Український книжковий знак ХІХ–ХХ століть: Каталог колекції Степана Давимуки: У 3 т. / Упорядник і автор вступної частини Лариса Купчинська. – Львів: Апріорі, 2017.
Екслібрисами я цікавився віддавна, з глибокої юності, можна сказати. Я багато читав, читав сливе патологічно багато, читав, як дурний, – і так можна сказати. Тож через мої руки перейшло безліч книжок. Ще з найдавніших своїх часів пам’ятаю татові книжкові знаки на деяких виданнях – тобто екслібриси мого тата Володимира Лучука, а їх у нього було чимало, авторства різних художників. І в мене є кілька екслібрисів в активі, але лише кілька упродовж досьогочасного мого життєтворчого шляху.
На відкритті виставки «Медицина в екслібрисі», 17 червня 1983 р. Еммануїл Мисько, Лариса Спаська, Мирослав Ґудз.
Згадаю преамбульно один сюжет із 1987 року. Тоді вийшов друком каталог виставки «“Русалка Дністровая” в екслібрисі». На тій виставці, приуроченій до 150-ліття виходу у світ «Русалки Дністрової», був і один мій екслібрис, зробив його Ростислав Лах. Що й відображено в каталозі: «Екслібрис Івана Лучука. 150 Русалки Дністрової. Х3. 70х50». Ростислав Лах на цю виставку подав і екслібрис моєї мами Оксани Сенатович. Але чи то йому в голові щось перекрутилося (хоча він бував доволі частим гостем у нашій хаті), переплутавши слова «сенат» і «акцент», чи то коректорська помилка, – словом, у тому каталозі перед нотаткою про мій екслібрис є рядок про «Екслібрис Оксани Акцентович». Певно, я на це був образився, бо так глибоко заархівував той каталог, що ледь його «відкопав», готуючись писати цю рецензію. На тому ж розвороті каталогу зазначено, що експонувався і екслібрис мого тата Володимира Лучука, який виконав Валерій Дем’янишин. Із Демом (Валерієм Дем’янишиним) ми вже тоді колєґували, властиво – щойно починали колєґувати. Матеріали для каталогу «“Русалка Дністровая” в екслібрисі» упорядкував Мирослав Ґудз (тоді ще писалося – просто Гудз), автором передмови був Ярослав Гнатів. Про свої стосунки з Ярком Гнатівим я вже писав неодноразово з інших нагод, тож тут не повторюватимуся. Із Мирославом Ґудзом ми десь відтоді знайомі, але лише візуально, бо перетиналися доволі часто «на каві», зокрема в «Нектарі». Принаймні я його запам’ятав та ідентифікував десь від того часу, приблизно. Він не мусив мене пам’ятати. Подружилися ми з ним вже значно пізніше. Пан Мирон, «директор центру», тобто Мирослав-Дмитро Дмитрович Ґудз, до слова, подав мені багато безцінної інформації та формулювань для цієї рецензії, за що я йому щиро вдячний.
Ярослав Гнатів і Мирослав Ґудз, червень 2014 р. Світлина Йосипа Марухняка.
А тепер розпочнімо мандрівку «світом екслібрисів», патетично будь сказано. А простіше – погляньмо бодай краєм ока на тритомний каталог екслібрисів із колекції Степана Давимуки.
Львівська національна наукова бібліотека ім. Василя Стефаника Національної академії наук України, властиво її фонди – поповнилися книжковими знаками – екслібрисами із колекції Степана Давимуки. І відповідний каталог видано (присвячений 70-річчю від народження Степана Давимуки). Але то не звиклий каталог – брошура чи а ля альбом у кращому разі, а три ошатні великоформатні «ґросбухи», по декілька кілограмів кожен.
Як зазначено у вступній частині до каталогу (авторства упорядниці – Лариси Купчинської), ця колекція налічує 12342 одиниці. Там же подано визначення, що «екслібрис» («ex libris») у дослівному перекладі з латинської мови українською – «з книжок», «з книгозбірні», «з бібліотеки» – власницький знак книголюба, його бібліотеки, який відображений на невеликому за розміром листі паперу (до 12 см по довшій стороні), приклеєному до внутрішнього боку оправи. Прикладний за своїм значенням, він або текстом, або символічним рисунком без тексту, або ж текстом і рисунком розкриває приналежність книжки. Текст засвідчує власника безпосередньо, зображення ж може бути лише асоціативним або декоративним. Твір належить до графічної мініатюри і виконаний у різних графічних техніках.
Каталог колекції вражає об’ємністю. Це три томи, перші два по 670 сторінок, третій – 595 сторінок. Автори екслібрисів подані в каталозі за алфавітним розташуванням їхніх прізвищ (близько 900 осіб).
В обширній вступній частині до каталогу (184 сторінки) Лариса Купчинська подає стисло історію розвитку українського мистецтва, особливості мистецького процесу в Україні у ХІХ–ХХ століттях, розповідає про роль українських діячів культури в різні часи, про здобутки, злети та втрати української культури.
Окремо авторка передмови (все ж назвімо так вступну частину) Лариса Купчинська відзначила образність українського книжкового знаку з кінця ХVІІІ століття аж до нашого часу, розкрила його історико-культурні та художні особливості. Екслібрис – один із основних, часто єдиний інформативний матеріал для вивчення історії та складу приватних і публічних бібліотек. Він дає змогу визначити приналежність книжки чи збірки, дослідити еволюцію її формування, зберігає відомості про соціальний і професійний статус власника, його захоплення, естетичні уподобання. Далі, продовжує Лариса Купчинська, книжковий знак – важливе джерело інформації про склад і ротацію книжок у збірках.
Будучи тісно пов’язаним із книжкою, виступаючи її невіддільною деталлю, екслібрис пройшов разом із нею багатовіковий шлях. Він увібрав в себе багато історико-побутових відомостей, які відображають не тільки історію формування тих чи інших бібліотек, бібліофільські традиції, а й характер цілих епох у широкому розумінні.
Екслібрис захопив увагу Степана Давимуки, бо це – «чи не єдиний “найвільніший” жанр не тільки у графіці, а й в образотворчому мистецтві загалом. Працюючи в ньому, кожен художник міг і повністю проявляв свою індивідуальність, не звертаючи уваги на будь-які обмеження: цензуру, критику, художній фонд або ж “широкого глядача”. Виконуючи його переважно для рідних, близьких, добре знайомих людей, але обов’язково з питомо інтелектуального середовища, вони створювали не тільки бібліотечний знак, а й символ індивідуальності, національного самовиявлення, продиктований однаковою мірою власником, суспільством і часом». Саме тому, для наочного сприйняття, каталог колекції Степана Давимуки багато ілюстрований репродукціями екслібрисів.
Звичайно, в передмові Лариси Купчинської є розділ про біографію Степана Давимуки, його дитинство, роки навчання у школі й інституті, його громадсько-політичну діяльність і таке інше. Передмова до каталогу насичена багатьма іменами виконавців екслібрису і його власників, а також іменами тих, хто пропагував екслібрис і сприяв його художньо-мистецькому збагаченню в різні часи. Звернемось лише до львівського післявоєнного періоду. У першому ряду – колекціонер Володимир Вітрук (1929–1984). Лариса Купчинська зазначає: «Новий етап у формуванні колекції екслібрисів ЛННБ ім. В. Стефаника пов’язаний з іменем Степана Костюка, який в 1967 р., будучи ще співробітником відділу бібліографії і відповідаючи за роботу у ділянці мистецтва, познайомився з відомим колекціонером Володимиром Вітруком. Тоді визріла спільна думка про організацію виставки книжкових знаків і видання на її підставі каталогу. Бібліотека в особах Михайла Гуменюка, завідувача відділу бібліографії, і Степана Костюка взяла на себе зобов’язання організувати, як показав час, найбільшу і найвагомішу виставку львівського книжкового знаку у виставочному залі головного корпусу Бібліотеки і надрукувати на власному ротапринті каталог і афішу “Виставка екслібріса львівських художників [з приватної збірки інж. В. Вітрука]”, а колекціонер, своєю чергою, після закриття виставки – передати у її фонди експоновані твори зі своєї збірки. Попри великі труднощі, пов’язані із “спецфондом” і цензурою в “облліті”, каталог під назвою “Виставка екслібриса львівських художників” з мистецьки оформленою обкладинкою авторства Івана Крислача (1929–2017) появився 1968 р. Упродовж багатьох років для науковців він залишався вагомим джерелом вивчення книжкових знаків у Львові».
Приклад Володимира Вітрука передачі у фонд бібліотеки екслібрисів наслідували львівські художники Стефанія Гебус-Баранецька, Богдан Сорока, Марґарита Старовойт, кияни Руслан Агірба та Георгій Сергеєв, Костянтин Калинович із Луганська та інші.
Через півтора десятиліття з моменту виставки в 1968 році львівського екслібрису з колекції Володимира Вітрука естафету пропагування книжкового знаку у Львові перейняв львівський юрист Мирослав Ґудз, якому цьогоріч виповнюється 80 років (нар. 18.07.1938 ві Львові). Однією з перших організованих ним виставок екслібрису з його колекції, була виставка «Медицина в екслібрисі» (1983), що експонувалася в залі Львівського хіміко-фармацевтичного заводу (нині ВАТ «Галичфарм»), де він очолював (у 1966–1999 роках) юрисконсультво. Він же організував видання каталогу до цієї виставки, якого був упорядником. До написання вступної статті заанґажував керівника Музею книгодрукування – старшого наукового співробітника Львівської картинної галереї – Ларису Спаську.
Я невипадково зосереджую свою увагу на колекціонерській діяльності Мирослава Ґудза, і не лише тому, що він є моїм близьким приятелем. Адже знаю про це не лише із друкованих джерел, а більше – із живих розмов, знаю ніде не зафіксовану автентику, зрештою – користуюся нотатками самого пан Мирона. Отже, Мирослав Ґудз у 80-х роках організував ще декілька знакових виставок книжкового знаку (тут я навмисно вживаю тавтологію, задля каламбуру) із виданням до них відповідних каталогів. На виданні каталогів виставок наголошую окремо, бо ж якраз саме їх видання було проблематичним і скомплікованим, адже вимагало цензурування матеріалу з десятками імен як виконавців, так і власників екслібрисів, які мусили мати «незаплямовану репутацію» в сенсі «благонадійності». Видання чи блокування видання таких каталогів могло залежати від конкретного цензора. Саме з таким «добродієм-цензором» Іваном Любащенком (помер у 1991 році) Мирослава Ґудза познайомив журналіст Богдан Гнатовський (1941–2005). Іван Любащенко займав тоді посаду заступника начальника Управління по охороні державних таємниць при пресі. Він був наділений правом «літувати» (цензурувати) все, що друкувалося у місті та області. Щоправда, при видавництві «Каменяр» був ще свій окремий цензор – на прізвище Татаренко, проте він «літував» лише те, що видавав «Каменяр», і був нижчим за рангом від Любащенка. Згадані управління та видавництво знаходилися за тією ж адресою на вул. Підвальній, 3.
Тепер вже потрібно розтлумачувати, що ж означало те «літування». Воно проходило три стадії. При першій – цензор, ознайомившись із матеріалами, давав добро: «в набір». Ознайомившись із видрукуваним у друкарні матеріалом, цензор давав друге добро: «в друк». Вивчивши видрукуваний у друкарні сигнальний примірник, цензор втретє давав добро: «в світ». Кожне «літування» засвідчував своїм підписом. У наш час видати каталог чи буклет до будь-яких художніх виставок – жодних проблем, були б тільки гроші. Цензура відсутня. Малюй, що хочеш, ілюструй, що забагнеться. Звісно, в рамках чинного законодавства. Досхочу є видавництв із наділеними для цього правами. Сам пан Мирон комп’ютерну верстку називає «чудом друку». Мені також так здавалося ще якихось двадцять чи більше років тому.
Так от, Мирослав Ґудз зі своєї колекції організував ще декілька знакових виставок із виданням до них каталогів. У 1986 році до 130-річчя від дня народження Івана Франка – «Іван Франко в екслібрисі», у 1987 році – «“Русалка Дністровая” в екслібрисі». До цих виставок були використані як вже наявні книжкові знаки, так і ті, які художники Львова, Чернівців, Косова виконали при плануванні виставок. Ці дві виставки експонувалися у виставкових залах Львівського відділення Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії ім. М. Рильського АН УРСР при повній підтримці відповідального за експозиції працівника Інституту – Василя Отковича (помер у 2016 році), який опісля був директором Національного художнього музею та ректором Художнього коледжу ім. І. Труша.
Мирослав Ґудз упорядковував каталоги цих виставок, а вступні статті до них подавав його незмінний колега Ярослав Гнатів (1937–2015), доцент кафедри електронних обчислювальних машин Львівського політехнічного інституту, в майбутньому, до слова, лауреат Національної премії України ім. Тараса Шевченка (2010). У каталогах зафіксовані графічні мініатюри українських художників-класиків минулого, а також сучасних художників старшого та молодшого поколінь. Варто згадати хоча б імена Олени Кульчицької, Павла Ковжуна, Ярослави Музики, Стефанії Гебус-Баранецької, Григорія Смольського, Марґарити Старовойт, Адольфа Бахматова. Естафету старшої ґенерації перейняли художники Євген Безніско (1937–2015), Іван Крислач (1929–2017), Сергій Хижняк (1926–2001), Богдан Сорока (1940–2015), Олександр Аксінін (1949–1989), Остап Оброца (1931–1979), Ганна Давидович (1927–1970), Іван Остафійчук, Богдан Сойка, Богдан Гурман, Богдан Пікулицький, Борис Дроботюк, Валерій Дем’янишин, Ганна Друль та інші. До виставки «“Русалка Дністровая” в екслібрисі» деякі книжкові знаки подали діти-школярі Соломія Лобода, Богданна Крип’якевич, Устина Сорока, студентка училища ім. І. Труша Ольга Андрусів (1968 р. н.). Усіх тут і не перерахуєш.
Екслібриси Ганни Друль, 1986 р.
У передмові до каталогу колекції Степана Давимуки Лариса Купчинська зазначає: «У 1987 р. Бібліотека придбала книжкові знаки, які експонувалися на виставці з нагоди 150-річчя “Русалки Дністрової”, що відбулася у приміщенні Львівського інституту мистецтвознавства, фольклору і етнографії ім. М. Рильського АН УРСР. Більшість з них походить із колекції Мирослава Ґудза, автора ідеї виставки і упорядника її каталогу, і на звороті містять напис “Збірка М. Гудза”. Це твори І. Боднара “Русалка Дністрова Ф. І. Стеблія”, Р. Василика “Ex libris Катрушенка В. І.”, П. Гуменюка “Пам’яті Валерія Гнатенка” і “Книга Івана Остафійчука”, П. Марковича “Із бібліотеки Олега Купчинського” та ін. Серед них виділяються проекти екслібрисів, виконані як відомими, так і малознаними авторами у різних техніках (туш, перо, гуаш тощо): О. Андрусів “Ex libris Маркіяну Шашкевичу”, А. Мамчур “Бібліотека Мамчурів”, М. Безпальків “Ex libris Р. Дідули” ті ін.».
Книжкові знаки із згаданих виставок в подальшому поповнювали колекцію Степана Давимуки. Мистецьке оформлення обкладинок екслібрисних каталогів до виставок, організованих Мирославом Ґудзом, здійснював Богдан Пікулицький, тоді ще художник видавництва «Каменяр», нині викладач графіки у Львівській національній академії мистецтв.
Значну допомогу в практичному оформленні експозицій цих виставок надавали недавно відійшлі у засвіти Роман Фіголь (1941–2016) і Юрій Бойко (1961–2017). Уся робота, як з організації виставок, видання каталогів, оформлення експозицій тощо, проводилася на ентузіазмі причетних до цього осіб. Жодної копійки заробітку, були лише видатки. Ось так.
На відкритті виставки «Вітальна листівка львівських художників», 1984. Роман Беряк, Антон Смідович, Мирослав Ґудз, Христина Широкова. В центрі Ґеня Левицька (дружина Леопольда Левицького), зліва – Мирослав Ґудз, справа – Ярослав Лемик.
У 1984 році Мирослав-Дмитро Ґудз разом із Миколою-Ярославом Гнатівим організовують клуб «Екслібрис». У вступній частині каталогу дослівно так подано інформацію про цю подію: «Першим об’єднанням, яке народилося у правому кутку “Нектару” [це назва знаменитої каварні в центрі міста на вул. Саксаганського, яка була місцем зібрань ХЛАМу – художників, літераторів, артистів, меценаса Ґудза, інженерів та іншої можливої людності, включно з наглядачами КДБ. – І. Л.], був клуб “Екслібрис” при міському Товаристві книголюбів [в ті часи такий клуб міг офіційно існувати тільки при існуючій державній структурі. – І. Л.]. Він постав у жовтні 1984 р. з ініціативи друзів С. Давимуки – Мирослава Ґудза і Миколи-Ярослава Гнатіва. На початку до нього входили Іван Гречко, Ярослав Лемик, Роман Фіголь, Лариса Спаська, Ірина Мандзюк, Ірина Ярмак, Світлана Павленко, Мирослава Романчукевич, Людмила Гаврушко, Ірина Полотнюк, Адольф Бахметов, Ісаак Зайчик, Антон Смідович та інші». Інформацію про первинний склад клубу та його статут надав авторці передмови сам Мирослав Ґудз. Іван Гречко (1929 р. н.), що на початку 90-х років, у період національного відродження заснував Клуб греко-католицької інтеліґенції та два десятиліття його очолював, у передмові до книжки «Кам’яна Господиня» авторства Ярослава Гнатіва зазначав, що клуб «Екслібрис», що його організував у 1984 році Мирослав Ґудз, – це перша неформальна організація у Львові.
Чергове засідання членів Академічної Академії (жартівливо заснованої у 2000 році Ярославом Гнатівим) в «Академічній книгарні» на вул. Нижанківського: Йосип Іванський, Богдан Щербатюк, Ігор Калинець, Степан Давимука, Микола Шимчук, Мирослав Ґудз, Нестор Гнатів (стоїть), Микола Горинь, Іван Вакарчук, видніється голова Ореста Голубця, Володимир Пащук, Олександр Вендзилович, за кадром знимкує Василь Глинчак, далі Володимир Лобода, Михайло Підкова.
Виставкова та «каталожна» діяльність Мирослава Ґудза не обмежується тільки книжковими знаками.
Перша художна виставка-продаж, вересень 1986 р., Бернардинське подвір’я. Справа – наліво: Мирослав Ґудз – меценас, Мирослав Откович – реставратор, Люба Чайківська – скрипалька, Зеновій Флінта – художник, Василь Глинчак – мистецтвознавець, Євгенія – дружина В. Глинчака. Фото з архіву М. Ґудза.
У 1984 році він зі своєї колекції та колекції Ярослава Лемика організовує виставку «Вітальна листівка львівських художників». І знову ж таки видає до неї каталог, який сам і впорядкував, а вступну статтю до нього написав той же колега – Ярослав Гнатів. Виставка експонувалася в залі рідного хіміко-фармацевтичного заводу. Тоді там відбувся певний курйоз. На заводі з’явився перший секретар райкому партії «нєкій» Волков. Директор заводу Роман Беряк, український патріот, звичайно, вирішив похвалитися цією виставкою. На одному зі стендів секретар райкому вздрів вітальну листівку художника з Івано-Франківська Петра Прокопіва із зображенням дерев’яної церковці з хрестом. Секретар райкому Волков вип’ялився і заявив директору заводу «на общєпанятнам»: «Что вам больше нечего выставлять? Немедленно убрать выставку». Директор заводу сказав Мирославу Ґудзові, що секретар партії через кілька днів зайде і перевірить, тому цікава виставка була знята достроково.
Великий колекціонер Володимир Вітрук (1929–1984). Фото з архіву М. Ґудза.
Коли виявили, що пан Ґудз може, умовно кажучи, «штампувати» каталоги, то деякі художники та мистецтвознавці вирішили скористатися такою нагодою, бо в той час друкована інформація була досить почесною. Мирослав Ґудз, як упорядник, допоміг видати каталоги до виставок художникам Романові Сельському, Ігорю Боднару, Валерію Гнатенкові, Михайлові Безпальківу, Василю Семенюку. Саме в 1987 році Василь Семенюк звернувся до Мирослава Ґудза за допомогою у виданні каталогу до запланованої ним виставки живопису на склі та графіки за мотивами творів Богдана Ігоря Антонича. Із підготованими для «літування» матеріалами обидва зайшли до вже згадуваного цензора Івана Любащенка. Забутий візит до цензора Василь Семенюк відтворив у своїх спогадах.
Перше питання Любащенка: хто його батьки? Відповідь – колгоспники. Здивування Любащенка: син колгоспників, а ілюструє Антонича. Ще запитання: а звідки він родом? Відповідь: народився в селі Чорний Потік неподалік від села Дора, що на Івано-Франківщині. Ось тут Іван Григорович Любащенко вже конкретно почав випитувати Василя, в якому місці хата його батьків, на якому пагорбі тощо. Але про це згодом. Цензор залишив собі матеріали і попросив обох зайти через тиждень.
Василь Семенюк відтворив усно Мирославові Ґудзу і цей повторний візит до цензора, який повідомив Василеві декілька фактів з його біографії, а саме, що його батьки носили упівцям «штефети» в часи партизанської боротьби з московськими зайдами. Зрештою, значення цього слова «штефети» ні Василь, ні Мирон не знали. За поясненням Любащенка, так називали підпільні письмові повідомлення, які батьки Василя передавали партизанам. Любащенко відкрив Василеві ще одну таємницю, що його дідо воював у військовій формації Українських Січових Стрільців (УСС). Звісно, батьки оберігали дітей від таких знань, щоб, як вони вважали, не накликати біди. Василь Семенюк не знав, що його дідо був саме січовим стрільцем, знав тільки, що він воював «за Україну».
Маючи до Ґудза якусь прихильність, цензор Любащенко «залітував» усі три етапи і каталог виставки живопису на склі та графіки Василя Семенюка за мотивами поетичних творів Богдана Ігоря Антонича побачив світ. При цій нагоді варто сказати кілька слів і про цензора Івана Любащенка, про якого мені пан Мирон багато розповідав. Так от, із розповідей Любащенка панові Мирону було відомо, що в 30-х роках його батьків вислали з України за Урал, десь в район Омська. Як витлумачив собі Ґудз, там вже совітська влада виховала його в потрібному дусі. Після війни з початку «визволення» в 1944 році він як енкаведист у Надвірнянському та Яремчанському районах Станіславщини «зачищав» території від українських повстанців. Саме тому цензор Любащенко так добре знав місцевість села Чорний Потік, про яку так розпитував у Василя Семенюка під час візиту до нього. Розповідав Любащенко, як йому вдалося вижити, коли в одному з боїв з українськими повстанцями було вбито багато енкаведистів, а йому вдалося заховатися в кущах і з настанням темноти, вночі, він добрався до своїх. В іншому випадку, коли потрапив був до рук повстанців, на спині йому вирізали «звєзду», яку носив упродовж усього наступного життя, проте відпустили живим. Про те, що Любащенко був у його рідних місцях і знав місцевий колорит, Василь Семенюк здогадався вже з того, що його прізвище той вимовляв із наголосом на другому складі (СемЕнюк), так як то і є в його рідному селі.
Як цензор Іван Любащенко «літував» літературно-мистецький журнал «Жовтень» (нині «Дзвін»), газети обласного рівня – такі, як «Вільна Україна», «Львовская правда», «Ленінська молодь», монографії до захисту вчених ступенів тощо. Навіть щоб видрукувати візитівку, треба було дозволу цензора. Попри все, як би там не було, про цензора Івана Любащенка відгукувалися незле письменники та всі ті, хто залежав від цензорських примх, бо він здійснював свою роботу на межі можливого, враховуючи ідеологічний прес системи. Як згадує Мирослав Ґудз, йому здавалася дивною і навіть незрозумілою така прихильність (старшого від нього, мабуть не менш, ніж на десять років, а то й цілих п’ятнадцять) Любащенка до нього, адже, без сумніву, він вияснив в КДБ, що вся його батькова родина була репресована, що він не афішував прихильності до системи, не міг бути її прибічником, членом партії, тим паче, не був. Про хабарі взагалі не могло бути і мови. Звичайно, причащався до чарки Любащенко постійно, Ґудз в тому не міг бути його компаньйоном, бо не був ревним любителем тієї справи.
Повертаючись до каталогу колекції екслібрисів Степана Давимуки, варто зазначити, що в ньому є перелік понад п’ятдесяти книжкових знаків, виготовлених художниками-графіками (з різнобічною тематикою) особисто для Мирослава Ґудза, його дружини Лідії (1942–2016), доньки Зоряни (1964–2005), сина Маркіяна, брата Ігоря (1946–2007). Деякі з них репродуковані тут.
Кожен із виконавців екслібрисів мав свій художній почерк, по-своєму оригінальний, усіх їх Мирослав Ґудз знав особисто, з деякими дружив, і може ще багато про них розповісти. Проте (через мудро обмежений обсяг) згадаю лише те, що він розповідав про Богдана Сороку, якого вже третій рік нема серед нас сущих. Доля його не бавила. Його маму Катерину Зарицьку, в майбутньому зв’язкову Романа Шухевича, «перші совіти» за політичну діяльність (як членкиню ОУН) ув’язнили вагітною у львівській тюрмі «Бригідки». Там в 1940 році Богдан і народився, і немовля зуміли передати на виховання бабці. Батька також заарештували і засудили до 25 років тюремного ув’язнення. Мати і батько в житті більше не зустрілися, та й батько Михайло і син Богдан в житті також не бачилися. Про звитяжну діяльність батьків Богдана багато відомо й описано, це окрема тема.
Богдан Сорока і Мирослав Ґудз, 2013 р., проспект Тараса Шевченка (справа за кадром пам’ятник Михайлу Грушевському).
Богдан Сорока як художник має свій самобутній оригінальний почерк, що може засвідчити і такий різновид мініатюрної графіки, як екслібрис. В передмові до каталогу виставки «Книжкові знаки Богдана Сороки», що експонувалася в 1989 році у Львівській науковій бібліотеці ім. В. Стефаника АН УРСР мистецтвознавець Роман Яців зазначив: «Відданість Богдана Сороки книжковому знаку очевидна. Можна навіть припустити, що його вихід на цей жанр був неминучим, враховуючи його творчі і суто людські якості. Відомий як графік-станковіст та як колекціонер і знавець народного мистецтва, художник розцінює екслібрис як самоцінний мистецький твір, здатний рівнозначно з іншими жанрами графіки реагувати на запити і реалії життя, на інтелектуальну специфіку часу». До цього матеріалу додається ілюстрація обкладинки каталогу виставки з дарчим автографом Богдана Сороки. Варто згадати і екслібрис у виконанні Стефанії Гебус-Баранецької (1956 року) для 16-річного Богдана Сороки, що свідчить про те, що художниця була знайома з родиною Зарицьких і знала про їх патріотичну діяльність. Цей книжковий знак із сигнатурою художниці зберігається у збірці Мирослава Ґудза і репродукується тут.
Екслібриси Богдана Сороки, 1987 р.
У каталозі колекції Степана Давимуки в переліку є 39 і проілюстровано 22 книжкові знаки Богдана Сороки, виконані в техніці ліногравюри, та окремо – його доньки Устини (1973 р. н.) в переліку є три книжкові знаки, котрі нею виконані в 1986–1987 роках. У 1986 році Богдан Сорока виконав лаконічний екслібрис для Мирослава Ґудза із зображенням каменяра з молотом, що лупає скалу. До виставки «“Русалка Дністровая” в екслібрисі» виконав пану Миронові книжковий знак із символічним зображенням Трійці. Його 14-річна донька Устина, як подарунок, в 1987 році виконала для Мирослава Ґудза екслібрис із його подібним портретним зображенням (додається до ілюстрацій).
На численних книжкових знаках, занесених у каталог колекції Степана Давимуки, дарованих ним Львівській національній науковій бібліотеці ім. Василя Стефаника, на звороті є штамп: «Збірка М. Ґудза». У вступній частині каталогу Лариса Купчинська зазначила: «На завершальному етапі підготовки видання на його характер помітно вплинули Володимир Александрович, Юрій Бойко, Роман Василик, Мирослав Ґудз, Богдан Козак, Михайло Красник, Олег Купчинський, Микола Петренко, за що їм додаткова подяка і велике признання».
На думку Мирослава Ґудза, більш повного наукового матеріалу про український книжковий знак, яким є каталог колекції Степана Давимуки, не було і не буде. Із наростанням домінування комп’ютерних технік, коло традиційних графічних технік виготовлення екслібрису звужується. За ними збережеться роль наукового, пізнавально-інформативного характеру – про виконавців і власників – сучасників того періоду, в якому вони були виготовлені.
Ще раз нагадую і наголошую, що для цього відгуку, коментарю чи таки рецензії значну частину інформації, а також більшість ілюстративного матеріалу подав Мирослав Ґудз, за що йому честь і хвала! Soli Gudzo honor et gloria!
Ex libris Богдана Сороки, авторська сигнатура: Гебус-Баранецька С. М., 1956 р.
Книжковий знак «150 років “Русалки Дністрової”». Із книг СШ № 34 ім. М. Шашкевича. 1837–1987. Богдан Сойка, 1987 р
Ex libris Марійки, авторська сигнатура: ліногравюра, 1964 р., Б. Сойка
Олександр Аксінін.
Ex libris Лідії Ґудз, офорт, 1979 р.
Ex libris Маркіяна Ґудза, офорт, 1979 р.
Іван Пантелюк (м. Косів).
Ex libris Лідії Ґудз-Мартинюк, дереворит, 1980 р.
Ex libris Зоряни Ґудз, дереворит, 1980 р.
Валерій Дем’янишин.
Ex libris Зоряни Ґудз, літографія, 1978 р.
Ex libris Маркіяна Ґудза, літографія, 1978 р.
Борис Дроботюк. Ex libris Мирослава Ґудза, лінорит, 1985 р
Дмитро Парута. Ex libris медикам Львова, лінорит, 1983 р.
Василь Семенюк. Шевченкіана Ґудза, лінорит, 1984 р.
Мирон Яців.
Ex libris Романа (та) Марії Яців, 1986 р.
Ex libris Романа Яціва. 150 років «Русалки Дністрової», 1986 р.