І.

Пив пиво й курив папіроску. Пива було на дні, а папіроска кінчилася. І тому був злий. Дивився на Гібля, що стояв за поплямленою лядою й питався себе, чи він дасть на кредит. Потім дивився на відхилені двері й бачив, як на вулиці рідкою кашою топився сніг. Пізніше, як гість, що сидів при самому порозі, заго­ворив про кальоші — чомусь прийшло йому на думку, що сьогодні на кредит не дістане. За це пиво й за цю папіроску заплатив згори. Гібель інакше не хотів дати. Був винен ще з попереднього разу. З учора, з перед­учора, навіть зперед тижня. Зовсім, просто: не мав грошей. Хіба це не трапляється! Чейже щодня не міг мати. Може буде мати завтра, позавтра... Але Гібель у це не хотів вірити. І тому Гібель був дурний. Вони зналися від дуже давно. Тоді, як Гібель продавав по вулицях мосяжні й сталеві спинки, а він починав пра­цювати при закладанні каналів і на будовах. Його кликали Кацяба ­— і Гібель також. Крім цього гово­рили собі »ти«. Але все те не промовляло за тим, щоб він пив даром, а Гібель не упоминався грошей. Це було трохи несправедливо й Кацяба чув до Гібля тихий жаль.

І тепер також. Був злий і хотів комусь пожалу­ватися. Хотів когось з усієї сили тарахнути поміж очі, або добросердно поклепати по плечах. Хотів одним ковтком випити запінену гальбу пива й затягнутися аж по саме дно черева папіроскою. Дуже хотів. Дивився на Гібля й хотів зустрітити його очі. Але Гібель за­думано дивився на відхилені двері й поважно хитав цілим тілом.

Так могло бути дуже довго — та Кацяба не мав терпеливости. Не міг дивитися на порожну гальбу, що стояла перед ним і на викурену папіроску. Обе­режно підійшов до поплямленої ляди і здержуваним голосом, як перед ліжком хорого, говорив:

­— Гібель! Одно мале... Гібель!...

Гібель дивився на відхилені двері й високо під­носив брови. Кацяба перехилився через ляду й дивився йому в обличчя.

Ждав і говорив дальше:

­— Боїшся, що не заплачу? Гібель, не будь дур­ний! За кілька днів дістанеш. Буду мати роботу. Чуєш, Гібель?

Гібель поважно перейшов кімнату й зачинив двері. Потім вернувся на своє місце. Дивився на Кацябу й Ка­цябі здавалося, що Гібель його не бачить. Але Кацяба вмів бути терпеливий. Обі долоні положив на ляду і здержано дихав. Кожне його слово падало, як куски випльовуваного хліба.

­— А одну міцну. Нині останній раз. Гібель, — ми старі знайомі. Ти продавав спинки, а я ходив на бу­дову. Чуєш, Гібель?... Я знаю — ти добрий.

Гібель дивився Кацябі понад голову і мав зати­снені уста. А Кацяба чув, як язик йому всовується до горла й забирає зі собою слова. Мусів кричати. Зати­снув зуби й крикнув:

— Гібель!...

Гібель глянув здивовано на його витерту блюзу і здвигнув раменами. Потім поволі, відмірюючи кожне слово, говорив:

— Ні, ні, Кацяба.

II.

Кацяба сидів уже дві години. Губи його були роз­хилені й покриті білою поволокою засохлої слини. На кожному оці лежала червона сітка жил і забарвлювала його на червоно.

Перед хвилиною Кацяба вже втретє підходив до Гібля. Уже втретє говорив йому про їх старе знайом­ство. Про пиво й про гроші. Але Гібель цього не розу­мів. Стояв за поплямленою лядою і рівномірно хитав цілим тілом. Потім здивовано дивився на нього й го­ворив:

— Ні, ні, Кацяба!

Кацяба дивився на гостей, що сиділи біля столиків і на їх повні склянки. Вдихував у себе дим різних папі­росок і запах остро приправлених закусок. Чув безладні трепети голосних розмов і важких, як рука поліцая, про­клонів. Крізь двері, що знову хтось лишив незачиненими, бачив кусок вулиці й, болотнисту, присипану мокрим сні­гом, кашу.

Тут було затишно. Дома було нецікаво і холодно; там була жінка й синок, що продавав часописи і кликав його »старий фраєр«. Так, тут було таки затишно. І було тепло. Кацяба бездумно, аж до болю голови, дивився в порожну склянку і білим язиком слинив губи.

Чому Гібель не хотів дати йому пива? Той сам Гі­бель, що колись продавав спинки і був його прияте­лем? Одно мале пиво й найдешевшу папіроску? — Гібель!

Кацяба хотів підійти до поплямленої ляди і вхопи­ти Гібля за плечі. Не міг сидіти. Гібель, що рівномірно хитав цілим тілом, тягнув його до себе, як великий маг­нет тягне порошинку заліза. Поволі, як людина, що випила над міру, запер руки об столик і випрямив ноги.

В голові шуміло від наслуханих розмов і важких про­клонів.

Гібель не дивився на нього. Дивився на сивий дим, що ліниво переливався з кута до кута і на кусок хідни­ка, покритого рідким болотом і мокрим снігом. Але Кацяба хотів бути терпеливий. Руки тримав побіч діра­вих кишень і чув, як набрякали кровю. Голос його був рівний і хрипкий.

­— Гібель!..

Слово, покотилося, як розбита чарка. Гібель по­волі відвернув голову й уважно дивився на його червені очі. Каляба пробував усміхнутися.

— Гібель, чому ти такий? Я до тебе вже четвер­тий раз. Я нині мушу випити. Ти розумієш? —Но, ні? Ми старі знайомі, Гібель...

Кацяба бачив, як Гібель поволі ворохнув гу­бами — і знав, що він хотів сказати. Він хотів сказати: »Ні, ні, Кацяба«... Але Кацяба не думав уступитися. Стояв перед Гіблем і говорив дальше:

­— Не хочеш? Гібель! Боїшся, що не віддам гро­шей? Ти дурний. Я тобі кажу, що зле на тому вий­деш! Я до тебе не йду шукати дурнички. Одно мале пиво?.. Гібель!

Гібель відповідав, якби видавав решту,

— Ні, Кацяба, шкода часу. І так задовго сидиш. Іди вже домів.

Кацяба положив праву руку на ляду.

­— Домів? Ти кажеш? Мені?...

Кацяба не хотів бити Гібля. Вони були старі зна­йомі. Але Гібель казав йому йти домів. Значить: ви­ганяв. Хіба так робить старий знайомий?...

— Гібель!...

Крик його був ще менше, як короткий ­— і Кацяба з усієї сили вдарив. Гібель важко загуркотів по долівці й рукою, що безрадно майнула у воздусі, звалив кілька склянок.

Це не було святе місце. Билися, хто хотів і кого хотів. Але Гібля ще ніхто не бив. І тому це була но­вина. Всі гості попідводилися зпоза столиків і цікаво дивилися на Кацябу. Кацяба не знав, що робити. Хотів вийти на вулицю і дивився на двері. Але по такім са­мому на вулицю не виходиться. Сіхва, що ніби був за кельнера, мав сильні мязи. Кацяба, поки найшовся на вулиці, два рази падав лицем на долівку і два рази убирав капелюх. На вулиці не спішився. Лежав на хідни­ку й дивився, як Сіхва замикав двері. Потім тремтючою рукою розмазував по обличчі рідке, перемішане з мо­крим снігом болото й шукав капелюха. Прохожі, що товпилися довкруги нього, чули, як він що хвилі го­ворив:

— Гібель!.. Гібель!..

III.

Так було передучора. Значить: давно. Тепер Ка­цяба стояв перед дверима, що були зачинені й тримав руку в кишені. В трьох пальцях гладив гроші й бачив Гібля, що стояв за поплямленою лядою і рівномірно  хитався. Йому здавалося; що Гібель дивиться на  нього.

— Ех, Гібель!

Кацяба вдихнув повну блюзу повітря і стріпував свої великі, заболочені черевики. На вулиці було хо­лодно. Поволі, зігнутим в долину раменем, штовхнув двері й увійшов до середини. Дивився на великий годин­ник, що висів високо на стіні й підходив до ляди. Потім дивився на Гібля й говорив:

— Одно, Гібель...

Між повалею й домівкою розтягненим луком укла­дався дим. На долівку, разом з брудними недокурками падали і непотрібні й зужиті слова. Гібель цідив пиво, а Кацяба держав руку в кишені й хотів платити. Але Гібель не говорив нічого й не казав платити. Дивився па Кацябу й Кацябі здавалося, що Гібель його не ба­чить. Сіхва, що стояв під великим годинником, узяв склянку й поставив на порожній столик. Все було добре. Кацяба пив пиво і йому здавалося, що Гібель усміха­ється. І Кацяба усміхнувся також і був вдоволений. Таки вони були старі, добрі знайомі. Він і Гібель.

[збірка „Вулиця“, Львів: 1936, с.16—21]