Костянтин Левченко так і не став за життя відомим. Про скульптура почали згадувати хіба посмертно. Понад сотні своїх робіт він роздав, подарував чи продав за безцінь. Найдорожчі для нього скульптури – ті, що прикрашали фасад його дому, банально вкрали. А наскільки б майстерніше творив скульптор, якби його підтримали і належно оцінили! У долі стрийського вчителя так добре видно трагізм, який спіткав не одного митця: самотність і бідність.
Костянтин Левченко родом з села Мар’янопіль Новоукраїнського району, що на Кіровоградщині. Народився 1 травня 1923 року в багатодітній сім’ї колгоспників. Коли хлопцеві було десять років, селяни вмирали від голоду. З його слів стрийські журналісти записали такі спогади про Голодомор на Кіровоградщині: «Мама дала на піч моєму братові Петі клуночок, в якому було з десять кілограмів пшениці. Петя був калічка, горбатенький, ходив з паличками, а ще на шиї рана ніяк не гоїлася. Мама сказала Петі сісти на той клуночок, думала – не зачеплять калічку, є ж у людей хоч якась совість. Та де там! Один із тих активістів виліз на піч, видер у брата клуночок. Петя не давав, плакав: "Дядечку, не беріть, що ж я буду їсти". Не допомогло, забрали. Отак усе село було пограбоване, почався голод. Умирали не тільки люди, а й коні. Батько приносив нам м'ясо із здохлих коней, ото була наша їжа». Двоє із сімох дітей Левченка померло. Щоб врятувати решту, мати добралася поїздом аж на Кавказ і виміняла останній одяг на півмішка кукурудзи.
Костянтин Левченко «Пам'яті Голодомору»
Костянтин наперекір нелюдським умовам вижив. У селі закінчив 7 класів та вступив до ветеринарного технікуму. Підробляв на залізничній станції, щоб мати на кусень хліба. Тоді ж почав малювати вивіски. Закінчити технікум не вдалося, бо забрали до війська. «Якось ми прийшли до нього, а в кутку стояли дуже промовисті два малюнки, – розповідає колишній учень Костянтина Левченка, директор кімнати-музею Тараса Шевченка в Стрию Ярослав Михайлюк. – Пригадую, як достеменно він передав події: селом два німці ведуть гурт молодих хлопців. От вже кінець села, городи починаються. Левченко тоді розказував, що це картина з його життя: на них вже чекав поїзд, яким німці везли остарбайтерів, як тут до ніг поліцаїв вчепився пес. Прибіг за кимось з хлопців. Доки німці з псом возилися, Костя не вагався ні хвилини і помчав в городи. Він знав, на що йде: або втече, або застрілять. І дивом врятувався! Ніхто з хлопців більше не ризикнув. Так він все життя пам’ятав песика, який його спас», – розповів Ярослав Михайлюк. Та від мобілізації втекти не вдалося: молодий Левченко пройшов в лавах радянської армії від Кіровограда до Берліна. Був поранений. «Все, що тато розказував мені про війну, то хіба те, що дістав поранення, лежав в госпіталі, а потім там залишився працювати. Мав якісь медалі, усе те відправив в Мар’янопіль, бо там мали робити музей», – розповідає донька Костянтина Левченка Алла Романовська. – Батько колись намалював на тему війни картину, пригадую, вона була досить великого формату, а потім її не стало. Я запитувала, то казав, що приїжджав якийсь чоловік зі Львова і купив ту картину за 50 гривень. Тато ще так тішився», – каже вона.
Майже в тридцять років Костянтин Левченко таки здобув фах, який йому подобався – закінчив відділ живопису в Одеському художньому педагогічному училищі. Скерування на роботу отримав у Стрий. Тут працював головним художником драматичного театру. Згодом театр розформували і він влаштувався вчителем креслення та малювання в школу №1, де пропрацював багато років. Саме учні і були чи не єдиними поціновувачами творчості Костянтина Левченка. Понад десяток його випускників стали художниками, серед них професор Львівської академії мистецтв Ігор Боднар. «Одна деталь мені – школяру – запам’яталася на все: вчитель креслення щодня був у вишиванці, – розповідає відомий стриянин Лев Рішко. – Я не був у комсомолі, тому я «не міг» добре вчитися, але двійок він мені не ставив». «Левченко, як вчитель, був толерантний. Він ніколи не давав відчути нам, що він "східняк"», – додає Ярослав Михайлюк.
«Перша» школа в Стрию була тоді на піку популярності. «Попасти в "першу" – то була революція, нас по троє за партами сиділо, – згадує Ярослав Михайлюк. – Там сильно була поставлена математика, фізика». Хоч про такий предмет, як малювання, нечасто згадують, але він у тій школі викладався, як ніде, натхненно. Костянтин Левченко навіть організував зі старшокласниками музей образотворчого мистецтва, який невдовзі став одним з найкращих в Україні. Музей уже налічував 300 експонатів, серед яких були роботи вчителя та подаровані картини і скульптури майстрів з різних областей.
Ангели, що стояли при фігурі Богородиці біля центральної церкви Успіння Богородиці в Стрию
Сам Костянтин Левченко не доробився до звання. Нове керівництво школи відправило його на пенсію за станом здоров’я, а музей розформували, як такий, що не несе жодної цінності. Події, які були перед тим, підірвали психічне здоров’я Левченка. Одна з його доньок, Надя, померла у віці 26 років. З дружиною стосунки теж не склалися. Він залишився жити сам в напіврозваленому будинку, який в Стрию потім називали «Музеєм під відкритим небом». Саме в пенсійному віці Левченко взявся за скульптуру, а вироблені ним барельєфи прикрашали зовнішні стіни його дому. «В кожній його роботі відчувалося те, що пережив, – розповідає журналіст Галина Пуга-Данильців. – Хоч я не скажу, що був песимістом, ні. Він був байдужий до всього матеріального: хто в що вбраний, взутий, хто чим ситий. Його цілковито не обходив зовнішній вигляд і його самого. Він своїми голубими, як небо, очима зазирав у саму душу людини». Зі слів доньки Алли, Костянтину Левченку, місто навіть пропонувало квартиру (очевидно, як ветерану війни), однак він відмовився, залишився у химерному домі-майстерні, майже не придатному для життя, зате наповненому творчим хаосом. «Він хіба міг прийти до нас (я тоді працював у торгівлі), попросити якийсь мішок цементу чи гіпсу для своїх робіт», – додає Ярослав Михайлюк.
У Стрию Костянтина Левченка вважали посереднім скульптором. Не відбулося жодної його персональної виставки. Роботи не купували і, навіть, ті, що він дарував, не завжди приймали. Зараз одну з найкращих робіт Левченка – погруддя Маркіяна Шашкевича – зберігає Центральна міська бібліотека.
Журналіст Наталя Карпенкова у буклеті, який випустили до 90-річчя Костянтина Левченка, згадує, що «у його доробку майже 100 скульптур, деякі з них знаходяться в музеях Канади, Франції, Чехії, Румунії». Музею у селі Витвиця, що на Івано-Франківщині, стрийський майстер подарував погруддя їхнього видатного земляка Зеновія Красівського, знайомством з яким дуже дорожив.
Ще одного його «Красівського» має Конгрес Українських Націоналістів у Стрию.
«Кілька разів тато збирався вертатися на Кіровоградщину, відвідував там свою маму, доки вона жила. Нас хотів туди забрати, але не склалося, – розповідає Алла Романовська. – Він все чекав, що йому дадуть "заслуженого", дуже цього хотів. З людьми тато був завжди лагідний, а вдома – непередбачуваний, часто сердитий. В останні роки він вже просто розчарувався у всьому і казав: "Східняків тут не признають". Чимало робіт Левченко висилав і на батьківщину – в Мар’янопіль. Мріяв звести для рідного села пам’ятник жертв Голодомору, але й земляки не прийняли цієї пропозиції. Лише один раз доля майже посміхнулася скульптуру: до 130-річчя перепоховання Тараса Шевченка журнал «Україна» оголосив конкурс на найкращий макет пам’ятника Кобзареві. Відгукнулося понад півтисячі учасників. Журі відібрало макети словацького скульптура О.Бенца і українця Костянтина Левченка. Пам’ятник Бенца таки спорудили у Братиславі, а от Шевченко стрийського вчителя залишився лише в макеті².
Дожив Костянтин Левченко до 92 років. Пережив своїх друзів і ровесників, так що хоронити його прийшли хіба колишні учні. Самотній і нерозгаданий митець – його любили прості перехожі, які щодня зустрічали дідуся на тому ж місці – на порозі «хати-музею». Здавалось би, що то сидить сперта на ціпок народна Совість…
_________________
¹ Цеслав-Рішко М. Життя, подароване людям// «Гомін волі». – 2008. – 17 травня
² Малицький Р. Закоханий у мистецтво// «Гомін волі». – 2005. – 29 жовтня
Всі знимки — Лева Рішка