.

Спомини з-перед десятьох лїт.

 

Тогдї припадали Великодні свята на день 7 н. ст. цвітня. Тямлю се добре, бо ті Великодні свята довелось менї провести першій раз в моєму житю далеко від рідної сторони, далеко від знакомих, приятелїв і родини, в далеких, диких і пустих герцеговиньских горах близько чорногорскої границї — та хоч між славяньским народом, недолею з нами дуже схожим, то серед таких нещасливих обставин, що всякій Герцеговинець, бачучи мене в мундурі австрійского офіцира, вважав мене не за що другого, як за звичайного "шваба", котрий прийшов святі гроби єго батьків поганити своїми поганими ногами. [Так писав один "ґлаватар" повстаньчого віддїлу до команданта Фочи.]

 

У Великодну суботу довідав ся я, що моя компанія зараз після обіду призначена йти на передню сторожу до сусїдного місточка Броду, де трохи не від місяця все одна компанія держала передню сторожу. На що се було і в якій цїли, я не міг анї сам догадати ся, анї у других розпитатись, але велено, тож иди й не питай ся! Сей Брод був віддалений на південь від Фочи на яких 2 кільометри. Я там нїколи не бував, та чув хиба, що перед місяцем була там сильнїйша драча з повстанцями, в котрій наш один офіцир положив голову, а наша гірска батерія — після оповіданя очевидцїв — цїле місточко до нащадку зруйнувала. Я був цїкавий тую руїну побачити, то хоч ишов Великдень, я вибирав ся там радо, бо що-ж менї було робити на кватирі?... Церкви нема, наш капелян в другім ґарнізонї, а Герцеговинцї, хто зна', чи печуть по нашому баби та мазурки, щоби до кого зайти на свячене.

 

Після менажи зібрала ся цїла компанія в силї 200 людей і ми пійшли гірскими стежками по двох правим берегом бистрої Дріни до Броду. З цїлої компанії зробила ся довжезна ковбаса, що хитала ся мов повзаюча гадюка, бо на такій дорозї о міровім машированю не могло бути й бесїди а наш тарабанщик нїс бубон на плечех хиба для того, що так велить реґляма.

 

По годинї такого маршу ми станули на місци, змінили попередню сторожу і стали таборити ся в стоячих тут шатрах полотняних. Два більші шатра заняли жовнїри, один меншій призначений був для офіцирів. Капітан видав потрібні діспозиції, після котрих я мав другого дня ранним ранком перейти з своїм цуґом на лївий бік Дріни і там так довго стояти та пильнувати якогось моста, доки мене не змінять.

 

Тим містком перейшла перед двома днями бриґада полковника Гоце в Дальматії на якусь комбіновану експедицію і треба було єго заховати всецїло аж до повороту бриґади.

 

Після діспозиції капітана я був вільний до 4-ої години рано і міг вихіснувати той час після вподоби, — розумієсь, не опускаючи табору. Я хотїв насамперед розглянутись в теренї, а відтак взятись за книжку, котру на всї варти носив у торбі. До Броду було трохи за далеко, щоб єго тепер оглянути, тож я відложив се на завтра, коли тамтуди буду переходити, а тимчасом став я розглядатись в найблизшім окруженю.

 

Ми розтаборились на правому боцї гірскої ріки Дріни під самою височезною горою "Чрни врх". З другого боку Дріни взносились дві, одна за другою великаньскі гори "Кмур" і "Закмур". Що тая назва значить, я у нїкого не допитав ся, не знаю також, чи се назва славяньска чи турецка, однак по моєму назва та достоту відповідала названій річи. Обі ті гори виглядали величаво, дрімучо і страшно. Они якось так стояли між своїми посестрами, що нїколи их з сего боку сонце не обгорнуло своїми лучами, они заєдно були чорно-сині, з облачною короною на вершку. Одна стояла за другою, друга висша першої. Справдї: "За горами гори хмарою повиті".

 

На північ близше мене лежала собі більше широка нїж висока гора "Ґрадіна". Она показувалась тим характеристична, що над самою рікою виростав з неї великаньскій камінь-скеля завбільшки одноповерхної каменицї, наче-б великаньска бородавка. Така сама бородавка виростала по сїм боцї Дріни з Чорного верха на віддаль яких 500 метрів. Глядячи на ті дві скелї та на их насад гори, здавалось, буцїм то розпукла велика аркада. Як усюди так і тут було повірє, що сі каменї-велити нїс чорт на якійсь манастир, та запіяв півень, а чорту було спішно до пекла, то й каменї кинув, а що дуже при упадку глибоко вгрузли в землю, то вже их не міг зрушити другої ночи. Так оповідав при огни, наш компанійний горніст Горняк, циган, додаючи від себе на розвеселенє товаришів таке порівнанє:

 

— Когутове "кукуріку" для чорта те caме, що "штрайх" для жовнїра: затрублять так хоч що, усе кидай, біжи до касарнї, а то біда буде! Жовнїра запише пан капраль до рапорту, а чорта св. Михайло таки без пардону застрілить...

 

Годї менї було повірити в циганьске оповіданє, хоч кляв ся на всї циганьскі святощі, що чув се від Босанцїв. Але, дивлячись на ті два велити, менї прийшло на гадку, що они становили колись одну цїлість, котра відтак розпуклась, пропускаючи серединою бистру гірску ріку.

 

До нашого табору прилягала з півдня якась герцеговиньска оселя: нїчого більше, хиба хата й садок. Більше хат в тій сторонї не було. Мене взяла цїкавість поглянути: як оно в серединї, бо хата стояла пусткою. То, що я там бачив, може й дасть ся описати, але відчути то, що чоловіка огортає, коли там поступить, може хиба той, хто бачив своїми очима ті благодаті, які веде за собою війна.

 

Входжу до сїней виломаними дверми. В сїнях повно потовченого черепя, розбити якісь судини боднарскі, вивернені на бік і поломані жорна. В хатї виломані двері також, піч розвалена, повно черепя, вивернена горі дном колиска, трохи соломи і якісь лахи, поломаний столець, а на серединї помосту діра завбільшки як голова чоловіка. Тут — гадаю — або чорт женив ся, або й сам ґазда, утїкаючи, все понищив, щоб не дістало ся в руки "шваба". Але з відки та дїра взяла ся? Гляджу, а така сама дїра в повалї і в даху. Се-ж очевидно гарматна куля так справила ся, що аж три дїри вибила! Цїкавість бере мене: де та куля далась? — і лїзу в пивницю. Тут також руїна, бо тут саме експльодував ґранат, — от находжу ще відломки зелїза в стїнах пивничного муру, а от забита кітка лежать на купі гнилих бараболь. Чи приснилось коли біднязї, що згине такою лицарскою смертію? Мене проняв якійсь гробовий холод, жах і жаль — та вже-ж не за кіткою... Я вийшов на двір з другого боку хати. Тут була колись пасїка. Якій десяток пнїв вивернених, поломаних, довкола кождого розлазили ся пчоли — они погинули на морозї.

 

Ось тобі війна! Менї нераз лучало ся читати про війну та єї руїну, але чи міг я собі уявити: що оно таке в дїйстности? Одна зруйнована оселя показала менї се наглядно. Кілько то коштувало труду бідного Герцеговинця, заки поставив таку хату, завів садок, пасїку... А все зруйнувала одна драча воєнна, один фунт пороху, один т. зв. "Hohlgeschoss!" А кілько тут слїз пролито, коли прийшло ся з тої гірскої хатини утїкати з самим лише житєм! і за-для чого? Бо так хотїв берлиньскій конґрес. Я пригадав собі Шевченкові слова:

 

... Люде, люде!

Коли то з вас буде

Того добра, що маєте?

 

Щоби вигнати з моєї душі то прикре вражінє, я став під деревом, виймив з торби тілько-що прислані менї зі Львова Гоголеві "Мертві Душі" і взяв ся читати. Читаю та й не можу не надивитись на садок. Красшого саду я не бачив. Такій садок можна викохати хиба під теплим небом полудня, — у нас би годї. Рядом посаджені сливи та яблунї, всї зелені, хороші, а трава — се найкрасшій оксаміт. Такої трави не побачиш у нас навіть в штучних парках. А щоб тобі одна хабазина! — сама травиця, дрібненька, густа як щітка, рівна як стрижена, а зелена-зелена, аж очей годї відірвати.

 

Я читаю очима, а розумом не розберу, чому се так: думки не хотять мене нї разу слухати! Перед очима заєдно тая пустка-руїна, котру я ино-що бачив. Де подїлись тії люде, що тут недавно жили та тїшили ся своїм придбаним добром, де они сироти зустрічати-муть Великдень? А те все дїє ся в славетнім віку славетної цивілізації! А що-ж то мусїло дїяти ся в віках дикарства? Як виглядала наша Русь після Батия? після загонів татарских? як виглядали наші рускі городи по гостинї голоти такого Яреми Вишневецкого?

 

І знов полинули мої думки в Прикарпатску рідну сторону. Що там тепер роблять? Либонь уже посвятили пасхи, вже христосують ся. А я тут самотний, хоч між юрбою людей, на ворожій, хоч славяньскій землї, між ворожим менї народом, котрий я прийшов воювати, хоч нї він менї нї я єму нїчого не винен. Завтра не почую проникаючого в саму душу, радістного привіту "Христос воскресе"... а може й нїколи не почую...

 

— Herr Lieutenant! kommen Sie zu uns! Was studieren Sie so fleissig? Philosophie? nicht wahr? — кличе до мене капітан з шатра.

 

Мене наче водою обляв. Усї мої мрії щезли. Я оглянув ся, що зі мною? Стою під деревом, у мене в руках Гоголь та так отворений, що єго портрет прямо дивить ся на мене, осміхаєсь, от-от промовить: "якій ти, хлопе, чудак! Оно-ж так мусить бути, тай годї!"

 

Я увійшов до офіцирского шатра. Стали ми балакати о всїм і о нїчім, повечеряли та й пійшли спати.

 

(Конець буде.)

 

[Дѣло, 17.05.1893]

 

(Конець.)

 

Не тямлю вже, що менї снило ся. Мене сїпнув за чобіт капрал, я прокинув ся. Була 3-тя година рано. Пора йти до моста, котрий — як я відтак переконав ся — не більше був варт, як дві соснові платви, дві-три сукаті дошки — a сeгo пильнувало 50 вояків. Місток був кинений через маленькій гірскій потічок, що пливучи межи Кмуром а Ґрадіною вливав ся в Дріну.

 

Я вийшов з шатра, протираючи очи. Мій цуґ уже стояв готовий. Я приняв від капраля рапорт, замельдував капітанови, куди йду [хоч він сам знав теє дуже добре], закомандував: "Reihen rechts um! Marsch!" і пійшов на передї.

 

Уйшовши кількадесять кроків, ми мов з рукава на стіл висипались. Перед нами розлягалась чимала рівнина по-над Дріною. Такої рівнини я тут в полудневій Боснії і Герцеговинї не бачив, а що я виховав ся і жив на рівнинах і до гір не міг чогось навикнути, то я врадував ся, мов-би побачив знакомого. Моя грудь віддихала свобіднїйше, я чув себе тут безпечнїйшим, нїж у горах, де мене могла з-за кождого корча поцїлити повстанцка куля. На тій рівнинї стояло перед місяцем місточко Брод — тепер руїна. Нї однїсїнької хати! Де хата стояла, там згарище і розвалини. Хиба де-де стримить зачадїлий комин наче чорний зуб в ротї трупа.

 

А тут показує на хорошу днину. На синьому небі одна звізда за другою погасає, нї шматка хмарочки. Небо від сходу що-раз яснїйше, жайворонки пробудились і піснію стрічають сходяче сонце. Усюди пахне весною, усюди земля зеленїєсь, усюди — кромі тих місць, де стояли хати, довголїтна людска праця, а тепер жертва канонів...

 

Я знов задумав ся над таким контрастом, маширую машинально дорогою серед мертвого місточка, пустивши думки гуляти...

 

Нараз чую за собою тихонькій спів на стару добре менї звістну нуту: "Христос воскресе из мертвих, смертію смерть поправ і сущим во гробіх живот дарував". Я прокинув ся. Менї в першій хвили здало ся, що я в своїй церкви... Оглядаюсь — а тут замість мирян маширують за мною мої товариші долї. Они зараз перестали співати, бо було строго наказано маширувати тихо, без шуму. Та ба! Нинї такій день, що вибачай пане оберкоманданте! впрочім тут рівнина, неприятеля не видно.

 

— Співайте, хлопцї, дальше, лиш не голосно!

 

Мої хлопцї завели знов pianissimo "Христос воскресе". Я відвернув ся від них, та таки не здержав слїз... слїз радости. Ось і тут довелось почути воскресну пісню! сего я ще вчера не надїяв ся та гадав, що я одинокій... забув, що коло мене свої люде, земляки, Русини-Бойки з-під Самбора. В менї серце віджило!

 

Переплили ми в двох гуртах човном бистру Дріну, перейшли стежкою по-під темним Кмуром, та й уже ми на місци коло містка, що нам єго казали пильнувати, хоч се можна було зробити і з сего боку Дріни та в потребі так сильно острілювали цїлий міст, що не то Боснак, але й кіт не поваживсь би туди наблизити ся.

 

— Я змінив попередню сторожу, поставив ведети, та ждав лише, коли попередна сторожа відійде, щоби розпорядити ся по своєму. Тепер я був тут одинокій пан.

 

Під горою Ґрадіною стояла одинока босаньска куча [хата] причіплена до скали мов ластівяче гнїздо.

 

— Гей хлопцї! покличте менї з онтої кучі Боснака! Не страште єго, кажіть, що я маю з ним щось поговорити...

 

За чверть години, бачу, ведуть мої два Бойки чорноволосого і чорнолицого Боснака-Турка. Турок, боячись якоїсь напасти, иде мов не свій, а дальше чую, що він перед жовнїрами звиняє ся, що він з повстанцями не має нїякого дїла, що "усташі" погані люде, цур им та пек!

 

Я вийшов против него. Боснак кланяє ся низенько.

 

— Добар дан комшіо [сусїдо]! — кажу, та не даючи єму розпочати деклямації на темат прихильности для Австрії, прошу єго, щоби менї продав десять яєць, бо у нас сьогодня такій "рамазан", що без яєць годї.

 

Турок аж зрадїв, що тут ходило лиш о яйця, обернув ся, побіг мерщій до своєї кучі і за хвилю принїс в мішочку яйця, та ще з тяжкою бідою приняв гроші.

 

Поступив я собі в сїм разу трохи нечемно, що непотрібно наполохав чоловіка, замість післати жовнїра купити у него яєць на місци. Але так треба було зробити. Як би був Турок від разу знав, о що йде, був би може не хотїв продати нї за що, як се нашим жовнїрам в тім краю не раз трафляло ся. Отже треба було зайти Турка політично: насамперед трохи наполохати, а відтак приступити до дїла. Тимчасом, заки Турок висказував менї свої жалї на всю христіяньско-сербску братію, на "усташів", що єго кумови ніс відрізали за те, що доносив на них нашим командантам дальше про поганих Чорногорцїв, що перед десятьма лїтами розбили мурований турскій міст на Дрінї, а тепер люде мусять човном перевозитись, — хлопцї розложили ватру, приставили до огню кітлики з водою і зварили яйця. Боснак розпращав ся зі мною, бажаючи менї богацько здоровля і всього добра.

 

— Кілько єсть жидів в нашім цуґу? — спитав я.

 

— Є чотири, — каже капраль.

 

— Ну, добре. Тепер панове жидки гайда на ведети, а христіяне до мене сюда!

 

Всьо зроблено як слїд, а поки-що наш кухар виймив яйця з окропу і обібравши з шкаралупи поскладав на бляшаній накривцї від менажки.

 

— Є тут між вами, хлопцї, якій дяк? — питаю.

 

— Гир! — відзвиває ся один випрямившись передо мною.

 

— Молитвослов є?

 

— Є, пане лейтнат!

 

— Тропарі воскресни знаєш співати?

 

— Чому нї! — каже мій дяк, та вже забув о своїй вояцкій поставі, бо почав рукою сягати до голови мов-би хотїв шапку знимати.

 

— Ну зачинай! та не голосно...

 

Мій дяк виняв з торнистри старий молитвословець, отворив де треба, відкашельнув, здоймив шапку і став з тиха співати: "Воскресеніє Твоє Христе Спасе..." Ми всї познимавши шапки потягаємо за ним з тиха. Прийшло з черги "Плотію уснув..." Тут наш дяк не здержав pianissimo, затягнув голоснїйше, а чудова мельодія залунала герцеговиньскими горами... При тім хлопцеви задрожали губи, сльози хлинули горохом, і він, не могучи повздержатись, розплакав ся як дитина за мамою. Нїхто з него не посміяв ся, бо і всїм нам в очех стояли сльози. Кождий з нас був в тій хвили деинде своїми гадками, — про Босну всї ми забули.

 

Проспівали вкінци тричи "Христос воскресе", а тогдї я привитав хлопцїв тричи словами "Христос воскрес!" — "Воістину воскрес!" відгукнули. Підчас того всї мої люде держали оружє в руках. Я так зарядив на випадок якого несподїваного нападу.

 

Відтак взяв я бляшанку з яйцями, перехрестив тричи і покраяв на кусочки. З великого зворушеня менї руки дрожали.

 

Промовив я кілька слів до моїх вояків, згадав про родину, про дім на рідній далекій сторонї та побажав усїм щасливо до дому вернутись та своїх в гараздї застати. "Дай Господи!" відповіли гуртом і кождий подїлив ся зі мною кусочком яйця. Хлопцї почали між собою цїлувати ся. Настрій всїх був христіяньскій на-скрізь. Кождому наче-б камінь з серця зсунув ся. Забуло ся всяке горе і кождий здав ся на волю божу, надїючись, що молитва єго буде принята... Менї прийшло на гадку питанє: чи не так само святкували перші христіяне Великдень в катакомбах...

 

Сонце вже показало своє ясне лице з-за "Чорного верха", коли ми взялись до снїданя. А що ми їли? Ну вгадайте! не вже ковбасу, сир, масло і прочія снїди? — звичайну Великодну їду? Та ба! не було у нас нїчого того, то треба було поживитись "Kimmel-зупою" из звичайним насущним комісняком.

 

Коли вже і хлопцї наїли ся і набалакались до волї, кажу:

 

— Матлак, давай сопілку! маєш?

 

— Є, пане лейтнант! — відповідає Матлак Иван, першій соліста на сопілцї в цїлій компанії, — але може ще не випадає грати... може ще не по утрени...

 

— Що-ж порадить? — кажу, — у нас вже по утрени, другої не буде сего року, а сумувати годї, бо згинеш, небоже, як муха в догти!

 

Матлак виймив з кишенї сопілку, облизав пальцї одної і другої руки, відтак лизнув язиком по дїрках вздовж сопілки, подув з другого кінця, попробував один-два тони і затягнув тужливої гірскої піснї — зробив малу павзу і втяв дрібненької. Мої хлопцї розохотились, один Бойцуньо таки не видержав, щоби не вівкнути з цїлої сили, аж жидки на ведетах оглянулись — давай гуляти! і гуляли, гуляли по герцеговиньскій мураві, трохи не забули жидів злюзувати до снїданя.

 

Коли в полудне нас змінила друга варта, ми вертали до табору в веселім настрою духа, наче з празника.

 

Я почув відтак, як в шатрі оповідали собі вояки про нашу утреню, про яйця і т. д. Один каже:

 

— А ми тут і забули, що нинї Великдень... Шкода, що я там не був, може були би мене минули "шпанґи", що их нинї заробив... От зі своїм чоловіком всюди пів біди...

 

— Та що-ж? в нашім батальонї либонь він один офіцир-Русин, — каже другій.

 

Се була для мене найбільша нагорода за всї мої злиднї.

 

Так святкував я Великдень 1882 року.

 

Другої днини у воскресний понедїлок вийшов я з моєї кватири на подвірє. День був дуже гарний і заповідав ся погодою. На подвірю стояв мій ґазда Ніколя в святочнім народнім уборі. Він повитав мене низеньким поклоном, як звичайно:

 

— Добар дан ґосподіне!

 

— Христос воскрес! — відповідаю.

 

Мій Серб став, як очарований. На єго лици змалювались від разу зачудуванє, радість і недовірчивість.

 

— Истино, истино, ґосподіне! — каже, — але з-відки ти се знаеш?

 

— Як менї сего не знати? — відказую я, — і у мене сьогодня Великдень.

 

— Чи се може бути? так ти не "шваба"?

 

— Куди там "шваба"! — кажу, — я так добре Славянин, як би й ти. Я Русин.

 

— Рускій... рускій, — повтаряє Серб буцїм сам про себе, — а чого-ж ти прийшов нас воювати?

 

— Так судило ся, — кажу.

 

— Але ти добрий чоловік, дай тобі Боже здоровля! — розрадуваний Серб стиснув менї руку, а відтак погладив по під бороду, що у них значить велику ласку і почесть.

 

— Чи ти, ґосподіне, тут сам один рускій?

 

— Нї, — кажу, — не сам. От бачиш, цїла моя компанія, всї "сільдати" тутешні, ті що з червоними вилогами.. то рускі люде, такі, як і я, а ті, що з зеленими, то Мадяри.

 

— Видно, видно, — каже Серб, — отсі твої вояки добрі люде, они й балакати по сербски навчились, а тамті зелені то все нїмота та й лихі люде... бодай их!

 

Від сего дня, коли я тілько був на кватирі, Ніколя завсїгди до мене навідав ся та про все, особливо про нас Русинів цїкаво розпитував. Се був досить очитаний чоловік та й бував у світї в дїлах торговельних.

 

[Дѣло, 19.05.1893]

 

19.05.1893