У міжнародний День науки, який відзначають у третю суботу травня, саме час поговорити про науку в Україні та світі. Які основні тенденції її розвитку? Які проблеми сьогодні постають перед українською наукою? Як нашим ученим вдається долати труднощі і залишатися вірними благородному процесу пошуку істини, навіть попри катастрофічну нестачу фінансування і державної підтримки?

Аби поспілкуваися про все це, “Z” зустрівся з доктором біологічний наук, завідувачем лабораторії обміну речовин ім. С. Гжицького Інституту біології тварин НААН Юрієм Салигою.

— Пане Юрію, розкажіть, будь ласка, про Інститут біології тварин. Яка його історія? Які дослідження проводять тут сьогодні?

Відповідаючи на Ваше запитання про історію та успіхи Інституту біології тварин НААН у Львові, де я працюю майже чверть століття, і лабораторії обміну речовин імені С.З. Гжицького, яку маю честь очолювати, буду лаконічним, адже вичерпний розгляд цього питання потребуватиме значно більше часу, ніж маємо для сьогоднішнього інтерв’ю. А я, користуючись наданою Вами можливістю, хотів би ще багато чого розповісти у ширшому діапазоні. Колись прочитав у одній із книг прекрасного письменника Валерія Шевчука про потребу сказати своє слово: «Не висловившись, людина має себе як корова, котру не подоєно…». На жаль, рядовим працівникам нашого «цеху» не надто часто випадає нагода вільно подискутувати і пополемізувати у масмедіях.

Отже повертаюся до Вашого питання: 3 листопада 1960 р. у Львові був створений Український науково-дослідний інститут фізіології і біохімії сільськогосподарських тварин. Ініціатором його заснування і першим директором був академік, доктор біологічних наук, професор  Степан Зенонович Гжицький – рідний брат відомого письменника Володимира Гжицького. Основні завдання, які були поставлені перед Інститутом, – це розробка теоретичних питань фізіології, біохімії і живлення сільськогосподарських тварин. У процесі розвитку інституту тематика науково-дослідних робіт удосконалювалась, виникали нові та розширювались існуючі напрями досліджень. З 2010 р. заклад носить назву Інститут біології тварин НААН України. Сьогодні, незважаючи на всі труднощі, теперішні наші науковці намагаються підтримувати високе реноме інституту, яке було закладено багатьма вченими дійсно світового рівня, які в ньому колись працювали – професорами Василем Головачем, Ніконом Довганем, Степаном Кусенем, Петром Лагодюком, Іваном Макарем, Федором Палфієм, Станіславом Паєнком, Іллею Пупіним, Іринеєм Ратичем, Іваном Розгоні, Зеновієм Скородинським, Володимиром Скороходом, Леонідом Сологубом, Володимиром Третевичем, Василем Шавкуном, Вадимом Яновичем і багатьма іншими.

Інститут працює під патронатом Національної академії аграрних наук України і перш за все виконує поставлені нею завдання. Але тут мушу зазначити, що поняття «аграрної науки» є доволі широкою узагальнюючою міждисциплінарною дефініцією, воно охоплює дуже великий перелік точних, природничих, економічних і навіть суспільних наук, пов’язаних із сільським господарством. Насправді таке виокремлення «аграрних наук» є суперечливим і дещо відносним. Адже, наприклад, основні біологічні механізми функціонування живого, починаючи від популяційного рівня і закінчуючи молекулярним, є спільними для всіх організмів. Тому, на моє переконання, говорити про якусь окрему сільськогосподарську чи аграрну біологію, біохімію чи генетику не зовсім коректно. У сучасному світі наука є всеохоплюючою категорією із практично нероздільними тісними мультидисциплінарними взаємозв’язками. Тому цілком закономірно, що нині тематика наукових досліджень інституту часто виходить за межі аграрної спеціалізації, а торкається й багатьох значно ширших біологічних, екологічних і навіть медичних проблем. Сьогодні свідченням високого потенціалу і професійного рівня вже нинішнього покоління інститутських вчених є їхня регулярна участь у багатьох міжнародних наукових симпозіумах, закордонні публікації та стажування, низка виданих монографій, отриманих патентів, розроблених препаратів тощо. Водночас треба наголосити, що цей потенціал вдається використати далеко не повністю через цілий комплекс проблем, притаманних не тільки нашій установі, а й науці в Україні загалом. Але давайте про це трохи згодом.

— А як щодо лабораторії, яку Ви очолюєте, — лабораторії обміну речовин ім. С. Гжицького?

Працюємо у кількох напрямах. З-поміж інших проводимо фізіолого-біохімічні й токсикологічні дослідження дуже небезпечної фосфорорганічної сполуки – хлорпірифосу. Це отруйна речовина, яка входить до складу багатьох пестицидів, зокрема інсектицидних препаратів. Незважаючи на високу ефективність та економічну вигідність, хлорпірифос (як і всі фосфорорганічні пестициди загалом) становить значну екологічну небезпеку. Потрапляючи в організм, пестицид викликає порушення роботи центральної нервової системи, може призвести до погіршення пам’яті, навіть розвитку таких серйозних і поширених сьогодні захворювань, як аутизм, синдром гіперактивності та дефіциту уваги у дітей. Особливо небезпечним може бути вплив згаданої сполуки на плід в утробі матері. У наших експериментах на лабораторних щурах вдалося встановити токсичний пренатальний вплив хлорпірифосу, який виражався у ряді поведінкових порушень цих тваринок згодом – уже в дорослому віці: зміни рівня тривожності та рухової активності, послаблення статевих відмінностей поведінки. Більше того, дослідження показали, що хронічне отруєння низькими дозами хлорпірифосу самиць щурів навіть за кілька місяців до вагітності спричиняло у їхнього потомства появу симптомів гіперактивності. З огляду на це, видається цілком доцільним добиватися, як мінімум, істотного обмеження використання хлорпірифосу та перегляду нормативів його безпечного застосування. Наші результати підтверджені публікаціями у закордонних журналах, а нещодавно ми отримали інформацію від профільного комітету міністерства сільського господарства Австралії (!), яке використало матеріали наших досліджень стосовно нейротоксичних ризиків застосування у господарстві та побуті інсектицидних препаратів на основі хлорпірифосу. Сподіваємося, що наші дослідження знайдуть адеквтний відгук і в українських урядовців.

До цього року ми в основному проводили наші дослідження на лабораторних щурах, але зараз розпочали використовувати як біологічну модель інший організм – рибки виду Danio rerio (zebrafish), їх так називають через смугасте забарвлення. Це дуже цікавий, зручний і багатообіцяючий об’єкт для біологів і в останні роки все частіше використовується у багатьох лабораторіях світу. Сподіваємося, що ці рухливі смугасті рибки допоможуть і нам.

Лабораторія бере також участь у низці міжнародних наукових проектів, готує чудових аспірантів. Нещодавно закінчили виконання великого міжнародного гранту, що стосувався біологічної безпеки і був профінансований Фондом цивільних досліджень та розвитку США (ФЦДР). Це була напружена й непроста робота, але ми виконали її належним чином, отримавши гарний результат і великий досвід.

— З якими основними проблемами зіткнулась вітчизняна наука після досягнення Україною незалежності?

Дуже добре пам’ятаю справді непрості часи початку 90-х років, коли нам зарплату могли не виплачувати протягом 7-9 місяців. Як не дивно, науковці тоді вмудрялися працювати на чистому ентузіазмі, але зрозуміло, що невдовзі він вичерпався. Труднощі цього періоду особливо боляче вдарили по молодих і середнього віку вчених. Наприклад, я закінчив біологічний факультет Львівського університету імені Івана Франка у 1994 році, випуск нашого курсу становив десь 80-85 людей. З них набереться, може, п’ятеро, хто вирішив піти науковою стежкою і продовжує нею крокувати сьогодні. Дехто пішов працювати в школи. Усі інші, незважаючи на доволі якісну тоді біологічну освіту, стали підприємцями, бізнесменами, художниками, робітниками, таксистами, екскурсоводами... Хіба це нормально?

Лише в останні декілька років з’явилися позитивні тенденції, коли молодь ще несміливо, але знову почала повертатися в науку і відновлювати до неї інтерес. Я не можу сказати, що це відбувається достатньо інтенсивно, але на тлі того, що було останніх 10-15 років, це справді підстава для оптимізму.

Іншою проблемою є масштабний «відтік» переспективних наукових кадрів за кордон, який, на жаль, не припиняється. Але потрібно пам’ятати, що в науці, як і в багатьох інших сферах, далеко не все можна характеризувати однозначно. Наприклад, що більше ми вивчаємо різні біологічні процеси та явища, то менше у нас підстав характеризувати їх як однонапрямлені – позитивні чи негативні, шкідливі чи корисні. Наприклад, одна і та сама молекула може бути, залежно від обставин, і гальмівною, і збуджувальною. Аналогічні ефекти можуть викликати і кадрові «міграції» науковців. З одного боку, добрі вчені покидають Україну – це зле. Але, з іншого, вони там вчаться і набувають неоціненного досвіду – це добре. Але щоби друга особливість спрацювала, на державному рівні слід негайно створити такі умови, щоб наукові емігранти стали репатріантами! Багато хто хотів би повернутися, але не у застарілі холодні каземати із допотопними приладами на злиденну зарплатню, а в сучасні, модерно обладнані та забезпечені принаймні необхідним мінімумом витратних матеріалів лабораторії.

Загалом основними проблемами вітчизняної науки, на мою думку, залишаються: відсутність новітньої, розумної, чіткої, побудованої за кращими світовими зразками (Японія, Велика Британія, США, ЄС, частково – Китай) державної (близько-, середньо- і далекоперспективної) стратегії наукового та освітнього розвитку України, катастрофічна недофінансованість, кадрове забезпечення, вкрай низький рівень наукової інфраструктури, застаріла і неефективна система адміністрування. Це призводить до безлічі наслідкових болячок (фейкові і псевдонаукові дослідження, плагіат, імітація, низькоякісність, бюрократія і так далі).

— А в чому полягають відмінності старої науково-освітньої системи від тієї, яка існує сьогодні?

Стару систему освіти нині багато критикують, намагаються реформувати – і далеко не завжди вдало. Але водночас ця система давала досить добрі теоретичні знання. Наші науковці донедавна не відчували значного дискомфорту, коли потрапляли в закордонні лабораторії. Там, звісна річ, набагато краще обладнання, наукова інфраструктура та фінансове забезпечення, але теоретичні знання у наших вчених нічим не поступалися, а часто навіть були кращі, ніж в їхніх закордонних колег. Маючи добрий теоретичний фундамент, освоїти новітню техніку, методи не так складно. Але – ніде правди діти – останніми роками теоретичний рівень підготовки нашими університетами знизився. Часто професура уже не та, що була колись… Я, до прикладу, щасливий, що ще застав на своєму факультеті неперевершені у професійному і виховному рівні Уроки (велика буква – не помилка!) Професорів: Георгія Шавловського, Всеволода Здуна, Ірини Шостаковської, Бориса Сухомлінова, а також дещо молодших Бориса Демківа, Омеляна Гойди, Костянтина Гордія, Івана Гладунка, Ольги Мельник, Олени Білоконь, Романа Кучераса та інших! Це були викладачі і науковці найвищого світового гатунку! Тепер таких мало, а є й такі, на жаль, які до «світових стандартів» намагаються підтягнути себе лише носінням дорогих хутрових мантій і шапочок-конфедераток. Хоча я переконаний, що цей фетиш з часом мине. Студента не обдуриш і квадратним каптуром голову мудрішою не зробиш!

Але зрозумійте, що я зовсім не виступаю проти реформ в освіті – навпаки! Проте ці реформи мають починатися із фундаменту і стін, а не флюгера і стріхи! Водночас руйнувати та трощити під нуль колишню систему не варто, бо понищимо разом із прогнилими стінами та дірявими перекриттями і ще міцні та здорові підвалинні палі! Мудрий господар їх не мінятиме на дешевий, хоча і новий шлакоблок! Тим більше, що завжди знайдуться хитрі охочі у вас ці підвалини за безцінь забрати і вибудувати собі них свій приватний палацик. Подібні алегорії я б стосував і до наукової реформи. Вона конче необхідна, але відкритим є питання – чи не зачаївсь часом злодюга, який з нетерпінням вичікує слушного моменту, коли ми свій старий форт розвалимо. Простими словами – науковцям слід застрахувати себе від можливого рейдерства власності своїх академій, на майно яких є багато ласих охочих. Як це можна зробити? Тільки публічністю!

— Наука у світі сьогодні стала надзвичайно вузькоспеціалізована, а також неймовірно дорога. Щоб отримати значимі результати, потрібне обладнання, яке часто коштує просто космічні суми. Наскільки українська наука, зокрема біологія, за таких умов інтегрована в передові світові тенденції?

Ви правильно зробили акцент на вартості досліджень. Біологія, фізика, хімія, всі експериментальні і, зрештою, навіть гуманітарні науки потребують величезних коштів. Реактиви, обладнання, устаткування коштують дуже дорого. Глобалізація зумовила стандартизацію методів наукових досліджень по всьому світу. Ті часи, коли для ідентичної реакції один вчений міг змішувати свої реактиви в колбі, а інший — у фарфоровому горщику, залишилися у минулому. Тепер існують єдині світові стандарти наукового обладнання, реактивів, навіть лабораторних меблів і посуду тощо. Експеримент, який провели, наприклад, у Львові, повинен бути без проблем можливим для аналогічного відтворення будь-де у світі. Для цього потрібно використовувати, для прикладу, такі самі пробірки й аналогічно стандартизовані прилади з однаковими параметрами роботи. Отже, з’явилися світові фірми-монополісти, які продають це обладнання, часто за завищеними цінами. Скажімо, хімічна склянка може не відрізнятися від склянки, з якої ми п’ємо воду. Я дещо перебільшую, бо ця склянка може, наприклад, бути з термостійкого скла і т. д. Але є речі, які ви можете зробити як в тій посудині, так і в іншій. От тільки в першому випадку це буде наука, а в другому – ні. Усе це, зрозуміло, потребує величезних капіталовкладень.

Науковий прогрес став настільки стрімкий, що навіть країнам Заходу його буває важко наздоганяти. Я б хотів навести лише один приклад,: коли Польща вступила в ЄС, він виділив кошти, щоб ця країна змогла переобладнати свої лабораторії. У певних випадках поляки мали навіть краще обладнання, ніж в лабораторіях Німеччини чи Франції, яке було на 5-10 років старшим і ще не встигло вичерпати свій ресурс. Ми ж працюємо на приладах, яким часто по 40 і навіть 50 років. Зрозуміло, що про серйозні наукові відкриття за таких умов, особливо в експериментальних науках, не йдеться.

Проте не слід все змальовувати у негативі. Це радше волання про необхідність змін. Повірте, що незажаючи на всі злидні і труднощі в Україні є дуже сильні наукові групи, зокрема можу впевнено говорити про біологію. І є насправді визначні вчені світового рівня, які роблять справжню вищокласну науку! Не називатиму їхніх конкретних імен, бо це буде у даному випадку професійно неетично, але у вузькій спеціалізації, до якої дотична моя тематика, можу з повною відповідальністю стверджувати про загальносвітове визнання високого рівня таких українських наукових установ, як Інститут фізіології ім. Богомольця, Інститут молекулярної біології і генетики, Інститут біохімії ім. О. Палладіна НАН України. Вони, властиво, цілком працюють у контексті, як Ви кажете, передових світових тендецій. Ще раз наголошу – я назвав лише ті установи, проблематика яких мені близька. Є, без сумніву, також інші. Впевнений, що українські фізики, хіміки, археологи, історики, філологи, філософи теж мають чим похвалитися. А за адекватного фінансування галузі Україна цілком реально протягом 5-10 років може ввійти у першу двадцятку передових наукових держав світу – як ви кажете, це абсолютно можливо, враховуючи наш потенціал!

— Отже, закордонні гранти – це чи не єдина можливість для наших вчених проводити свої дослідження на високому рівні?

Не слід їх переоцінювати аж надто! До зарубіжних грантів повинен бути доволі обережний і комплексний підхід. Так, міжнародні гранти – це один з варіантів, який у багатьох випадках дозволяє нашим вченим виживати. Але потрібно пам’ятати: закордонні гранти жодним чином не можуть бути єдиним джерелом поступу науки, адже жодна держава не фінансуватиме науку в іншій! Найчастіше вона може дати молодому вченому кілька тисяч євро і запросити його до своєї лабораторії на певний термін. Він, звісно, зрадіє, що йому виділили йому ці кошти, але дослідження, в якому він візьме участь, опублікує саме ця закордонна лабораторія. Міжнародні гранти, звісно, потрібні, але насамперед мають бути наші українські гранти, яких, на жаль, сьогодні дуже мало. Навіть тих, які є, катастрофічно не вистачає за обсягом коштів, що надаються. Крім того, система отримання українських грантів дуже забюрократизована, причому настільки, що це навіть деколи відбиває бажання боротися за цей грант. Інколи результат конкурсу доводиться чекати рік. Буває навіть так, що рішення приходить за 2-3 місяці до кінця року, тобто ти маєш за цей проміжок часу виконати річний обсяг роботи! Виграти грант – це ще не вся справа. Ці кошти ще й дуже важко отримати. Коли вони пройдуть всі кола бюрократичного пекла казначейств та бухгалтерій, їхня кінцева сума нерідко виявляється сильно обрізана. Є ще й різні безглузді обмеження того, як ці кошти можна використати (скажімо, ви можете купити папір, але не можете купити картридж і т. д.). Вся ця система повинна бути радикально спрощена.

Очевидно, я повторюся, але нестача саме бюджетного фінансування – це ключова проблема розвитку наукової галузі країни. Апріорі має бути максимально зрозуміло – цивілізаційний, економічний, політичний, культурний етсетера розвиток держави без науки неможливий!!! По-друге, поза будь-якими ілюзіями, сумнівами і фантазіями має бути зрозуміло – науку в державі має розвивати, фінансувати і підтримувати сама держава! Ніхто, ніякі сусіди, друзі, навіть найщиріші і найвідданіші, не робитиме цього! Це дві дуже прості істини.

Водночас надзвичайно гостро стоїть питання не лише обсягів виділення фінансових коштів для науки, а й ефективності їх використання. На превеликий жаль, в усій українській науці її фінансовий менеджмент є вкрай застарілим і неефективним. Це має бути змінено докорінно, інакше ніякі навіть багатомільйонні вливання позитивного ефекту не матимуть.

Є багато речей, які можна зробити доволі просто. Наведу лише один маленький приклад – директор пересічного наукового інституту вимушений регулярно відвідувати центральний офіс академії у Києві для участі у різноманітних зібраннях, нарадах тощо. За рік таких поїздок набігає десь 30-50, а то й більше, а це виливається у немалу суму бюджетних коштів на оплату відряджень (транспорт, добові, готелі). В той же час звичайному вченому отримати фінансування для участі у наукових конференціях, симпозіумах чи школах у іншому місті дуже і дуже проблематично. Це вкрай погано, адже якісна професійна робота науковця неможлива без постійної живої комунікації з колегами. І повірте, що це надзвичайно важливий момент! Сучасна наука не може якісно розвиватися без мобільності та постійного комунікування вчених! Вони не можуть «варитися у своєму соку», мають їздити, співпрацювати, виступати, дискутувати, вчитися самі і передавати свій досвід іншим – і таке спілкування має бути максимально інтенсивним! Так-от, якщо принаймні вдвічі зменшити кількість поїздок директорів (а це абсолютно реально зробити, використовуючи сучасні технологічні засоби – відеозв’язок, Скайп, Інтернет, мобільна телефонія і т. д.), кожен інститут може на рівному місці отримати кошти для 15-25 наукових відряджень у рік для своїх працівників! А, очевидно, і більше, бо молоді науковці, аспіранти, на відміну від директорів, цілком вдовольняться суттєво дешевшими плацкартними квитками чи ночівлями у недорогих хостелах.

— А хіба бізнесові структури не зацікавлені в тому, щоб інвестувати в науку і мати вже сформовану базу для потрібних їм досліджень в Україні?

Бізнесмени мислять категоріями бізнесу. Вони здебільшого володіють інформацією про певні послуги чи технологічні продукти, які їм доступні, і роблять свій вибір у межах цієї інформації. Нашій науці непросто потрапити у цей список. Як на мене, основна причина цього полягає в тому, що маркетинг науки поставлений в нашій країні дуже погано. Щоб виправити ситуацію, не потрібні великі капіталовкладення. Просто необхідно, щоби хтось цим цілеспрямовано займався. Сьогодні в керівництва українською наукою на всіх рівнях – починаючи від уряду до найменшого інституту – існує такий підхід: заробляйте позабюджетні кошти, знаходьте фінансування самі. Я вважаю цей підхід засадничо неправильним. Чому, наприклад, біолог повинен займатися не своєю справою? Адже проводити дослідження і вміти залучати кошти – це зовсім різні речі, які потребують різного складу розуму і, зрештою, різної професійної підготовки. Більшість науковців не зможуть бути успішними бізнесменами. Зрештую, щоб робити це фахово, потрібна відповідна освіта.

У світі практика підтримки наукових досліджень великими бізнесовими компаніями дуже поширена. Ба навіть більше, потужні фірми часто створюють свої власні знакові підрозділи з надсучасним обладнанням і дуже солідним фінансовим забезпеченням. Нерідко рекрутери від таких виробничих гігантів, особливо у галузях фармацевтики, біотехнологій, хімічної промисловості, високотехнологічного машинобудування, електроніки тощо, переманюють до себе кращих наукових працівників із державних університетів та академічних дослідницьких інституцій, пропонуючи їм значно вищу заробітну плату. Але тут починає дуже чітко працювати стара банальна приповідка «хто платить гроші – той замовляє музику», а це не завжди добре для науки. Буває, що у конкурентній гонитві за розробкою, наприклад, нового високоефективного агрохімічного препарату (добрива чи пестициду) ці комерційні науковці зумисно заплющують очі на його можливі негативні впливи на довкілля, чи – ще страшніше – на здоров’я людей. Це велика і серйозна глобальна проблема.

Хоча загалом сучасний світовий бізнес і наука є невіддільними категоріями. Успішність будь-якого бізнесу залежить головним чином від технологій, які він використовує, а розробляють ці технології власне науковці.

В Україні наразі ситуація дещо інша. Вітчизняний бізнес, очевидно, ще не доріс до істинного розуміння можливостей і ролі науки. На жаль, він переважно розраховує на швидкі прибутки, інвестиції ж у науку приносять віддачу не так швидко. Але я сподіваюся, що ситуація буде змінюватися на краще – і такі приклади вже є. Хоча переважно фірми, які працюють в Україні, розраховують радше на науковий супровід і обслуговування вже готових закордонних технологій, а не розробку власних інновацій. Поки що це простіше і дешевше.

— Якими найважливішими рисами, на Вашу думку, має володіти вчений?

Наука починається із тих, хто нею займається, – з самих учених. Засаднича наукова особливість, я вважаю, – це чесність. Якщо ви побачили у мікроскоп одну форму клітини, мусите про це повідомити, навіть якщо ви, може, дуже хотіли б, щоби вона була дещо іншою. Науковий результат часто потребує неймовірного терпіння. У вченого, буває, не стає терпцю десять разів перевірити якесь явище, щоби справді в ньому впевнитись, і у нього настає спокуса зробити це швидше. Болючою є зараз також проблема плагіату. Ще зі школи часто формується установка, що як у житті, так і в науці десь списати чи схитрувати – це можливий варіант. Списувальник ніколи не стане науковцем! Усвідомлення цього повинне формуватися не в аспірантурі і навіть не в університеті, а ще зі шкільної парти, дитячого садочка! Геніальний Андрей Шептицький у своєму грудневому 1939 року посланні до української молоді писав: «В освіті йде про одне: щоб знання було правдивим знанням, щоб відносилося лише до правди, а не було неправдою, брехнею. Бо як правдиве знання є силою людини, так і фальшиве знання, оперте на неправді, є для чоловіка правдивою недугою, каліцтвом та нещастям на ціле життя».

А ще справжній вчений не може бути успішним без почуття гумору! Ну, це таке моє особисте бачення. Також вчений не повинен боятися робити помилки, але має вміти їх визнавати. Індійський інтелектуал і поет Робінтранат Тагор не даремно писав: «Ми перед помилками двері зачиняєм на біду, Не тямить істина: – А як же я ввійду?»

— Чи реально сподіватися на українських лауреатів Нобелівської премії у найближчій перспективі?

Не реально! Нобелівської премії в найближчі роки ніхто в Україні не отримає, окрім, можливо, номінацій з літератури чи миру. Адже якщо Нобелівська премія – це приблизно мільйон доларів, то необхідно вкласти на порядок більше, щоби проводити дослідження на такому рівні.

— Що є наука для Вас особисто?

Можна сказати, що наука – це пошук істини. Але її суть навіть не в результаті, а в самому процесі. Адже пошук безмежний. Досягнути остаточної істини нереально. Що більше у нас відповідей, то більше запитань. Наука – це те, що я люблю!

— Як би Ви привітали колег із сьогоднішнім святом – Днем науки?

Для вчених поняття дня науки є відносним, у них щодня – день науки! Вибачайте за тавтології. Але я б побажав усім оптимізму, гарних публікацій, захопливих ідей і веселого настрою! Власне для настрою всім би радив при святі прочитати надзвичайний роман Олега Чорногуза «"Аристократ" із Вапнярки»! І не скажу чому, не просіть – читайте і самі зрозумієте! (сміється…).

Розмовляв Євген Ланюк