Їхніми творіннями насолоджуються. Іноді – їх звинувачують у блюзнірстві; часом – не помічають взагалі. З ними завжди говорять лиш про останній перекладений твір, або про те, як хтось інший зіпсував твір знаного класика.
Свідомо чи несвідомо, кожен із них створив свій оригінальний підхід. Після читання, знайомства з їх поглядами на літературні традиції, уважного погляду на добір авторів, помічаєш інший літературний вимір. Він захований у тіні популярних імен та трендів, хоч саме без нього немислимий обмін та творення нових сенсів. Сучасний український переклад – хто творить його канони, школи, філософію?
Серію розмов «Філософії перекладу» продовжуємо з Вахтанґом Кебуладзе – філософом, германістом, есеїстом, викладачем, науковим редактором, упорядником та перекладачем вагомих філософських текстів. Він здійснив перший переклад українською Едмунда Гусерля «Досвід і судження. Дослідження генеалогії логіки», а також Бернгарда Вальденфельса, Альфреда Шюца, Марії Фюрст та Юрґена Тринкса, зовсім незабаром вийде і його переклад «Ранкової зорі» Фрідріха Ніцше.
Юстина Добуш: Розкажи про твій перший переклад, він був на замовлення чи з власного бажання?
Вахтанґ Кебуладзе: І те, й те. Коли йдеться про великий твір, то його не можна якісно перекласти, якщо він тобі не цікавий. Але і без фінансової підтримки це не можливо, адже це дуже тривалий процес і дуже кропітка і виснажлива праця. Мій перший переклад великого твору – це переклад книги «Структури життєсвіту» Альфреда Шюца та Томаса Лукмана. Це 2 томи і понад 500 сторінок доволі складного тексту. Тож без підтримки це не подужати. Тоді ще існував проект фонду «Відродження», який підтримував переклад саме гуманітарної літератури.
Водночас, переклад – це класна школа і для мови. Адже коли живеш в Україні і не спілкуєшся німецькою, не працюєш з нею весь час, то хочеться її підтримувати і перекладати тексти для того, аби не забувати її. Окрім того, я вже потім зрозумів, що це не лише вивчення іноземної мови, а й дуже потужний засіб розвивати власне письмо українською. Школа, яку дає тобі переклад з іншої мови – це фантастично. Мені це дуже багато дало, до того ж я перекладав лише те, що мені було цікаво. Тож переклад – це й удосконалення володіння іноземними та власною мовами, й поглиблене вивчення певної наукової традиції, і спосіб заробити.
Ю.Д.: Чи важко перекладати філософські тексти авторів, які тобі не імпонують?
В.К.: Не знаю, я ніколи цього не робив. Взагалі я завжди перекладав твори тих авторів, концепції яких вивчав. Зараз я вперше маю дещо інший досвід. Я перекладаю Ніцше, яким ніколи не займався фахово, і це дуже цікавий і складний для мене експеримент. Так довго я нічого ніколи не перекладав і взагалі не можу сказати, що Ніцше є «моїм» філософом. Однак те, що цей переклад дає мені саме в сенсі знання німецької, розвитку, пошуків нових ходів в українській мові – це фантастика. Але це дуже довга тема і про цей переклад можемо окремо поговорити пізніше.
Ю.Д.: Філософський текст потребує перекладача-філософа чи таким перекладом може займатись і хтось інший?
В.К.: В моїх проектах завжди була така концепція: якщо перекладач філософ, то має бути класний літературний редактор; якщо перекладач – не філософ, то обов’язково має бути науковий редактор-філософ, і бажано фахівець з цього напрямку. Скажімо, один з найкращих моїх проектів як наукового редактора я робив разом з Віктором Шовкуном. Ми з ним працювали над перекладом твору «Дослідження з етнометодології» Гаролда Ґарфінкела. Це не зовсім філософія, а радше щось на межі соціології і соціальної психології. Ґарфінкел – засновник етнометодології в сучасних соціально-психологічних дослідженнях, перебував під великим впливом Гусерля і Шюца, тому у цьому тексті багато слідів феноменології. Я давно хотів, аби цей переклад вийшов українською, але сам я не мав часу ним зайнятись і шукав перекладача, який би швидко і якісно це зробив. Саме тоді ми познайомились з паном Віктором, я запропонував йому перекласти цей твір, і він дуже швидко, якісно та професійно зробив цей переклад. Уявляєш, він за 2-3 місяці переклав понад 300 сторінок. Звісно, я там трохи відредагував науковий апарат, але все інше було супер. І я багато чого навчився.
Ю.Д.: Тобто залучення фахівця з певної тематики значною мірою необхідне саме для перекладу термінології?
В.К.: Не лише, але цей момент дуже важливий. Саме чуйність до поняттєвого апарату відрізняє перекладача наукової літератури. Зрозуміло, що у нашій мові немає чистих понять і чистих метафор, адже чисте поняття – це суцільна тавтологія, а чиста метафора – це нескінченне відсилання до якогось іншого сенсу, відсилання, в якому зрештою губиться будь-який сенс. Всі слова, якими ми послуговуємося в нашому щоденному спілкуванні, в літературній мові та науковому дискурсі, коливаються між строгістю поняття і глибиною метафори. Але у науковій літературі є певний поняттєвий каркас, є такі чітко встановлені слова, які сигналізують, що саме це є поняттям. У кожного автора цей каркас власний, специфічний, тому перекладач наукової літератури має одразу відчути і зрозуміти, де йдеться про поняття. Водночас перекладачі іноді надто «послідовні», і їм ввижаються поняття там, де їх немає. Досвідчений перекладач, який тривалий час перекладає тексти певної традиції та добре знає мову, з якої перекладає, дуже швидко розуміє, що ось це – поняття, а це – просто слово, бо автор вживає слова рідної мови. Я завжди кажу студентам, що Гусерль і Гайдеґер не тільки філософи, а насамперед німці, які просто пишуть рідною мовою.
Поняттєвий каркас дуже важливо завжди перекладати послідовно. Якщо, скажімо, одного разу переклали в Канта слово Vestand як розсуд, хоч би як це подобалось чи ні, ми вже у всіх творах Канта маємо перекладати лише так. Якщо він це слово вживає 15-20 разів на сторінку, то ми все одно маємо вжити саме цей відповідник.
До речі, в цьому завжди полягає наше непорозуміння з філологами і перекладачами художньої літератури. Вони нам часто закидають, що наші тексти перенавантажені, що ми не використовуємо синоніми, а мова ж багата. Але коли ми робимо науковий переклад, дуже важливо перекладати поняття поняттями. Не можна перекласти поняття одного разу одним словом, а потім іншим, адже тоді руйнується розуміння того, про що йдеться. Це одна з фішок, які відрізняють науковий переклад від художнього, але їх, звісно, багато.
Утім, тут виникає питання: чи може філософські тексти перекладати людина, яка фахово не займається філософією; чи може перекладати феноменологічні тексти людина, яка не знається на феноменології? Мабуть, ні. В кожному разі треба зануритися у відповідну інтелектуальну традицію, вивчити її зсередини.
Ще одна принципова відмінність перекладу філософських текстів, і наукових в цілому, від перекладу творів художньої літератури полягає в тому, що останні ми перекладаємо не лише через те, про що вони, а також через те, як вони написані. Навіщо перекладати погано написаний роман? Тож, перекладаючи художні твори, ми маємо відтворити не тільки зміст, а й стиль. А філософи, на жаль, не завжди добрі письменники. І ось тут постає питання: чи маємо ми відтворювати всю складність, а подеколи й неоковирність стилю автора, а чи маємо лише передати головні сенси оригінального твору? А з іншого боку, чи не завадить виправлення стилю переданню сенсу?
Ю.Д.: Проте деякі філософи також мають власний стиль.
В.К.: Звісно! Це, до речі, одна з головних причин, чому я й почав перекладати Ніцше – бо це фантастична література. Наприклад, хоча я все своє життя вивчаю феноменологію, засновником якої був Гусерль, я не можу сказати, що він класний письменник. А от Вальденфельс, якщо говорити про феноменологів, – це класне письмо, тут ти вчишся не лише філософії, а ще й мови, бо в нього дуже вишукана літературна німецька. Багато філософів є прекрасними письменниками, однак є багато важливих філософських текстів, написаних не надто витонченою мовою. І ось тут постає доволі складне питання для перекладача: коли я перекладаю це українською, я маю відтворити всі ці неоковирності, аби зберегти дихання автора, чи то байдуже і я все-таки маю перетворити це на літературний твір? На це питання в мене немає однозначної відповіді. Це завжди треба вирішувати в кожній конкретній ситуації, оскільки іноді текст настільки не ідеальний з літературного погляду, що не можна і не треба це відтворювати. З іншого боку, скажімо, німецькій мові притаманні нагромадження, великі і дуже довгі речення. Відповідно виникає питання суто стилістичне: чи потрібно це відтворювати в українській мові, якій не характерна така стилістика? Загальної відповіді немає, і кожен повинен вирішувати це сам.
Усе залежить від перекладача і літературного редактора. Тому недостатньо, щоб перекладач був філософом і знавцем традиції. Для таких перекладів потрібен також чуйний літературний редактор, який не зруйнує специфічний філософський текст, і водночас допоможе передати це доброю українською. Перекладач-філософ може і має водночас бути класним письменником, але ще один погляд – погляд літературного редактора – не завадить. Адже перекладач може не помітити деякі вади перекладу не лише через те, що є автором тексту перекладу і не має до нього відповідної дистанції (через це, до речі, літературні редактори потрібні й талановитим письменникам), а ще й через те, що на нього певною мірою тисне текст оригіналу.
Ю.Д.: У твоїй монографії «Феноменологія досвіду» йшлося про те, що займатись філософією – це вивчати історію філософії та читати філософські тексти попередників, і на основі цього генерувати власні ідеї. Відповідно, коли ти перекладаєш філософські тексти, ти переосмислюєш думки автора і генеруєш власні ідеї?
В.К.: В мене було по-різному. Наприклад, «Структури життєсвіту» Шюца та Лукмана я спочатку прочитав німецькою, потім англійською, залучив дуже багато матеріалу з цього тексту у свою першу дисертацію і лише потому, через 5 чи 6 років, вже почав його перекладати. Натомість «Досвід і судження» Гусерля я не читав до того, як почав перекладати. Я знав проблематику цього твору, але ще не інтеґрував її у власну думку, тому мені був цікавий такий експеримент.
Усі свої переклади я також залучаю у викладацький процес. «Досвід і судження» вже багато років використовую в своєму спецкурсі «Досвід і рефлексія». Деякі думки відносно цього тексту в мене виникли лише в минулому році за рахунок того, що під час викладання я постійно його перечитував, спілкувався зі студентами та отримував певний фідбек. Тепер «Досвід і судження» вбудувався для мене в ширший горизонт розуміння пізнього Гусерля. Тож цей процес генерування нових думок доволі довгий.
А от мій переклад австрійського підручника «Філософія» для гімназій, який нещодавно вийшов у видавництві «Дух і Літера», дав мені не так нові ідеї, як новий цікавий досвід. Адже я супротивник викладання філософії за підручниками. Я вважаю, що філософію треба вивчати, читаючи першоджерела. Понад те, в цьому підручнику не дуже багато феноменології (якщо подивитися іменний покажчик, то Гусерль лише двічі згадується), тобто він написаний з позицій начебто не моїх, але є для мене дуже цікавим. Я особисто знаю його авторів, вони мені дуже симпатичні, і, на мою думку, це один з найкращих підручників, які я тримав в руках, адже автори мають величезний досвід викладання філософії для підлітків, і це дається взнаки у викладі матеріалу. І те, що там багато ілюстрацій – дуже добре, вони доповнюють текст паралельним візуальним наративом. Направду, цей підручник дуже інтерактивний і розрахований саме на цю вікову авдиторію, хоча він буде цікавий і старшим людям, які хочуть познайомитися з філософією.
Ю.Д.: В своїх статтях, есе та публічних виступах ти багато говориш про термінологію. Чому так важливо (і чи потрібно?) достовірно перекладати терміни, відмежовуючись від радянських перекладів?
В.К.: Правильного перекладу не існує. Переклад ніколи не може бути ідентичним, але він має бути еквівалентним. Це означає, що ми як перекладачі маємо віднайти те слово, яке буде відігравати в нашій літературі, в нашій історії, в нашій соціально-культурній ситуації приблизно ту саму роль, яку воно відігравало в тій ситуації, в якій було створено перекладений текст. Ми перекладаємо не просто слова і тексти, ми перекладаємо ще і певні культурні коди. Тому годі сподіватися віднайти ідентичність якусь, адже прямих переходів немає. Нас завжди тут дещо спантеличують двомовні словники, вони справляють враження, що є такі конкретні переходи і містки між однією мовою та іншою, і можна завжди знайти відповідник. Ну і зрештою, для базового володіння іноземною мовою цього достатньо. Якщо ти просто хочеш порозумітися з іноземцем, то достатньо просто зазирнути в словник і там знайти відповідне слово. Але, коли перекладаєш великі тексти, великі наративи і художню літературу, а надто, коли це філософські тексти – зрозуміло, що прямих перекладів немає. І тому переклад – це завжди ще й творення.
Наприклад, ми стикаємося ще з такою проблемою, коли нам потрібно перекласти певний фразеологізм, якого в нашій мові не існує, тоді треба створити неологізм і якось його потерти, щоб він виглядав як фразеологізм. Тобто треба його всунути в такий контекст, щоб він здався читачеві таким, що він вже узвичаєний, або треба перекласти специфічне поняття автора, яке не має відповідника в українській.
Наприклад, коли я перекладав Вальденфельса, в нього є таке слово, яке існує в німецькій, але німці майже його не вживають. Це слово походить від іменника Ort (місце), від нього можна утворити прикметник örtlich – місцевий, а Вальденфельс ще утворює абстрактний іменник Örtlichkeit. І в німецьких словниках одномовних можна знайти це слово, проте воно не дуже вживане, це щось на кшталт того, що ми позначаємо як місцевість, хоча німець тут радше застосує слово Gegend. Тобто це мертве слово, воно існує, але майже не живе в мові, а Вальденфельс його відроджує, аби показати, що простір нашого буття відрізняється від простору речей: мовляв, речі пасивно розташовані у просторі, натомість людина сама обирає власне місце. І тому він розрізняє Räumlichkeit, просторовість буття речей, і Örtlichkeit як нашу просторовість. Я переклав Örtlichkeit словом, якого взагалі не було в українській, – умісцевленість. Речі перебувають у просторі, вимір їхнього буття – це просторовість, а для нашого буття – це умісцевленість, тому що ми самі знаходимо свої місця. І я його не просто створив, а й занурив у контекст, створив ще й прикметник умісцевлений, воно все якось склалося докупи і мені було цікаво як відреагують на це читачі, а насамперед, експерти.
Ми обговорювали це на семінарі Лабораторії наукового перекладу. Зазвичай на цих семінарах ми спочатку обговорюємо шмат тексту, а потім власне термінологію, для чого перекладач пропонує 20 найскладніших термінів для перекладу і свої варіанти. Експерти або погоджуються, або пропонують власні варіанти. І ось ми обговорювали терміни з «Топографії Чужого» і коли дійшли до цього Örtlichkeit (умісцевленість) я очікував якоїсь реакції, і раптом всі це промайнули і пішли далі. Я кажу: «Зачекайте, ось це ж для мене важливо», а вони такі: «Ну, нормально». І це дуже класно, коли не просто носії мови, а експерти, які опікуються тим, чи заживе термін у мові, люди, оптика яких налаштована на такі речі, просто не помітили і сприйняли моє нове слово як питомо українське. Але таке вдається вкрай нечасто.
Тут я просто йшов за німецьким оригіналом, а німецький словотвір взагалі дуже гнучкий і від будь-чого можна утворити будь-що – можливо, тому це й одна з найбільш філософських мов. Але в українській не так: український словотвір більш консервативний і, коли тобі вдається створити слово, яке органічно сприймається не лише пересічними носіями, а й експертами, то це перемога.
Ю.Д.: У вступі до «Німецько-українського словника гуманітарних наук» ти писав про те, що багато термінів української мови є калькою з російської, в якій ці терміни часто підточувались під потреби ідеології. Виходить, що нам тепер потрібно переперекладати терміни?
В.К.: Ось тут складність, бо я би хотів звільнити українську від зайвих росіянізмів. Але знову ж таки: ми маємо користатись і ресурсами російської. За всього мого негативного ставлення до Росії, я все ж уважаю, що користатись ресурсом спорідненої мови можна і треба, але лише там, де це конче потрібно і якщо ми можемо його інтеґрувати в мову, не руйнуючи ані фонетику, ані стилістику, ані специфіку словотвору. Я не супротивник застосовування і полонізмів, бо якщо українізоване польське слово точніше передає сенс, якщо воно фонетично звучить оковирно, якщо можна побудувати парадигму, то треба його використовувати. Ба більше, треба використовувати й англіцизми, й германізми, ідиш, тобто всі мови, які історично дуже потужно впливали і впливають на нашу мову, і вона цим живиться. Якщо це органічні впливи, які йдуть через потребу мови і органічно залучаються, то це супер. Інша ситуація з філософською мовою. Вона була вщерть заідеологізована в совєтські часи. Коли ми отримали звідти цей апарат, ми отримали і певну ідеологію, і саме від цього потрібно звільнятися.
Потрібна емансипація – з одного боку, але з іншого боку, є те, що філологи називають узус. Простий приклад: дуже важливе поняття Геґеля, яке потім входить в марксизм і через марксизм приходить взагалі у нашу сучасну філософію, це слово Аufhebung. Російською його не дуже вдало переклали як снятіє, і це стало терміном в російськомовному марксизмі й у російськомовній рецепції Геґелевої філософії. Українською це поняття було скальковано як зняття. Його начебто й можна зрозуміти, але звучить як мовний покруч і не відтворює сенсу Геґелєвого поняття. Тож мені дуже не подобається це слово, але вже воно так прижилося і покоління його використовували. І коли Таращук, перекладаючи «Феноменологію духа» Геґеля, почав застосовувати замість нього питоме українське слово скасування, то вщерть все заплутав. Слово «зняття» ввійшло в обіг; люди, які вперше почали вживати це слово, давно померли, про них вже написали книжки. То що ж робити з цим словом? Я не знаю, це складна ситуація. Мова – це ж живий організм, йому не накажеш і силоміць нічого не накинеш.
Хоч би як я цього хотів, ми не можемо відкинути ті роки, протягом яких Україна була частиною російської імперії, чи то царської, чи то Совєтського Союзу. Ми не можемо почати з чистого аркуша. Звісно, є якісь партапаратчики, чиновники тощо, які писали жахливі тексти, нікому не потрібні сьогодні, але є твори, які все ж таки варто залишити Також є люди, які вже після Совєтського Союзу, в 90-ті роки писали свої тексти і навіть цього не усвідомлювали, бо ця мова такою до них прийшла і такою вони її вивчали. І тут ідеться не про російську, а про українську, бо вони вже отримали ці знання українською і читали ці тексти також українською.
Ю.Д.: Тобто нам треба змиритися?
В.К.: Не знаю. Це дуже складна ситуація. Наприклад, мені з феноменологією трохи легше, бо її взагалі не перекладали. Були поодинокі переклади російською, і то не всі добрі, українських взагалі не було і дотепер мій переклад твору «Досвід і судження» – це єдиний переклад повного тексту Гусерля, якщо не говорити про якісь уривки. Тому тут я можу імпровізувати і пропонувати нові рішення. Але що робити, якщо є традиція? А саме так з традицією марксизму: хоч би як ми до нього ставились, декомунізація не означає, що ми маємо викинути весь марксизм, бо це дуже потужна інтелектуальна традиція. Є французький марксизм, є німецький марксизм, італійський, російський, і є український, який перебував під величезним впливом російського марксизму, і там дуже багато лайна, але щось з цього треба вберегти.
І навіть якщо це лайно, треба його зберегти як предмет дослідження. Адже історія не може мати білих плям. Ми не можемо вдати, що цього не було, бо це буде неправда; ні, ми маємо це досліджувати, ми маємо це аналізувати: чому так сталось і чому сформувалась саме така мова. Це дуже важливо, наприклад, для такої дисципліни як історія науки, оскільки вона досліджує не лише найкраще; вона має досліджувати все, що відбувалось як певний соціальний феномен. І ми маємо досліджувати усі мутації та трансформації мови; тож ми все одно будемо цей мовний арсенал використовувати і нікуди від нього не подінемося.
Ю.Д.: Давай продовжимо тему перекладу Ніцше, про якого ми вже згадували на початку розмови. Як тобі дався переклад «Ранкової зорі»?
В.К.: Ніцше дуже поетичний у власній прозі і, направду, те, що він зробив з німецькою мовою і з мовою взагалі в своїх прозових творах – це треба ще усвідомити. Ми ще не усвідомили, бо з ним здебільшого знайомі через погані російські переклади і поодинокі українські. Я їх ще не вивчав, оскільки хочу, аби в мене було незамилене око.
Я перекладав його дуже повільно. Адже Ніцше – це фантастичні радіоактивні думки, які вибухають, і кожне речення збуджує цілу низку інтелектуальних асоціацій; при тому це ще й неймовірна література. І те, що він робить з мовою, як він працює з німецькою, наштовхує на думку, що він породжує весь німецький модернізм. Не було би сучасної німецької літератури без Ніцше. При тому він ще й композитор, і перебуває під впливом Ваґнера, і в нього є певний ресентимент, тому що він писав музичні твори невдало, але його проза дуже музична й ритмічна.
Наприклад, раніше я любив перекладати під музику, в мене був диск – 11 годин тріп-хопу, який я дуже голосно вмикав у навушниках і перекладав. Зовнішній світ вмирав для мене акустично, і я міг зосередитись на тексті, а тріп-хоп був лише фоном. Я спіймав себе на тому, що коли сідав перекладати Ніцше, мені заважала будь-яка музика, тому що він весь час змінює ритм. Ти вже призвичаївся, переклав фрагмент і переходиш до наступного, а там не просто змінюється лексика, але ще й абсолютно змінюється ритміка і це інший ритм всередині речення, в структурі абзаців. Понад те, перекладаючи Ніцше, треба зважати на всі контексти – відсилки до Канта, до Біблії, до Гомера, до римських класиків тощо.
Ю.Д.: Один з твоїх перекладів присвячений темі Чужого. У наших стосунках з Чужим переклад виступає як спосіб пізнання Чужого і зменшення простору між нами і Чужим, чи навпаки, він є буфером, який залишає Чужого Чужим? Також, пригадую, у Шляєрмахера йдеться про переклад як про те, що викликає повагу до Чужого і те, за допомогою чого ми поглинаємо все найкраще від Чужого. Що ти про це думаєш?
В.К.: Оскільки ти згадала про Шляєрмахера, то на обрії відразу замайоріла герменевтика, а вона дуже важлива для розуміння перекладу. Надто, якщо подивитись суто мовно, для герменевтики ключовим словом є традиція. А німецькою це Überlieferung – тобто дослівно передання. Переклад же німецькою це Übersetzung, і це дуже схожі слова: якщо перше означає передання, то друге – пересадження. Зрештою, часто-густо традиція здійснюється через переклад. Переклад – це інструмент передання традиції.
Герменевтика починається з герменевтичного оптимізму: мовляв, через ці методи розуміння (є ще таке дуже важливе слово вчування), завдяки вивченню, скажімо, давньогрецької мови, культури, літератури, скульптури тощо, ми можемо вжитися чи вчутися в цю ситуацію і повністю сприйняти світ давнього грека так, як його сприймав давній грек. Натомість герменевтика 2-ої половини 20 сторіччя розуміє, що це неможливо, що все одно буде певна дистанція, все одно є презентизм, все одно є те, що не герменевт, а прагматист Ричард Рорті називає раціональною реконструкцією – тобто ми все одно будемо відтворювати давніх греків не так, як вони розуміли самих себе. Вжитися, вчутися в ту ситуацію стовідсотково все одно не можна, і це цікаво.
Так само це стосується перекладу: коли я перекладаю з іншої мови, як перекладач я ніколи не прагну до того, аби відтворити повністю всі ті сенси, всі ті горизонти, всі ті контексти, емоції, переживання, які там закладені, бо це просто неможливо. Тому Чуже в перекладі завжди зберігається. Я маю це подарувати читачеві і самому собі як елемент Чужого. Якщо повертатися до Вальденфельса, він говорить, що Чуже є дуже важливим елементом Свого. Найяскравіший приклад цього – це власне ім’я. Згадай-но той подив, коли ти вперше усвідомлюєш, що хтось інший має таке саме ім’я, як і ти. Вальденфельс говорить, що ім’я завжди є чимось дуже інтимним, але воно ж не виросло з мого тіла і з моєї екзистенції. Його мені дали Інші, я його не обрав, воно не є органічно моїм. Ім’я дають мені ззовні, я просто його приймаю, я просто дізнаюся, що мене так звуть.
Якщо розвивати думку Вальденфельса, то можна сказати, що збереження Чужості, вміння інтеґрувати Чужість і при цьому не знищити її і не розчинити у Своїсті – це запорука цивілізованого розвитку направду вільного суспільства.
Дві стратегії засвоєння Чужого, коли Чуже як Чуже зникає, – це тоталітарні практики. Дуже яскраво це можна показати на прикладі тоталітарних режимів 20 сторіччя. Скажімо, німецький нацизм був радикальною практикою, коли Чуже мало бути фізично знищено. Натомість у Совєтському Союзі під егідою совєтського інтернаціоналізму відбувалося розчинення Чужості. І тому був створений цей потворний конструкт «совєтській народ» – це такий начебто народ, але він не має якихось ознак народу, в якому розчинаються всі відмінності; це інша стратегія знищення Чужості, більш витончена і хитра. Втім, Чужості тут все-таки не залишається місця.
Те, про що говорить Вальденфельс – геть інше: Чуже залишається Чужим, я сприймаю Чуже як Чуже, я приймаю його і леґітимую, ба більше, воно мені цікаве. Ось так само з перекладом. Чому ми взагалі перекладаємо? Навіщо мені читати німецьке, та ще й перекладати? Що, мало українською написано? Будь-якою мовою написано так багато, що життя не вистачить, аби це прочитати. Я ж не почав перекладати з німецької, бо я прочитав все, що написано українською; я багато чого не прочитав, не прочитаю і це свідомий вибір Чужого. Переклад – це завжди спроба залучити Чуже, але залишити це Чуже як Чуже.
До речі, тут можна навіть подивитись на стратегію різних перекладачів, наскільки вони толерують Чуже, наскільки вони зберігають цю Чужість чи розчиняють. І виникає питання: що саме ми маємо зберегти, а чим ми можемо знехтувати?
Переклад все одно має цю дистанцію. Коли я на палітурці читаю прізвище Вергілія, а не Шевченка, я не очікую, що це щось рідне. У перекладі, хоча це й українською, мають бути поставлені запобіжники, аби я сприйняв це не просто як український текст, а як переклад. Хоч би як це було дивно, часто виглядає штучним, коли переклад занадто органічний. Чуже повинно зберігатися, бо Чуже – це цікаво. Переклад має давати нам відчуття Чужості.
Фото: Юстина Добуш
02.05.2018