(Знадібки до національної проблєми).

Національна проблєма належить до тих пекучих і невідложних справ, котрі, опинивши ся з початком війни на черзї дня, потім вже не зійшли з його полїтичного порядку. На жаль се зацїкавленнє національною проблємою не скрізь і не завжди щире. Воно очевидно не однакове серед державно-пануючих і недержавно-поневолених народів. Коли для сих останнїх се справа життя, від такого чи иншого полагодження котрої залежить їх національне істнуваннє або занепад, для перших се здебільшого тільки "неминуче лихо", злочинний замах на їх державну суцїльність, на історично витворений їх панський "стан посїдання", словом, вельми неприємна річ, яку-б вони найрадше запропастили в нетрах компромісу або як небудь здихали ся без великої шкоди для свого державного фетишизму. Отже не диво, що про національну справу під час війни багато пишеть ся й ще більше демаґоґічно говорить ся, але нїчого не робить ся для фактичного її полагодження.

Ми на иншім місцї докладнїйше обговоримо сю цїкаву появу в лїтературі про національну проблєму. Тут вистарчить саме сконстатованнє сього факту та його очевидно дуже сумних наслїдків задля реального розвязання актуальних і пекучих національних справ. Не трудно бачити, що головною причиною сеї патольоґічної стаґнації в теоретичнім трактуванню національної проблеми є головно вище згадана суперечність щодо неї серед державних і недержавних народів, цїлком протилежно заінтересованих щодо фактичного її полагодження.

Коротко кажучи, се дуже фатальний антаґонїзм між державою та нацією взагалї, висловом якого є майже столїтня боротьба між полїтичними спробами націоналїзації держави та примусового удержавлення поневолених народів під чужим державним дахом. Коли заходи XIX стол. біля державної перебудови Европи в дусї національного принципу зустріли ся з фактично майже непереможними перешкодами (у звязку з чималою ролею ґеографічного й економічного чинника в державній будові), сї спроби потім пішли в протилежнім напрямі витворення національної суцїльности й єдности шляхом примусової асиміляції недержавних "окраїн" і "інородцїв" (напр. у царській Росії, на Угорщинї, в Нїмеччинї).

Не тяжко дошукати ся коріня сього державно-національного конфлїкту нового часу. Він спочиває в неправнім положенню держави та безправнім положенню недержавних народів.

Річ дуже цїкава й заслугує на увагу: Трохи не сто років уже на державно-полїтичній аренї Европи фіґурує національний принцип, ся "свята й божественна річ", кажучи словами відомого італїйського його каменяра. Але й по сей час нація, оскільки не була причислена до числа державних, не тільки що фактично безправна, але звичайно та здебільшого не уважаєть ся за суцїльний орґанїзм, окремішню індивідуальність, словом, за самостійну живу істоту. Се лише иншемовний або иншеплемінний матеріял-суровець в державнім будівництві ворожого пануючого народу, котрий має його полїтично обробити "по образу й подобію свому".

Таким чином поневолені народи під національно-культурним і полїтичним оглядом у переважній більшости випадків цїлком видані на ласку й поталу своїх державних господарів. Вони, мовляв, живий державний інвентарь, з яким народи-пани можуть безкарно робити все, що лише схочуть: дати їм якісь права задля національного розвитку (Австрія) або позбавити національного мінїмума й навіть відкрито винищувати їх національну своєрідність і окремішність (Прусія, Угорщина, царизм).

Проти такої сваволї та злочинства поневолені недержавні народи фактично беззахистні. Бо міжнародне "право" є на боцї державного глитайства й народоїдства. Засада державної суверенности в абсолютистичнім розумінню й випливаючий з неї дипльоматичний звичай "неінтервенції" у внутрішні державні справи фактично є причиною інтернаціональної невідповідальности самостійних держав у всьому, що зачислюєть ся до катеґорії її т. зв. хатнїх справ, отже й "окраїнних" і "інородчеських" питань. Наслїдком сього національний розвиток і поступ недержавних народів дуже легко може гальмувати й більш чи менш унеможливлювати централїстично-урядова сваволя державно-пануючого народу.

Очевидно, що єдиним виходом з сього дотеперішнього положення, що таким страшенним тягарем придушує життє поневолених народів, а взагалї унеможливлює цїлковите полагодженнє істнуючих національних справ, є усуненнє або бодай обмеженнє дотеперішнього державного автократизму, а поруч з тим унормованнє правного положення нації яко суцїльного культурно-полїтичного колєктива. Иншими словами — се означає управильненнє дотеперішнього в дїйсности февдального відношення між державою і нацією, скасуваннє анахронїчної давно вже полїтичної панщини недержавних народів-кріпаків.

Можна з радістю сконстатувати, що під час війни вже зроблено деякі спроби й заходи щодо сього останнього. Правда, сї перші кроки дуже ще обережні й мають виразний й занадто компромісовий характер, але будь що будь вона всеж-таки означають перший вилім в непохитних досї бастіонах державно-суверенного фетишизму й абсолютизму.

Під сим оглядом заслугує на увагу торічня липнева міжнародня конференція у Христіянїї, на якій практичні розглядала ся й обговорювала ся справа правного захисту національних меншостей, а поруч з тим властиво й правне забезпеченнє недержавних народів з ріжнонаціональним населеннєм. Сю конференцію скликано з інїціятиви "Центральної орґанїзації постійного миру", котра повстала в 1915 р. в Газї й яка щодо полагодження національних питань прийняла сю мінїмальну програму: а) Не буде анексій анї відокремлення країн проти інтересів і бажань населення, згода на се, наскільки можливо, має висловити ся плєбісцитом (загальним голосуваннєм) або инакше; б) держави забезпечуть народам, що належать до їх области: громадянську поправність, релїґійну свободу й вільне вживаннє їх рідної мови.

Сї програмові домагання стали ся потім предметом теоретично полїтичної дебати на підготовних зборах, вислїд якої видав і опублїкував христіянський учений проф. Кoт (Koht) торік у березнї. На думку згаданого дослїдника правний захист національних меншостей (а також і недержавних народів узагалї) у всїх культурних державах можливий і бажаний. Тому він радить заключеннє міжнародньої умови, яка зобовязувалаб держави, котрі її підписали, до переведення охорони поневолених народів національних меншостей, чим заразом утворено-б базу для національного права, що має бути складовою частиною міжнароднього права взагалї.

Основа згаданої міжнародньої умови для права захисту недержавних народів обіймає отсї провідні засади в ноодиноких своїх точках: В § 1 (у згодї з відомим § 19 австрійських основних державних законів) запоручуєть ся кожному народови, що належить до держав, обнятих договором, непохитне право на утриманнє та плєканнє своєї народности й мови. § 2 установлює повну полїтичну рівноправність для громадян кожної національности; § 3 і 5 спеціяльно управильнює шкільні й релїґійні справи недержавних народів національних меншостей, а саме в напрямі повної свободи щодо їх орґанїзації. Право на рідну школу поширено на всї щаблї шкільництва, отже до вищого включно. Право шкільництва недержавних народів на державну субвенцію нормуєть ся однаково для всїх без клясифікації на народи першої та другої кляси; § 6 зобовязує кожну договірну державу до утворення національних катастрів у дусї т. зв. національної автономії. З сїєю метою громадяне даної держави після власного свобідного пореконання або рідної мови записують ся до поодиноких національних реєстрів, на основі яких опісля мають бути утворені вище згадані катастри. Крім сього сї реєстри служитимуть основою для орґанїзації національного шкільництва, національної церкви й полїтичних виборів; § 7 установляє, аби всї державні й урядові закони, розпорядки, оголошення й т. инш. були переложені на мову кожного недержавного народу й щоб урядники в "окраїнах" знали й послугували ся "інородською" мовою; § 8 порушує справу міжнароднїх контрольних комісій для захисту недержавних народів, а § 9 обговорює необхідність інтернаціонального дослїду національної проблєми.

Недержавним народам і національним меншостям признати ся право апеляції і вношення скарг в разї національних кривд (за посередництвом згаданих міжнароднїх комісій) перед міжнароднїм судом для полагоджування національних конфлїктів.

Зясована тут основа національного права очевидно анї зовсїм не вичерпуюча, анї зарадикальна. Вона справдї хоче правно забезпечити лише національний мінїмум, себто невіданні передумовини для загально-національного розвитку недержавно-поневолених народів. Безперечним плюсом її є те, що вона ставить сї останнї під міжнародню колєктивно-державну контролю та захист і через те се робить кінець дотеперішньому державно-хатньому трактуванню національних справ поневолених народів.

Тому можна було наперед передбачати, що саме ся спроба правної інтернаціоналїзації національної проблєми викличе рішучий протест з боку держав, спеціяльно заінтересованих щодо управильнення національних відносин і спорів. І дїйсно в ролї цензора й коректора вище наведеного проєкту національного права виступив на христіянській конференції офіціяльний заступник Австрії др. Р. Лаун, автор цїкавої моноґрафії: "Національне право яко міжнародня проблєма", про яку говоритимемо далї.

Він запропонував виключити з дебати §§ 8 і 9 наведеної основи, бо вони суперечать дотеперішньому принципови державної суверенности й тому не мають найменших виглядів на успіх. Опісля в дебатах він критикував §§ 1 і 7 сеї основи, трактуючі недержавні народи яко колєктиви. Формально й § 19 австрійської конституції говорить про "племя" (Volksstamm), але що сї племена юридично не зорґанїзовані, той славетний § фактично не має нїякого реально-полїтичного значіння. Пропозиції правно зорґанїзувати недержавні народи по персонально-автономній теорії є a priori. Більшість держав не може прийняти саме з огляду на вище згадану посаду абсолютної державної суверенности, котра очевидно виключає наперед орґанїзацію національних держав у старої матерньої держави. Через се надає на думку д-ра Лауна постулят унормовання державно-правного положення народів-плєбеїв на міжнароднім ґрунтї, бо на перешкодї того стоятиме згаданий вже тут фетишизм державної суверенности, яка абсолютно виключає можливість того, щоб державні народи або національні меншости могли шукати захисту проти власної держави перед інтернаціональним судовим трибуналом. Тому істнуючі пропозиції про права поневолених народів др. Лаун уважає відповіднїйшим замінити загальнїйшими постановами про зобовязаннє держав зреформувати свій внутрішнїй лад таким чином, аби забезпечити національний розвиток недержавних народів.

В результатї сих дебат на христіянській конференції вище згадані параґрафи первісної основи міжнародньої умови щодо полагодження національних питань скориґовано та знову сформуловано таким робом: § 1. Договірні держави зобовязують ся, що лишать кождому племени, яке творить часину її населення, свободу утримати й плекати свою народність та свою мову. § 3. Кожна договірна держава зобовязуєть ся запоручити кожкій національній меншости свободу орґанїзувати свою власну віру та свою церкву незалежно від неї, але з застереженнєм, що при сїм візьметь ся під вагу істнуючі закони і т. ин. § 4. Кожній національній меншости, яка відріжняєть ся мовою чи вірою, має держава запоручити рідне шкільництво. Під умовиною, що матиме остаточне число школярів, може така меншість зорґанїзувати свої власні школи. Ся постанова відносить ся як до початкових і видїлових шкіл, так і до середнїх та унїверситету; кожна з сих шкіл має право дістати офіціяльну підмогу, коли виповнить умовний, установлені законодавством ля публичних шкіл. § 5. Національним меншостям, які орґанїзують свої школи й церкву, треба дозволити вибирати сїєю метою своє представництво й робити збірки на утримуваннє сих інституцій.

(Кінець буде).

[Вістник полїтики, лїтератури й життя, 28.04.1918]

(Кінець).

В сїй останньо наведеній модифікації реально-полїтичне значіннє первісної основи майбутнього національного права фактично обмежено до мінїмума, щоб не сказати, що цїлком зведено в нївець. Вона означає знову побіду молоха державного деспотизму над еманципаційно-самостійницькими природними прямуваннями поневолених народів і в дїйсности видає сї останнї на поталу державному глитайству народів-панів.

Бо яке справдї матимуть реально-полїтичне значіннє теоретичні постанови міжнародньої умови про зобовязаннє поодиноких держав до хатнього управильнення й полагодження своїх національних питань і спорів, коли не істнуватиме нїяка виконавча сила або загально контрольний орґан, котрий мав би догляд за тим, аби поневоленим народам не дїяла ся національна кривда, котрий міг би евентуально примусити яким будь фактичним способом хижацьку державу до зреалїзовання управнених домагань недержавних народів-кріпаків, до якого врештї могли-б апелювати сї останнї в своїх спорах і кривдах з пануючою державністю.

Чейже задля фактичного полагодження національних справ не таке важне паперове їх трактуваннє у законодатних кодексах, як реальне додержуваннє основних постанов, що нормують природний національний розвиток поодиноких недержавних народів. Словом, не така важна національно-законодатна теорія, як національлно-практична технїка державної адмінїстрації.

Теоретично беручи, Австрія напр. своїм § 19 основних державних законів могла-б уважати ся державою, котра дуже розумно полагодила національну проблєму та в якій не могло-б бути національних спорів і заколотів. Тимчасом в дїйсности габсбурзька імперія, як відомо, є "зразковою" державою національної боротьби й безоглядної геґемонїї пануючих народів над кріпацькими.

Се значить, що доки істнуватиме фетиш позаправної суверенности, се дивовижне й археольоґічне державне "табу" — визволююче державу як щодо заграничної, так і внутрішньої полїтики від якоїсь прилюдно-громадської відповідальности — доти годї мріяти про якесь справжнє полагодженнє національної проблєми взагалї, а поодиноких національних питань зокрема; доти всї гарні та принадні постанови про внутрішнє зобовязаннє держав справедливо розвязати свої національні справи — лишать ся тільки більш чи менш ефектовними утопіями, під реально-полїтичним оглядом зовсїм ілюзоричними. Словом, доки національне право не витворить ся на міжнародній основі, доки не усунеть ся февдальної надправности держав над недержавними народами, а фактичної безправности сих останнїх не унормуєть ся юридично-конституційним шляхом (себто признаннєм правної їх суцїльности й окремішности), доти всї заходи та спроби компромісового полагодження національної проблєми лишать ся Сизифовою працею, а тривкий міжнародній мир недосяжною мрією.

Тому полїтичною утопією с напр. національна реформа д-ра Лауна, зясована в його згаданій вже тут моноґрафії "Національне право яко інтернаціональна проблєма" — та якій ми сьогоднї трохи присвятимо уваги. Автор слушно констатує, що вся ся всесвітня війна має не лишень економічно-імперіялїстичний характер, але є також боротьбою світоглядів, себто психо-етичним антаґонїзном. Що антанта, а особливо Анґлїя змобілїзувала під сим останнім оглядом найпринаднїйші полїтичні гасла: демократизму, пацифізму і національної еманципації, тимчасом, коли осередні держави, а головно Австрія, якби взяли перед світом монополь на цїлком протилежні засади: автократизму, мілїтаризму та національного утиску.

Так стало ся, що наддунайська імперія, яка могла-б обвинуватити щодо національних справ останнї держави, сама опинила ся на лаві оскаржених за національні кривди. На думку автора зовсїм вистарчило б, колиб Австрія виступила з позитивним постулятом охорони національних меншостей себто своїх недержавних народів. Се останнє уявляє собі др. Лаун в рямках дотеперішнїх державних границь і очевидно з утриманнєм непохитности й незайманости принципів державно суверенности й територіяльної інтеґральности. Таке поставленнє пекучої національної проблєми на думку автора було-б для Австрії полїтичним оруддєм, вміле приложеннє якого принесло б їй при мирових конференціях та в пічлявоєнній боротьбі на ідеольоґічнім ґрунтї, отже психо-етичного характеру, більше користи нїж низка воєнних побід або господарських успіхів.

В Нїмеччинї деякі національні реформи, що нормують положеннє нїмецького населення, фактично могли-б ще легче перевести ся нїж в Австрії, а саме з огляду на чисельно підрядно значіннє "окраїн" і "інородцїв" у сїй державі. Вже з огляду на свою високу культуру та з чисто ідеальних і гуманїстичних мотивів Нїмеччина не могла-б на довшій час знехтувати переведення сих реформ.

Ще обережнїйше др. Лаун порушує справу управильнення національних відносин на Угорщинї з власної інїціятиви пануючого народу и очевидно з захованнєм територіяльної суцїльности залитавської держави та її суверенности, через що найлїпше запобігло ся-б радикальнїйшим спробам і розвязання національної проблєми в сїй державі. Автор, критикуючи істнуюче національне безголовє в Австрії, пропонує осереднїм державам, щоб вони ще перед початком мирових переговорів прийняли до своєї полїтичної програми захист недержавних народів і національних меншостей, а з далї в практицї переводили сю думку та по приятельськи ставили ся завше до неї всупереч своїм ворогам. На думку автора місією Австрії, яка чимало нагрішила ся проти духа національної справедливости, є дати світови приклад нової ідеальної держави національностей.

Як ми вже зазначили вище, се вельми гарна й навіть іділлїчна утопія; невдатна спроба рівночасно служити державному чортови й національному богови або властиво принести в жертву державному молохови національне ягня. Бо фактично др. Лаун думає старими державними катеґоріями й новочасна національна думка чужа його психицї. Найгіршим є те, що його солодкі бажання в дїйсности лишають ся "гласом вопіющого во пустинї". Захоплені слова його не промовляють до глухих ух тих, до кого адресовані, відбиваючи ся від тих, що мають власть в Австрії й Нїмеччині, як горох від стїни. Осереднїм державам, здаєть ся, приємнїйше вдержати й на далї монополь на протидемократичні гасла й засади в державній полїтицї. Про се бодай свідчить факт з внутрішньої й заграничної їх полїтичної практики та з програмових новітніх заяв їх дипльоматії і державних дїячів.

Розумнїйше й реальнїйше дивить ся на сю справу нїмецький полїтик і парляментарний посол Ґотгайм. Свою статю в "Berliner Tageblatt"-ї він присвятив справі національного самоозначення та з приводу національної проблєми взагалї й австрійських національних відносин зокрема висловив ось які цїкаві спостереження і уваги: "Завданнєм миру є витворити здорові й тривкі відносини. Науковий пацифізм признає право на прямуваннє кожного народу до утворення національної держави. Але він занадто реально-політичний, щоб заплющував очі перед великими труднощами, які стоять на дорозї до здїйснення сеї думки. Тому признає державі, зложеній з ріжних народів, однакове право, як і національній державі. Щодо справ російських народів, щодо перемішання народів на Балканї й у східній Азії резуміннє національної держави не вистарчить.

Так само не вистарчить право народів на самоозначеннє, коли його не обмежить ся охороною прав національних меншостей. Сам лише принцип більшости приведе до знасилування національних меншостей, а через се й до все більшого загострювання національних суперечок. Чим більше опізнив нарід у своїм загально-полїтичнім розвитку й  освітї, тим нетолєрантнїйшим буває супроти инших раціональних племен, тим більше над ними виносить себе, але тим більша є також небезпека, що отсї суперечки спричинять насильства, котрі загрожуватимуть світовому мирови. Отже треба зєдинити кожну національну меншість даної країни в національну громаду, яка сама правила-б своїми національно-культурними справами в шкільництві, в церкві і щодо мови, евентуально також в мистецтві, котра могла б всїєю метою оподатковувати своїх земляків, і дуже поручило ся-б віддати їм піклуваннє про вбогих і недужих так само з правом оподаткування. Врештї розумним було-б зєдинити її в національній виборчій курії, щоб виключено при виборах національну майоризацію.

"Треба признати, що особливо задля великої держави мало зносне положеннє, коли инша держава втручаєть ся до її внутрішнїх відносин і коли їй можна закинути, що вона не сповнює цїлком зобовязань супроти загалу одної частини своїх громадян. Але зобовязанням, які держави беруть на себе мировими умовами, щодо охорони національних меншостей, недоставало-б всїх головних запорук, колиб національним меншостям не признано права заскарження перед безстороннім судом задля нарушення належних їм прав. Одначе сей суд міг би бути тільки міжнароднїм, бо лише такий давав би запоруку дїйсно безстороннього присуду.

"Але тепер багато дехто гадає: нїяка держава не згодила ся-б на те, щоб її піддані заскаржили її перед чужим судом. Одначе насамперед новочасне право не знає вже загалом поняття підданих, але тільки поняттє державного громадянина, а до того не лише поодиноких державних громадян, але й орґанїзації національних приналежників, отже національну громаду: в Польщі напр. Нїмцї, Жиди, Литовцї мусять мати таке право, котре очевидно обмежене до зобовязань, прийнятих державою через мирову умову. (Цїкаво-б знати, чи се очевидне національно-культурне право признає автор також і для ґерманських "інородцїв", себто для познанських Поляків, ельзас-льотаринзьких Французів і шлєзвіґ-гольштинських Датчан? Аби чи в нього, як у багатьох нїмецьких публїцистів і полїтиків, національно-правний захист поневолених народів є лише експортовим товаром для східноевропейських країн? Н. В.)".

"Як що міжнародня орґанїзація і судівництво уважають ся неминучими, щоб запобігло ся страшним світовим катастрофам, не слїд викручувати ся перед їх приложеннєм там, де заходить потреба сього в цїли здушення причин війни в зародку. Далї поняттє "державної суверенности" не може бути перешкодою, бо кінець кінцем кожна міждержавна орґанїзація, кожний третейський суд означає її обмеженнє. Мені закидувало ся: Австрія з її національними комплїкаціями нїколи не могла-б допустити до сього. Навпаки: коли ми вже раз рішили ся на орґанїзацію національних громад, котрим належало-б піклуваннє про їх культурні справи власним коштом, і коли ми зобовязали ся до такого ладу мировою умовою, тодї перенесеннє спорів, що випливають з сього, перед постійний гаазький третейський суд саме для Австрії було-б найбільшим щастєм. Її внутрішньо-політичне життє, визволене від національних спорів, знайшло б саме себе. Національні суперечки перестали-б бути боротьбою за силу, а через се багато неоправданих домагань Чехів, Словінців, Поляків і Італїйцїв, але також і з нїмецького боку щезло-б, колиб міжнароднїй суд причинив ся до переведення ясних правних засад. Під час сеї війни люде мусїли чимало перенавчити ся, чомуж отже й не перенавчити ся в напрямі, відповідаючім вимогам етики й розуму, а поруч з сим і полїтики? Тому й тут треба відваги зробити великий крок на перед".

І сей проєкт національної реформи багато де в чім зраджує ще старий передвоєнний спосіб думання (фактично він трактує полагодженнє національної справи лише в дусї т. зв. національно-культурної автономії, яка з огляду на сучасні державно-полїтичні прямування поневолених народів вже не вистарчає*); далї механїчне перенесеннє тягару видатків на культурно-національні справи з держави на поодинокі недержавні народи, анї не раціональне, анї не справедливе з огляду на неоднаковий їх суспільно-господарський розвиток, отже й на податкову силу. Подїл фінансового тягару в державі національностей, а саме між державою і поодинокими її народами не є такою простою справою й тому не може так по Соломоновому простолїнїйно рішати ся. Держава таким дешевим коштом не може визволити ся від деяких фінансових своїх зобовязань супроти поодиноких народів, котрі з свого боку сумарно витворюватимуть її фінансову силу. Управильненнє сеї справи треба перевести в дусї модерних демократично-суспільних прямувань, які не допускали-б господарського глитайства та процвітання одних і визиску, бідолашнього животїння й постійного гіркого положення других...

Отже позитивне значіннє вище наведеного проєкту (при неабияких його недостачах) спочиває головно в інтернаціональній постанові національної проблєми. Як ми вже зазначили вище, без правного зміжнароднення сеї останньої не може бути навіть мови про раціональне та позитивне її полагодженнє. Таким чином наші уваги з приводу юридичної кодифікації національних відносин можна зреасумувати в двох точках: 1) Недержавні народи й національні меншости мусять бути правно зорґанїзовані в суцїльно-колєктивні індивідуальности незалежно від територіяльного їх розселення (се значить, що до такого національного звязку має бути включене не лише населеннє поодиноких окраїн, але й інородські "діяспори" та всї острівні меншости даного народу). 2) Загальний розвиток сих народів (як під національно-культурним, так і господарсько-суспільним і державно-полїтичним оглядом) має бути управильнений і запоручений спеціяльним національним законодавством, що творило-б орґанїчну частинку інтернаціонального права (котре в свою чергу має бути відповідно зреформоване лише з міждержавного, як досї, у справдї міжнародне: себто попри державні орґанїзми однаково брати під увагу й національні індивідуальности).

Таким робом, як державне, так і національне життє й розвиток будуть під постійним міжнароднїм доглядом, через що в інтернаціональній полїтицї унеможливить ся дотеперішнє "право пястука", а державно-національної полїтики супроти "інородцїв" й "окраїн" очевидно не можна буде подумати в дусї славетної гакатистичної засади "ausrotten". Кажучи словами Драгоманова, буде кінець всїм "обрусїнням". Так згодом повстане те всесвітнє громадянське право (ius cosmopoliticum), про яке мріяв великий кеніґсберзький фільософ і на якім основував свою стародавню та все ще нову думку "вічного миру" (Zum ewigen Frieden).

Так поволї занепаде дотеперішній національний февдалїзм і державне хижацтво в національних справах; повалений буде новочасний національний імперіялїзм, що опираєть ся на готентотській етицї двох мірок (иншої для свого народу й иншої для чужого) в національних відносинах; і згодом народить ся та зміцнїє модернїй демократично-гуманїстичний націоналїзм, в якім орґанїчно й гармонїйно зіллють ся дотеперішнїй анаціональний космополїтизм з антикосмополїтичною національною виключністю і коли потім соняшна думка всесвітнього союза вільних і рівних народів перестане бути романтичною мрією й полїтичною утопією, а обновлена й визволена людськість на все спекаєть ся крівавого привиду міжнаціональних братовбійчих воєн та зможе врештї й уперше всї свої сили та всї свої здібности присвятити виключно культурно-цивілїзаційному розвиткови та поступови.

*) Пор. критику її в новітній працї д-ра Реннера: Dаs Selbstbestimmungsrecht der Nationen і т. д. (Право самоозначення народів), Липськ, 1918; § 21.

[Вістник полїтики, лїтератури й життя, 05.05.1918]