Все забуваю спитати: це лиш мені хтось внадився задурно таку гидоту в поштову скриньку підкидати чи є й інші обласкавлені абоненти? Мабуть, є, бо у вихідних даних вказано, що наклад – 11222. Називається гидота «Слово». А детальніше – «еженедельник», який, судячи з нижнього колонтитулу на першій сторінці, «читают во всех областях Украины!». У гидоти є «учредитель» – Международный гуманитарный университет. Інакше кажучи, МГУ. Це в Одесі такий, а не там, де ви подумали.
Не знаю, який родинний стосунок до того «учредителя» має славнозвісний Підрахуй (у вужчих колах відомий як Сєрґєй Ківалов), але присвячене «Слово» переважно його – Підрахуя – життю і невгомонній діяльності. Хоч ніби відразу після Помаранчевої революції, власне й спричиненої підрахуйством Ківалова на посаді голови Центральної фальсифікаційної комісії, здавалося, що кому як кому, а цьому діячу однозначно пора на політичний цвинтар. Але ні: вже навесні 2005 року новий «революційний» уряд продовжив Ківалову старий «злочинновладний» контракт і дозволив далі очолювати Одеську юридичну академію, а ще за кілька місяців один нині забутий пасічник зустрівся з Підрахуєм і подарував йому на пам’ять свою фотокарточку з підписом: «Сергію Васильовичу. Щиро! Віктор Ющенко». То тим із вас, хто досі любить ділитися в коментах мареннями на тему пасічницької щирої української душі, я б радив трохи напружитися і спробувати встановити причинно-наслідковий зв’язок між тодішньою непокараністю Підрахуя і, наприклад, пізнішою появою так званого «закону Ківалова-Колесніченка» та ідеологічною спрямованістю єженєдєльніка «Слово».
Станом на сьогодні цього «Слова» назбиралось у мене 16 номерів. Їх побіжний контент-аналіз дає такі результати. Урочисто-діловий Підрахуй (у піджачку і кольорі, у церкві, в кабінеті, в коридорі Верховної Ради і т.д.) прикрашає собою першу сторінку видання 10 разів. Рекордна кількість підрахуйських світлин в одному 12-сторінковому номері – 14 (отже, згрубша 1,2 Підрахуя на сторінку). Загалом його портрети (індивідуальні, групові, анфас, у профіль, у три чверті) зустрічаються в 16 номерах 62 рази. Статей, інтерв’ю та інших «журналістських» матеріалів, які оспівують досягнення Підрахуя в усіх галузях народного господарства і доводять, що без його перманентних зусиль Одеса й ціла Україна давно би полягли в руїнах, я надибав 44, але це якраз досить умовний підрахунок. Бо мало не в кожному номері трапляються ще й такі тексти, в яких людина нізащо б не сподівалася зіткнутися з Підрахуєм, а проте знаходить його і там.
Скажімо, зауважить читач статтю під назвою «Операция без наркоза», розтривожиться, звісно, від поданої в першому реченні інформації, мовляв, хірургічні втручання віднині українцям «будут проводить без анестезии» – і захоче довідатися, де в такій безпросвітній ситуації шукати порятунку. Довідається ж натомість про те, що «почетный гражданин Одессы Сергей Васильевич Кивалов сделал нашим землякам подарок». А саме – відкрив при згаданому МГУ стоматологічну клініку. Шкода, не уточнено, чи перебував він при цьому під наркозом, а чи так упорався. Або от: «В Одессе открылось современное студенческое кафе». І перша стрічна в тому кафе студентка Вероніка вам по-студентськи безстрашно випалить: «Благодаря неравнодушному отношению Сергея Васильевича мы каждый день приходим на занятия с хорошим настроением и желанием учиться… Я, например, взяла себе куриное филе с овощами. Вкусно приготовлено. Хочется сказать большое спасибо руководству колледжа и университета». А що там з новинами спорту? Іх єсть у ніх. Зокрема юні одеські художні гімнастки привезли нещодавно з якогось угорського турніру 9 медалей. Молодці дівчатка? Може, й молодці, але це не їхня заслуга, бо, як твердить тренерка, саме існування в Одесі художньої гімнастики стало можливим «благодаря стараниям и поддержке Сергея Васильевича Кивалова». Якщо я тепер вам скажу, що в рубриці «Духовность» репортаж про «праздник Крещения Господня» теж оздоблений прикритим червоними трусами Підрахуєм, ви ж уже не надто здивуєтеся, правда? Зрештою, він же – серед іншого – ще й голова Української морської партії, то кому, як не йому, й виходити на Водохреще у велике плавання.
І про серйозне. Якби гидота під назвою «Слово» займалася лише заспокоєнням підрахуйського марнославства, то не було би про що говорити. Ну такі вони, ці представники навіки совкової «еліти»: люблять бачити на кожному кроці свої розтиражовані парсуни і, як той змаразмілий некрасовський князь Утятін, приймати знаки безмежної вдячності й беззастережного послуху від кріпосних. То й нехай би собі тішилися, не здогадуючись, що навіть улесливе оточення в глибині душі вважає їх за клоунів.
Проблема однак у тому, що автори «Слова», як уже натякалося, з номера в номер займаються ще й відвертою антиукраїнською пропагандою. Тобто не просто критикують українську владу, за що я б до них не мав претензій, бо кожна українська влада завжди дає більш ніж достатньо приводів для критики. Але «Слово» виразно дивиться на Україну путінськими очима. До речі, в статті «Выборы Президента РФ: истерика и аналитика» постійний автор «Слова» Антон Кравчик – доцент все того ж МГУ – «істерикою» називає недопущення «десятков тысяч россиян к избирательным участкам» на території України й «аналітично» нахвалює бездоганно організоване голосування за Путіна в Криму та ще й сумлінно цитує якогось завезеного з Фінляндії корисного кремлівського ідіота: «Мы увидели настоящую демократию, чистую демократию, могу сказать, что Крым является самым демократичным местом в мире». За винятком Пхеньяна, очевидно.
Втім, слід віддати підрахуйській газетці належне: у своїй українофобії і русофілії вона є абсолютно послідовною. Про російську агресію «Слово», схоже, нічого не чуло, тому раз у раз звинувачує Україну в «разрыве экономического сотрудничества» з Росією. Відтак висилка російських дипломатів подається на шпальтах «Слова» як «истерия под дудку западных хозяев»; встановлення різдвяного вихідного 25 грудня – як прагнення «иноверцев «исправить» каноны православных в Украине»; новий закон «Про освіту» – як «тотальная украинизация… в стране, где пять шестых разговаривают на русском языке». А вже що «Слово» виписує про Євромайдан і НАТО – здогадайтеся самі.
Ясно, що Одеса – місто, обережно формулюючи, вельми специфічне, і вимагати, щоб вона українізувалася до рівня Галичини, було б не тільки наївно, а й небезпечно. Але, як показує досвід Криму й Донбасу, тотальна проросійська орієнтація місцевих політиків – річ ще небезпечніша. Червоною, так би мовити, ниткою через два квітневі номери «Слова» пройшло піарення Ківалова на 74-й річниці «освобождения Одессы от немецко-фашистских захватчиков». Що ж, визволення від німецьких (та румунських) загарбників – справа хороша, ніхто не сперечається. Хороша, але давня. Тим часом зараз, якщо ми серйозно плануємо зберегти Одесу в складі України, значно актуальнішим є завдання визволити «жемчужину у моря» від ідеологічного впливу численних підрахуїв та їхніх рептильних засобів масової дезінформації.