Шляхетна ліберальна традиція зобов’язує вивчати Карла Маркса через ту особливу прив’язаність, яку відчувають до блудних синів. Її дотримувались такі мало марксистські уми, як Шумпетер, Берлін та Арон, і, читаючи їх, розумієш, що справжні речники лібералізму завжди керуються інтелектуальною повагою до непересічного супротивника. Маркса треба поважати, бо він народився два століття тому в Трірі, але його творіння відтоді відроджується під новими убраннями після кожної поразки – з такою самою впертістю, з якою капіталізм оновлюється за мить після того, як остання криза переконує його наївних ворогів, що вона є остаточною.
Ми називаємо марксизмом помилкове пророцтво, яке, утім, не втрачає здатності зачаровувати нові покоління, які приходять, щоб оновити світ, не звертаючи уваги на те, що світ вже пережив багато революцій ще до того, як Галілей зазирнув в телескоп. Кожен ліберал наводить свою етіологію рецидивного засліплення марксизмом. Арон був першим, хто помітив у Маркса замінну теологію, наркотик для інтелектуалів, що підміняв традиційне християнство, відринуте як опій для народу, але концептуально пограбоване історичним матеріалізмом. Вирісши в родині євреїв, що навернулись у протестантство, Маркс заново витворює радше обіцянку щастя, ніж ідеологію, засновує радше світську релігію, ніж філософську програму. Після нього люди зможуть вважати себе безсумнівними поборниками наукового мислення, не мусячи при цьому позбуватися свого атавістичного прагнення трансцендентності. Вони знайдуть свою мандрівну церкву в робітничому класі, своїх священиків – в партійних інтелектуалах, свого диявола – в підприємцях, свою спокусу – в буржуазному декласуванні, свою аскезу – в класовій боротьбі, своє мучеництво – в репресіях, свій рай – в досконалому егалітарному суспільстві.
І мало важить те, що Маркс помилявся в своїх основних тезах щодо теперішнього, минулого і майбутнього людських суспільств. Щодо минулого він помилявся, висуваючи теорію про «первинне накопичення капіталу», привласнене капіталістичною експлуатацією; це нове формулювання на псевдотехнічному жаргоні старого міфу про золотий вік, яке не встановлює ані відколи, ані чому одні накопичують, а інші ні, оскільки заперечує в людині будь-яку меритократичну здатність. Він помилявся щодо теперішнього, вважаючи рушійною силою історії маніхейський конфлікт через контроль над засобами виробництва, коли правдою є те, що діючі сили прогресу без зволікань зробили вибір на користь вигод від комерційної співпраці перед примітивною жадібністю. І він помилявся щодо майбутнього, тому що прогнозований крах капіталізму завжди є лише іншою зміною циклу: система заново припасовує пряжку на поясі. Та ніхто не вимагає звіту від тих, хто сповіщає про апокаліпсис, коли апокаліпсис відкладається: завжди є інша нагода. Марксизм – це релігія, і Маркс є її пророком, а релігії виживають не через відповідність фактам, а через красу аргументації. Яка є настільки гарною, що засліплює її послідовників і ставить перед ними завдання чинити тиск на історію і самим виконувати пророцтво, зазвичай заливаючи світ кров’ю.
Нині ми знаємо, що економіка не є абсолютною рушійною силою, якою вичерпуються думки і дії людей, що є видом тварин, який не завжди чітко ідентифікує власні інтереси і навіть приймає рішення, які їм суперечать. Тому що буття впливає на свідомість, але не визначає її. Нині ми знаємо, що всупереч тому, що стверджував Маркс, робітники таки мають батьківщину і насправді готові радше захищати свою країну, ніж свій клас, що дуже швидко усвідомив Сталін. Нині ми знаємо, що коли марксизм прирікав сучасні класи на боротьбу, постмодерний неомарксизм заміняє рівність ідентичністю – роду, мови, культури, – щоб заохочувати безплідні конфлікти між потаємними емоціями, які розколюють суспільство і знищують громадянина. Нинішній ідентитаризм є свідченням краху діалектичного матеріалізму: ті, що знизу, і ті, що згори, співпрацювали, щоб породити середній клас, а раси і статі співпрацюватимуть всупереч мандату на руйнування, який їм видається проти домінуючої інстанції. Для чого воювати проти неї, якщо ми можемо в неї інтегруватися? Нині ми знаємо, що теорія про те, що вартість визначається роботою, тримається лише на довершеній красі теорії, бо практика комерції є суб’єктивною і в ній попит визначає ціну. Нині ми знаємо, що логіка капіталістичного зубожіння не спрацьовує при кожному підвищенні зарплати і кожній угоді підприємства, і найбільше не спрацювала тоді, коли система пересвідчилася, що рабство не є рентабельним, що й прискорило його скасування. Нині ми нарешті знаємо те, що виснував Вілсон: що марксизм є прекрасною теорією, але для іншого біологічного виду. Бо наш усі свої здатності демонструє стосовно природженого уявлення про власність і конкуренцію, і переучування його у зреченні призводить до появи насправді величезної кількості трупів.
Я читаю журналістів та інтелектуалів, занепокоєних нікчемністю тих нових причин, які роз’єднують лівицю, розділену на тих, хто кричить про видовий шовінізм, тих, хто остерігається вакцин, чи активістів з аморфною гендерною ідентичністю. Я розумію їхній відчай у світі, в якому пролетарі не об’єднуються навіть для того, щоб вибрати фільтр Instagram, але неможливо повернути суверенність особистого життя, яку встановив 68-й рік, і, у кожному разі, рішення для ХХІ ст. не може полягати в поверненні до ХІХ ст. Завтра тебе візьмуть на роботу не за те, ким ти є, як вчора в індустріальному суспільстві пролетаріату, і не за те, що відчуваєш, як нині в постіндустріальному суспільстві прекаріату, а лиш за те, що ти вмієш робити, як в глобальній економіці знань, в якій ми житимемо. Та понад усе я розумію колег з класичної лівиці, бо кожен ліберал поділяє з ними радикальний антропоцентризм: ідею про те, що політика служить для того, щоб скоротити кроки, що ведуть до матеріальної емансипації кожної людини. Лібералізм вважає, що таке забезпечення ширших можливостей або є індивідуальним, або ні, тоді як марксизм усю свою віру покладає на державу; та Маркс правильно вгадав ступінь пріоритетності інтернаціоналізації, матеріалізму чи науки. Нові ліваки помиляються, відходячи від правильних здогадок патріарха, щоб залишитися лише з його діалектичним методом боротьби. Неомарксизм такого собі Лаклау, наприклад, є не більше ніж стратегією боротьби за гегемонію через антагонізм.
Едуард Бернштейн, батько німецької соціал-демократії, взяв до уваги ліберальні відлуння у Маркса, уважного читача Адама Сміта. Вони були безсумнівними: «Комуністичний маніфест» містить захоплений виклад досягнень капіталізму і данину революційній потузі буржуазії, яка «здійснила чуда, що значно перевершують піраміди Єгипту, римські водогони і готичні собори, (…) і визволила значну частину населення з ідіотизму сільського життя». Шумпетер візьме звідти свій знаменитий постулат про креативне руйнування, що є ворогом стабільності і спричиняє стільки образ, бо коли думаєш, що твоє життя є врегульоване в аналоговому форматі, з’являється такий собі Стів Джобс, який вводить цифрову парадигму і відправляє людей у безробіття. Тому, висновував австрієць, марксизм є реакційним: справжній науковець-соціаліст – а не пророк Карл – виявив, що капіталізм і природа є одним і тим самим.
Бернштейн був справжнім єретиком марксизму. Коли він пересвідчився, що пророцтво про колапс є неправдивим, бо монополістична концентрація капіталу не відбувається – а навпаки: є щораз більше капіталістів, – то зробив вибір на користь реформи, а не революції. Він спробував врятувати від самого себе більш підривного Маркса, обстоюючи думку, що діалектичний матеріалізм можна реалізовувати з демократичного парламенту, де законодавці борються за те, аби задовольнити різні класи виборців. Для праведного Бернштейна – на відмінну від злочинного Леніна – захоплення влади було не метою, а засобом, і якщо демолібералізм добивався прав для робітників, розумно було наполягати на інституційному шляху. «Немає ліберального мислення, яке не було б частиною теоретичного багажу соціалізму, який повинен прийняти те, що людина є відповідальною сама за себе», – сміливо зауважує Бернштейн, водночас застерігаючи від «терористичної диктатури революційних клубів». Він відчайдушно звинувачує бородатого месію в тому, що той глумиться з науки заради спекуляцій. Той, хто глумиться з фактів, аби підтримати свою ідею, врешті-решт дає дозвіл на те, аби глумилися з людей. Бернштейн заплатить за своє вільнодумство, ставши жертвою гонінь, але добро було зроблене. Посіяні ним зерна загинули в Гулагу, але остаточно прижилися після війни і керують нашими днями попри пророків катаклізму, зазнаючи ударів як з неомарксистського берега, так і з неоконсервативного. Один і той самий реквієм ностальгуючих, який ми називаємо популізмом.
Що буде з Марксом? То був Дарвін навиворіт: він прорік, що при капіталізмі людина знову стане мавпою, але насправді вона перебуває на шляху, щоб стати богом, – за розрахунками Гарарі. Утім марксистська стратегія виживе як школа підозри, бо ніщо так добре не підтримує приємну конспіраною, як фондовий індекс, юдаїзм і Ватикан. Якщо карти Таро мають таке міцне здоров’я, то нема причини припускати, що значно вишуканіше марновірство, яке знімає з людини будь-яку відповідальність за її невдачі, перестане здобувати адептів. Велика рецесія його оживила, та нині марксизм живе в основному, паразитуючи на фемінізмові. Там він знову зазнає краху, і незабаром, бо чоловіки і жінки притягують одне одного ще більше, ніж робітники і підприємці. І тому що єдина тривала революція диктує, що справжнім трансформувальним суб’єктом є ти, дорогий читачу.
Jorge Bustos
El opio rojo del profeta Karl
El Mundo, 7.05. 2018
Зреферувала Галина Грабовська