коли наші предки виробляли своє розуміння добра і зла, свій кодекс лицарської честі. Описана в крузі своїх попередників Олега Ольжича, Оксани Лятуринської, Олекси Стефановича, яких, може, тоді не всі знали, Богдана-Ігоря Антонича, з вірша якого золотий горіх місяця на долоні Діви Марії здобув у неї свій оригінальний поворот, лірична героїня Ірини Калинець конструює свій світ лірики, в якому доручає роль провідника легендарному лемківському художникові Никифору. Він у жебрачій одежі пілігрима йде між дерева і між люди, милостиво вдячний. Цієї милостині мудрості та краси за гроші і скарби не купиш, як не купити і не повернути тієї гармонії людини і природи...

 

Твори циклу “Оранта” пронизує усвідомлення, що на цій дорозі Божій крок відчайно болить, а кожна мить пахне, як полин. Полин — це ключове слово в поезії Ірини, яке охоплює широкий спектр семантичних значень, алюзій, асоціацій. Цей символ супроводжує нашу історію та культуру, починаючи від легенди про євшан-зілля, донесеної до нас Галицько-Волинським літописом, в якому цілюща сила полинової гіркоти (“я єсм полин і суть моя гірка, що поїть соками нутро землі моєї”) відновила пам’ять про рідну землю половецькому князеві, що волею обставин опинився на чужині, і змусила його повернутися на рідну землю.

 

“Чому саме полинові судилося навертати людську душу і розум до священної, обітованої рідної землі?” — ставить письменниця запитання у статті “Чужинецька легенда, що стала рідною” і відповідає: “Мабуть, лише душевні страждання навертають людину до джерел — до спільноти — народу, нації”.

 

Не випадково після таборів та заслання Ірина Калинець обрала для самвидавчого журналу назву “Євшан-зілля”. Але виявилося, що полин може бути не тільки цілющим євшаном. Бо ось “піднялась тінню Батьківщина і вивергла… полинове Зілля з іменем Чорнобиль”.

 

Дивна, хоч і по-своєму прикметна річ, що поезія Ірини Калинець, навіть попри перегуки певних мотивів (зокрема мотив синтезу язичницького біосу і християнського етосу як основи українського світосприйняття), за своєю поетикою дуже відрізняється від поезії Ігоря Калинця. Поетеса виявила цілковиту суверенність і самостійність свого голосу. Якщо в поезії Ігоря Калинця переважає пластика малюнка, звукова поліфонія, а голос ліричного героя демонструє показний спокій, то в Ірини переважає душевний неспокій, її лірична героїня всі драми і болі свого часу бере на себе, пропускає крізь себе.

 

У цьому поезія її більше споріднена з лірикою Василя Стуса, з яким її єднали “дротом телефонним Колючі табірні дроти”. У “Дорозі вигнання” Ірини Калинець виразно звучить те ж “дрижання душі”, що і в Стусових “Палімпсестах”, той самий мотив жертовності, потрактований не як нещастя, удар долі, а навпаки, як дарунок долі, богопомазаництво, як хрест, узятий на себе свідомо і добровільно понесений кривавою, але радісною дорогою на Голгофу. В обох поетів звучить екзистенційний мотив творчості, що народжується з великого болю. “Бо що таке поезія? — писав датський Сьорен К’єркегор. – … Людина … носить у душі важкі муки, з вустами, крізь які прориваються такі крики і стогони, які звучать дивовижною музикою”.

 

Поезія Ірини Калинець тісно пов’язана з її науковими пошуками, в яких бачимо спроби власного прочитання важливих сторінок історії та культури. Тут уже виступає Ірина Калинець-історик. Це стосується і прози Ірини Калинець. Передусім її детективного роману “Вбивство тисячолітньої давності”. Це справді цікавий тип інтелектуального роману, заснованого на історичному підґрунті, зразки якого в сучасній літературі творить Валерій Шевчук.

 

Письменниця з глибоким знанням розкриває тонкощі “кадебістської” системи, її психологічного тиску на жертву. Вражає сцена страшного дійства, коли собаки, нацьковані на жертви, замість кидатися на них, кидаються на своїх господарів.

 

Ще один аспект цієї прози — невиправність психології тих, хто звикли бачити себе господарями на землі, яка їм не належить. І навіть тоді, коли система, якій вони служили, розвалилася. Так Ірина Калинець бачила реалії сучасного життя.

 

У творчості Ірини Калинець поєднуються письменник, історик і релігієзнавець. Тому жодну ділянку її творчості не можна розглядати ізольовано. І поезія, і проза, і публіцистика нерозривно пов’язані з її інтересами. Цей аспект її творчих зацікавлень вимагає уваги спеціаліста-історика. Але вже те, що в цих пошуках її постійно підтримував і консультував такий авторитетний учений, як професор Ярослав Дашкевич, говорить саме за себе.

 

Мені доводилося бути на презентаціях історичних книг Ірини Калинець, а ще частіше слухати її усні розповіді. Вона любила такі розмови і вела їх, очевидно, з багатьма своїми знайомими, вивіряючи логіку своїх тверджень, тримаючи в голові безліч фактів і наукових ідей та формуючи власну концепцію.

 

Це стосується, зокрема, праці “Епоха гунів та її передісторія: (У світлі біблійних джерел)”. Авторку цікавили не тільки і не стільки етногенетичні процеси, пов’язані з виникненням степової імперії європейських гунів, як те, що пов’язувало гунів з українським етносом. Бо ж в українській науці були твердження про слов’янське походження гунів Миколи Костомарова та заперечення такого погляду від Миколи Гулака.

 

Ірина Калинець намагається розвіювати міфи: обравши для свого трактування біблійний ключ, вона називає гунів нащадками Ізраїля, а імперію гунів – поліетнічним утворенням. І річ не в тому, чи таке трактування буде сприйняте іншими вченими. Річ у тому, як відзначає у передмові до цього дослідження Ярослав Дашкевич, що “Ірина Калинець допоможе усвідомити потреби українських гуманітарних наук у цій ділянці”, оскільки “у 50-70 роках минулого століття склалася парадоксальна ситуація: з одного боку, гунська проблематика еміграційної української науки вийшла на світову арену, з іншого – красномовна мовчанка науки в самій Україні”.

 

Ірина Калинець не претендує в названій праці та інших дослідження на остаточний вердикт на суді історії з тієї чи іншої проблеми. Вона скеровує увагу на важливі проблеми національної історії і культури, особливо на ті, які трактували тенденційно з викривленням фактів, зокрема намагаються захистити національні надбання від зазіхань сусідів.

 

Адже здебільшого (і особливо в радянський час) дослідження давньоруських пам’яток і мови було прероґативою російської науки, яка виконувала насамперед ідеологічне завдання: кожна пам’ятка розглядалася з точки зору “старшого брата” та його безапеляційного “права” на історичну давнину. І якщо у ХІХ ст. “Слово ополку Ігоревім” ще не розглядалося як “політичний козир” російського шовінізму, то згодом великодержавна політика в науці робила все можливе, щоби вирвати не лише “Слово”, а й всю історичну давнину з українських рук. У вкрай критичному стані опинилося українське мовознавство – українській мові було визначене право існування щойно з кінця ХIV – поч. ХV ст., шкільні програми започаткували вивчення літописних пам’яток та “Слова о полку Ігоревім” лише в курсі російської літератури. І це було не тільки теоретичним постулатом, а навіть ідеологемою й директивою.

 

Коли в 1970-ті рр. відділ української мови тодішнього Інституту суспільних наук Академії наук УРСР (тепер Інститут суспільних наук ім. І. Крип’якевича НАН України) започаткував видання “Словника староукраїнської мови”, що охоплював лексику, починаючи лише з ХIV-ХV ст., відповідно й джерела були взяті тільки з цього періоду, бо документи періоду Володимира Великого та Ярослава Мудрого вже опинилися поза рамками нашої історії та у відомстві російської науки. У “Передмові” до першого тому цього словника сумнозвісний академік Білодід-Бєлодєд стверджував, що в ХІV-ХV ст. на східнослов’янській основі сформувалася спільна для українців і білорусів актова мова, а в ХІ-ХІІ ст. “в українській та білоруській писемності розвиваються нові стилі й жанри, з’являються видатні твори світського і конфесійного письменства…” .

 

Ірина Калинець багато зробила, щоб повернути вкрадену давнину в українські руки — руки тих, кому вона належить. Чи йдеться про хрещення Руси-України, яке вона, вслід за Михайлом Брайчевським, доповнюючи й поглиблюючи його аргументацію, переносить на сто років уперед, період князювання Аскольда, про постать Іларіона Русина чи про тлумачення “темних місць” “Слова” – всюди чуємо голос патріота. А при цьому спостерігаємо тверезий погляд на кожну з досліджуваних проблем ерудита, який оперує великим фактажем, але підходить до кожного факту із різних боків, обізнаного з різними тлумаченнями історичних подій, який намагається якомога переконливіше обґрунтувати свою інтерпретацію фактів і поглядів.

 

Ірина Калинець глибоко відчувала силу й вади української ментальності, риси яких нові епохи успадковують від попередніх. Це виразно “прочитується” в її детективному романі “Вбивство тисячолітньої давності”, в якому химерно переплітаються колізії давньої української історії і сучасність, і тільки реалії видають свою історичну реальність. В одному з її інтерв’ю 1995 р. читаємо: “Я — не пророк. У мене таке враження, ніби нинішня Україна переживає історичний період, як за часів Київської Русі, коли байдужі до долі країни князьки розтягували її, не дбали про культуру, ні про освіту, лише про свою кишеню… Якщо Україна збереглась, у тому є якийсь сенс”. Ці слова набувають сьогодні ще більшого значення, ніж тоді, коли були написані. Сенс вона вбачала в збереженні духовності (”в духовному ми — незнищенні”) і багато зробила для її збагачення. І словом, і ділом.

 

Статті, виступи та заяви Ірини Калинець уклалися у два об’ємні томи, які, за словами скрупульозного упорядника восьмитомника Ігоря Калинця, містять не всі матеріали — багато ще не розшукано в періодиці.

 

Попри всі випробування долі, яких довелося зазнати Ірині Калинець, вона зуміла реалізувати свій творчий потенціал у всіх тих галузях, які вважала для себе важливими. І те, що не встигла завершити, — дописати книгу “Коло на обличчі безодні”: вільні студії над текстами Святого Письма”, яку вважала “книгою свого життя”, вона залишила своїм наступникам і послідовникам. Бо важливе має знайти продовження.

 

Життєве коло завершилося, коло духу триває, і воно не має кінця.

 

21.05.2018