(На спомин і в пригадку заточенцям.)
Кому не памятний 1915 рік. Російські війска мов повінь залили наш край, наповнили міста і села. За ними потягнулись адмінїстраційні власти з жандармами і охранниками. Не було так глухого місця де би не втиснулись, де би не лишили по собі памятки.
Для нас Українцїв, ще і тим памятний сей рік, бо з почином його розпочинаєсь мартирольоґія нашої української світської і духовної інтелїґенції, свідомих українських селян і міщан, яких виловлюють по селах і містах, запроторують по тюрмах, а відтак сотками і тисячами гонять етапами у Львів, з відки розсилають по величезних просторах російської iмпeрії.
Арештованя і гоненя відбувались в цїлім краю, майже на команду рівночасно, де тиждень, два скорше або пізнїйше. І нас Самбірян не минула лиха доля. Жандармські трусеницї по ночах, тривога родин, зойк дїтий, запечатуванє біблїотек, прикликуванє до градоначальника, все те приготованє до арештовань. В містї жах, переполох, тревога, непевність, чи любої ночи не стріне така доля сего і того.
Ось і ми ідемо в страстний четвер під конвоєм етапом у Львів. Наша партія, одна з менших, понад 20 людий. В суботу задержано наш транспорт на Городецькім. Перед і за нами величезний транспорт полонених війскових, робітників і мирних горожан з Перемишля, се не сотки, а тисячі.
Стоїмо і ждемо своєї черги, нїм упорядкують цїлий транспорт. Цїкавих тьма, хто глядає знакомих, більше з цїкавости. Стоїмо з своїми клунками мов засуджені, змучені тридневним етапом і попередною місячною вязницею. Дзвони гудять, править ся воскресна утреня. Бачимо в трамваях, які попри нас пересувають ся вертаючих вже з відправи, прибраних веселих, свобідних людий. Сум огорнув нас, станули перед очима дім, родина, дїти та непевна наша будучність.
Прийшла в кінци черга і на нас. Заведено до градоначальства, де товпились сотки женщин, мущин і дїтий. По півночи розпочалось урядованє і придїлено нас партіями по різних вязницях. Нас придїлено до тюрми Баторія. Знов люті конвойні, котрим ми перервали солодкий сон. Майже над розсвітом упорались з нами і знайшлись ми в вузенькій камері ч. 6, де міститись мало нас 16.
Ледви змогли ми здрімати з умученя, як пробудили нас і поучили, що маємо упорядить комнату, повиносить сїнники, ліжка уложить з піраміди, упрятать кімнату і ждать на прихід надзирателя г. підпрапорщика Забігайла.
Після інструкції мали ми уставитись в ряд, повитать словами "Здравя желаєм". Ось і надзиратель в нашій камері. Стоїмо рядом, но з наших уст не можуть протиснуть ся слова повитаня.
Надзиратель повитав нас з великим празником Воскресеня і в промові висказав, що може і невинні попались, тож треба арест нести терпеливо без ропоту, маючи перед очима великий взір терпеливости, підчиненя ся і посвяти в незрівнанім взірци Спасителя. Благосклонно позволив нам піти на відправу до каплицї. По латинськім богослуженю входимо до каплицї. Вона битком набита самими мирними горожанами. Женщини, мущини, дїти з матерями, ґімназійні ученики в мундурках, селяни і міщани з ріжних сторін Галичини, всї стрічають роковий празник в тюрмі ради "освобожденія подяремной Руси". Полилась воскресна пісня "Христос Воскресе", а очи зібраних залились мимоволї сльозами, бо перед очима кождого станула під сю хвилю непевна будучність, далека дорога висилки, у декого навіть "виселиця", судьба полишених родин, судьба обездоленного, катованого народу.
Скінчилась відправа, прилатались з знакомими, познакомились з деким і знов вернули до камери мучитись невеселими гадками, які роєм снувались.
Від сeгo дня минув рік. Проминали надїї на висвободженє, на поворот до краю, до родин. Надїї і розчарованя чергувались і много пережилось, передумалось.
Ось знов празник Воскресеня Христового 1916 року. По семимісячнім побутї в далекім уїзднім місточку удалось і менї вихлопотати поворот до Симбірська над Волгою.
Нова обстановка. Зустрічаємо празник на ссилцї. Церкви горять в огни лампадок, нарід товпить ся по церквах, зустрічає рокове свято, а дзвони невпинно гудять.
І ми заточенцї зібрались в місцевім костелї, де наші священики відправляли тихі богослуженя.
Вернулись на кватиру, де приладили небогате свячене. Всч. о. мітрат Гордієвський І., покійний о. Ломницький, о. Марцинюк, о. Носковський, о. Любінецький, о. Рудакевич, о. Шкромида і декількох світських зібрались подїлити ся після звичаю небогатам свяченим, та спомянути рідних. Се вже не тюрма, не під ключем, не під ненастанним оком сторожи, а нїби на свободї під дозором полїції. Наша доля о стільки відраднїйша, що більший наш гурт, є з ким поговорити, розсудити, подїлити ся гадками, розважати тугу за рідними і дорогим краєм. Заслані в далекі ґубернїї і в непроходиму Сибір не могли мати і сеї розради.
Знов рік неволї. Подїї чергувались мов в калєйдоскопі. Царизм зі своїм режімом упав, проголошено самоозначенє народів і Україна віджила. Надїя на кращу будучність осолоджувала наш побут на чужинї і довголїтну розлуку з родиною. Ми уважали ся щасливими, що дожили відродженя нашого народу, засудженого режімом царизму на знищенє. Надїя на поворот на родину кріпила наші серця і ждали ми нетерпеливо сеї хвилї. Ся надїя була у нас всїх, як у селян, так і у інтелїґенції. Згуртувалась і в Симбірську українська громада, орґанїзувались і українські роти під синьо-жовтими стягами, а на улицях подибувалось часто з українськими відзнаками, а женщин в народнім строю. Лунала і українська пісня та тїшила наші серця.
Так дождались третого рокового празника Воскресеня. Зібралась в місцевім костелї численна наша громада заточенцїв. О. мітрат Гордієвський в ризах свого обряду, в сослуженю двох наших священиків і при участи зорґанїзованого хору відспівав торжественну Службу Божу, виголосив в рідній мові проповідь і вливав потїху і надїю кращої будуччини.
На свяченім не стало між нами двох пок. о. Скобельського і о. ректора Ломницького, котрі спочили на чужій землї.
Часи змінились, жити ставало щораз труднїйше, вичерпались засоби, прийшлось і нам вдоволяти ся свяченим яйцем. Призадумались ми і над судьбою полишених родин — чи і їм не приходить обмежати ся до заспокоєня найконечнїйших потреб, а може і сего їм не стає.
Діждались ми одні скорше, другі пізнїйше сеї радісної, так горячо бажаної хвилї повороту до рідного краю, до своїх родин. Сегорічні свята стрічаємо між своїми, в кружку родин, тож празнуючи їх не можемо не тямити про всїх товаришів недолї, де-б вони не були, про минулі тяжкі часи, які приходилось нам переживати на чужинї і пожелати їм всего найкращого, задушевно бажаного.
Ледви одній меншій частинї удалось вернути до родин, тож не можемо забувати про наших братів селян, міщан і тих з поміж інтелїґенціі, які ще в значнім числї зустрічати будуть і сї свята на чужинї серед дуже а дуже невідрадних відносин. Лишились безпомічні старцї, яких одиноким бажанєм є побачити рідне село, уцїлувати сю землю, від якої насильно їх відірвано, лишились женщини і дїти, є і з поміж інтелїґенції, наші знакомі. Згадаймо і прочих, ми їм свято обіцяли не забувати їх, сповістити їх родини о їх житю та після змоги подбати о скорший їх поворот.
В Самборі, в цвітни 1918.
[Дїло]