Шевченко і Добролюбов

 

Львів, 1 травня.

 

Повторюйте багато разів те саме, повторюйте, не зважаючи ні на що, і слухачі можуть кінець-кінцем повірити почутому, хочби воно й не спиралося на жодні факти. Таке провідне гасло большевицької пропаганди, і рідко його застосовувано з успіхом як на ділянці безпосередньо політичній, злободенній, так і на ділянці науково-історичній — бо ж історія в большевиків була завжди насамперед складовою частиною агітації й пропаганди. Так створено чимало легенд, які набули широкого розголосу, популярности й навіть визнання.

 

Однією з таких легенд у шевченкознавстві, особливо вперто повторюваною і підкреслюваною большевицькою пресою й науковцями, є легенда про зустрічі Шевченка з Чернишевським і Добролюбовим в останні роки його життя, про їх ідейну єдність, однодумство, про вирішальний вплив російських публіцистів на українського поета. Мовляв, у цьому середовищі поет зустрів справжніх друзів і цінителiв, там, a не серед земляків-українців, його високо піднесли й щиро привітали, оточили атмосферою дружби в особистому житті і заслуженої похвали в друкованих виступах. Ці твердження повторювано так часто і так одноманітно, що вони гіпнотизували читача і він починав мимоволі вірити їм. Навіть дослідники найповажніші, дослідники, яким ніяк не закинеш большевицького перекручування фактів, подеколи повторювали цю легенду. Так, в одній з найкращих наших популярних брошур про Шевченка, виданий, уже втретє, читаємо: "Оповідають, що він (Шевченко) близько стояв до революційних російських діячів, таких, як Чернишевський, Добролюбов і інші; всі вони дуже гарно ставилися до поета, а Добролюбов пізніше написав про нього дуже гарну статтю, в якій високо оцінив Шевченка".

 

Як бачимо, дослідник висловлюється обережно: "оповідають...". Але кінець-кінцем він цих оповідань не спростовує, не заперечує, отже, читач схильний теж пристати до них. Тимчасом є всі підстави сумніватися в цих "оповіданнях".

 

Насамперед, фактична сторона, біографічна. Ми нічого не знаємо про хоч скільки часті зустрічі поета з Чернишевським чи Добролюбовим. А що ж за дружба без зустрічей? Коли найновіша дослідниця цієї справи, Марієтта Шагінян, вирішила обгрунтувати її фактами, то вона перетрусила чималий архівний і мемуарний матеріял і в наслідок цієї наполегливої праці довела, що Шевченко... один раз гостив у Чернишевського. Чи справді ж не достатні докази, щоб переконатися, що ніякої справжньої, глибокої дружби тут не було? Саме це, всупереч своїм намірам, довела Шагінян і, очевидно, відчувши це, почала говорити вже не про вплив Чернишевського й Добролюбова на Шевченка, а Шевченка на Чернишевського й Добролюбова. Але й тут їй довелося обмежитися на загальниках, що, мовляв, Шевченко як селянин — бунтівник був, не міг не бути глибоко цікавим для публіциста, що всі свої надії покладав на перемогу селянської революції. Міркування надто загальні, до того ж, як і звичайно в большевицькій критиці, поет подається тут однобічно, тільки як селянин-бунтар. Всі ж інші грані його творчости, якими він був чужий і далекий Чернишевському й Добролюбову, просто замовчуються, ігноруються.

 

Так розвіюється легенда про особисті інтимні зв'язки Шевченка з російськими "демократами-революціонерами" 60-х років. Але твердішого грунту не має й друга думка, думка про те, що Добролюбов високо оцінив у своїх критичних статтях Шевченка-поета. Справжнім наслідком критичних виступів Добролюбова було приниження Шевченка.

 

З першого погляду, правда, це не так. Добролюбов вітає Шевченка як поета справді народного — висока похвала в його устах. Він говорить про численні "поетичні красоти" "Кобзаря", про те, що там відбилися "кращі людські інстинкти", про сповненість "найсвіжішої непідробленої поезії" тощо. Все це особливо впадає в очі на тлі скандальної оцінки поезій Шевченка, даної 20 років перед тим другим корифеєм російської критики В. Бєлінським, який заявив з приводу "Гайдамаків", що вони "не зважаючи на рясність найвульгарніших і вуличних слів і виразів, позбавлені простоти вигадки й оповіді, сповнені викрутасів і витребеньок, властивих усім поганим піїтам", що "подібного гатунку твори видаються тільки для насолоди й повчання самих авторів: іншої публіки в них, здається, нема". Справді, контраст разючий. Проте, в дійсності контраст цей не такий уже великий, і в дечому Добролюбов безпосередньо продовжує й наслідує свого попередника в російській критиці. Але перше, ніж показати цю внутрішню спорідненість підходу, треба з'ясувати, чим же пояснюється зовнішня одмінність і навіть цілковита протилежність тону.

 

Відповідь на це дає сам Добролюбов. На початку сорокових років ще можна було сподіватися, що нова українська література вмре, не розвинувшися. Тепер вона так розрослася й вибуяла, такого розголосу й популярности набула, що заперечувати її було б просто дон-кіхотством. І Добролюбов визнає це: "Її давнішні зусилля скластися в окреме ціле, поява кількох сильних талантів чисто малоруських і такого великого таланту, як Шевченко, виявляють справжню народну потребу". Перед такими недвозначними фактами треба було відмовитися від тактики глузувань і лайки; вони бо тільки дратували і обурювали українців. Недоброзичливість змушена була прибиратися в інші форми, в інший одяг. І Добролюбов навіть заперечує її існування: "Ніяк малоруська література не може скаржитися на недоброзичливість, яка ввижається (!!), може, іншим палким оборонцям її".

 

Отже, існування й розвитку української літератури заперечити вже не можна. Тоді треба її обмежити. Нові умови вимагають нової тактики. Носієм такої нової тактики й виступає Добролюбов. Він нібито визнає українську мову й літературу. Він робить їй комплімент за компліментом. Але все це для того, щоб накинути їй певні межі і то межі дуже вузькі. "Предмет її вивчення — малоруський народний побут і спогади, форма її ще недалека від пісенного складу або від народного оповідання; її читачі — сам народ". Але, боронь Боже, звернутися до ширшого кола тем, ідей, форм. "Звичайно, по-малоросійському не вийде добре "Онєґін" або "Герой нашого часу", бо "ті малороси, яким приступне все, що цікавить Онєґіна і паню Тур, говорить вже майже (!!) пo-російському, засвоївши собі все коло назв предметів, що поступово утворилося в російській мові цивілізацією вищих кляс суспільства". Отже, ніякої української мови для науки, для публіцистики, навіть для складнішої художньої літератури. Не може бути української літератури "книжної, громадської, цивілізованої". А коли український народ і його література доростуть до цих понять, то "чи не доведеться їй знов свідомо зійтися з "сусідньою словесністю"? Отже, українська література в перспективі розвитку — один з ручайків російської, який кінець-кінцем повинен влитися в це море і зникнути в ньому. Український патріотизм для Добролюбова — ознака провінціялізму. "Вузький патріотизм, який всі людські інтереси підпорядковує земляцтву, досить набридає і в німцях якогонебудь ляндграфства Гессен-Гамбурзького або князівства Ліхтенштайнського; від нього ми можемо й звільнити себе. У нас немає причин роз'єднання з малоруським народом; ми не розуміємо, чому ж, коли я з Нижегородської губернії, а інший з Харківської, то між нами вже не може бути стільки спільного, як коли б він був з Псковської".

 

Так розцінює Добролюбов Україну, українську літературу, українську літературну мову. Полемізувати з цими поглядами було б дико, викривати їхню облудність — зайво. Але треба підкреслити, що високу оцінку Шевченка Добролюбов дає виходячи саме з цих поглядів, спираючися саме на них і обґрунтовуючи їх своєю оцінкою творчости Шевченка. Всі компліменти Шевченкові в Добролюбова сходять на те, що він, Шевченко, — "поет цілком народний, такий, якого ми не можемо вказати в себе (!!)". А ця народність виявляється в тому, що поет нібито не вносить нічого свого в народний світогляд, в світ народної пісні, він тільки "пригадує її (України) перекази, повторює її пісні". Він — не вносить "свого сучасного погляду ні в одному натяку". Отже, Шевченко, на думку Добролюбова, не належить до "книжної" чи то пак "цивілізованої" літератури, він, на думку Добролюбова, не прокладає нових шляхів українській літературі й українському народові, він не пророк і вожд, він — тільки талановитий відгомін відмираючого світу етнографічно своєрідної пісні, думи, побуту. Для Добролюбова не існує Шевченко прокладач нових шляхів, сміливий експериментатор, що зумів оновити народну традицію, воскресити забувані вже елементи героїчної минувшини, поєднати в величній синтетичній будові народне, староцерковне і новітнє европейське (згадаймо хоч би геніяльну "Марію"!) і винести культуру свого народу на широкі европейські і загальнолюдські шляхи з світу вузьких, етнографічно-обмежених закутів. Для Добролюбова Шевченко — не початок, а кінець. І похвали Добролюбова Шевченкові — це найгірше приниження поетові, це найбільша образа української нації. Ці похвали об'єктивно нічим не кращі від лайок Бєлінського. Це власне продовження традицій Бєлінського, тільки пізніше відповідно до нових обставин. Коли Бєлінський казав про українську культуру "нє било, нєт і не будєт", то Добролюбов уже не міг цього говорити, бо надто впадали в очі факти її розвитку. І тому він змінює формулу: хай, мовляв, трошки "било", хай трошки "є", але "нє будєт, нє будєт, нє будєт".

 

Цим ми зовсім не хочемо сказати, що Добролюбов, свідомо і хитро продумавши, обрав цю нову тактику боротьби з українством, що він внутрішньо, психологічно був ворогом Шевченка і українського народу взагалі. Ні, напевне, його похвали Шевченкові, його захоплення "Кобзарем" були цілком щирі. Але в підґрунті їх, мимо волі критика, мимо його свідомих бажань виявився погляд представника великодержавної нації до нації сколонізованої, поневоленої, до нації, яку він інстинктовно розглядав як меншевартісну, підлеглу. Для нас же важить не суб’єктивне, а об’єктивне в поглядах критика. З цього об'єктивною погляду похвали Добролюбова особливо характеристичні, особливо типові. І типовість їх доводиться тим, що їх і далі підтримували видатніші представники російської культури. Так хвалив Шевченка Ґоркий, заявляючи, що це — "перший і воістину народний поет, який не викривляв суб’єктивними додатками народних дум і почуттів" — цебто теж заперечуючи в Шевченка все нове, творче, свіже, індивідуальне. Так хвалив Шевченка і Луначарський, заявляючи, що в "Кобзарі" "не найти і сотні рядків, які б були не зрозумілі для звичайного селянина", а всі образи "взяті або у рідної народної пісні, або з власного серця поета", з не з европейської культурної традиції.

 

Такий і тільки такий Шевченко був прийнятний у великодержавній Росії — царській, а тим більше большевицькій. На такому і тільки такому підґрунті могли носії російської критичної думки визнати поета України. Щоб так подавати Шевченка, творилися раніше легенди про його вдячність царській родині, а за большевиків — легенди про його дружні зв'язки і духовну залежність від Чернишевського й Добролюбова. Пора, пора вже виявити справжню вартість цих легенд і раз на завжди розпрощатися з ними.

 

[Львівські вісті]

02.05.1943