І ніч цокає — цок — цок — цок! — десь бруком в лабіринті перевулків.
То від ресторанів останні колеса котяться на нічліг. То повертають вони. Бо потім, як у коритарі ґвалтовно задзеленькотить мідний вістун — на другому поверсі вкладе в ніч освітлене вікно і на темний балкон хлюпне хвиля акордів рояля.
І тоді чорна, як сажа, чорна ніч оживає, бо акорд за акордом бредуть через чавунне сплетіння балкона ґвалтуючі тишу крики рояля.
Тоді шаліє ніч і звуки — проймаючі серце й мозок — звуки водоспадом зринають на брук і чорний ангольський кіт крадеться крізь проміння на другий беріг вулиці.
Вони — актори. Театр — їх святиня. З початку сцена і він — Командор дон-Жуана, а вона донна-Анна, — а потім ресторан:
— Кельнер, шампана!
А вже аж потім — останні колеса котяться на нічліг, дзеленькотить мідний вістун, освітлене вікно і акорди рояля...
Командор скидає скривджені бруком черевики (каблуки стерті) і муркотить флорентійську арію. А донна-Анна — клеє на білі клавіші рожевий манікюр і дивиться пронизливим зором на статуйку голої дівчини, що на роялі біліє гіпсом. Донна Анна мріє. Донна-Анна вся мрія. Та й взагалі це мрійниця. Блондинка. Шліфований орлиний носик, а в зеленкуватих очах під розчерком брів мліє туга. От вона думає — безплідна і не має дітей. А так хотілось би мати сина. Отакого білявчика пухкенького, отакого замурзу!... Донна-Анна тяжко-тяжко зітхає.
— Слухай Донна-Анна, слухай і дивись. у мене ось, — це говорить Командор нарозспів, як арію.
— Що ось? — не розуміє донна-Анна. — Ти завжди вигадуєш якісь дурниці. Ліг би собі і спав...
А Командор лукаво дивиться на дружину і рухає пальцем крізь дірку в скарпетці. Донна-Анна помічає це, червоніє, — коли так можна назвати рожевий сполох, що майнув її блідим обличчям. Анна мовчить, потім обурюється.
— Ти... ти... неохайний. Піди помий свої лапи, а скарпетки лежать в накаснику. Не будь лінюхом... Камінний!
Йому ж це навіть і не в голові. В голові — джаз фанфарить і хтось на саме вухо басовито регочеться: "Ха-ха-ха! — блоха!"
Командор у рваних скарпетках лягає в ліжко. Вона бачить це і ще більше злоститься. Але що? відрядитись. Спочатку стягає сукню, жовту, потім вже — замшеві мешти, ґазові панчохи і теж пірнає в ліжко. А через кілька секунд вони вже, як убиті. Їй сниться, як звичайно, Андрійко. Освітлене вікно по-давньому випадає в ніч, а рояль в куті, як брила антрацита (чорний блиск) і так до самого ранку...
А ранок квітня холодний. Він приходить так рано аж десь на світанку, коли ледь-ледь починає сіріти. Тоді горіюче вікно блідне, як обличчя Анни, а в коритарі враз знову таки ґвалтовно задзеленкотiв мілкий вістун. Вона легкоспляча, як метелик вже крильцями вій — кліп-кліп! — і, — О, Боже!, — світло не гашене цілу ніч, — знов платити багато за електрику.
— Слухай, ти чуєш? — грубо штовхає вона Командора. — Там хтось дзвонить до нас, ану мерщій...
Він продирає очі, цілує її золоті кудряшки і враз, як опечений, схоплюється і залазить в штани. І цей час за вікном паленіє світанок. А дзвінок невгаває і розривається в коритарі...
Командор вийшов з кімнати. Він суворий, бо розбудили невчас. Анна чує — спочатку клацнув ланцюжок, а потім — ключ, рипнули двері. І враз вибухає радість. Командор:
— Ой, ой, ой! — змилуйся і возвеселися, та це ж наш ріднесенький батечко. Хай живе батько! Анна, батько приїхав!...
Командор кричить на весь дім і Анна все це чує і мов струмом пронизана в одній сорочці русалкою вилітає на коритар. А батько — з борідкою, морщинистий, як звичайно, ставить шкіряну валізу під вішаком, а потім розгинається і спочатку обіймає її.
— Білочка моя — ласкаво воркоче він.
Затим обіймає сина.
— Ведмідь! Ти такий же ведмідь, як і був!
А потім:
— Ну, як діти — батько розгладжує запорізькі вуси. — Ну, як тут ви граєте?
Вони беруть його під руки і розпромінені заходять в кімнату.
— Тут, пробачте, такий Содом і Гомора — це виправдується Анна і рожевіє від сорому за безпорядки.
— Нічого, нічого, то буває — лагідно говорить батько, махає рукою і сідає в підставлене крісло.
Сів. Розглянувся доокола, спочатку на вбогу акторську ґардеробу, потім на стіни і картини олією. І ось його очі забігали по кімнаті — туди-сюди! — і він скоромовкою питає:
— А деж унук? А деж його ліжечко?
(Докінчення буде)
[Львівські вісті, 22.04.1943]
(Докінчення)
Командор і Анна не чекали такого і остовпіли. Що робити? Переморгнулися. І перша почала Анна:
— Андрійка нема вдома. Андрійко на дачі в знайомого композитора, що написав оперу "Сиві Лебеді". Наш Андрійко теж музикантом буде...
— О, так, так, тато, — це вже забрав голос Командор, аби рятувати ситуацію. — А ліжко — ми віддали до направи, бо там зіпсувались пружини...
Ось. А справа в тому: вона завагітніла і про цю подію написали батьку. Пізніше — знаєте, злидні, ну і... А батькові про це не написали, бо якже самі — актори, виступають на оперній сцені і соромно. Пізніше — вона хворіла і була в шпиталі, а батькові, який жив від них за тридевятьземель, написали: Анна родить сина. Андрійка. Так з того часу і живе в їх листах Андрійко — отакий золотоволосий пузанчик! — її мрія.
Спочатку батько нічого. Тоб-то — "вітаю нового козака" і "привіт, поцілунок унуку", — а потім зажадав знимки. Що тут робити? Довелося схитрувати. Пішли в дитячий садок і взяли на прокат до об’єктива чужого сина. Фотографія вийшла добра і старий тішився, а вона, як гляне так і плаче...
Командор теж посумнів. Думав — "буде другий син", а потім... І ось тепер ситуація ускладнилась і треба рятувати і свою честь, і себе, і дружину. Обоє винні.
— Шкода, шкода — незадоволено поглядає батько.
Встає, підходить до валізи і витягує для Андрійка — дитячу рушницю, олив’яний танк і черевички.
— Оце унуку, — безапеляційно заявляє батько. Гладить мозолями забавки, а очі випромінюють зворушення. — Шкода. Так хотів вже нарешті побачити отого розбишаку маленького...
Командор і Анна мов загіпнотизовані, не рукаються. Вона починає дрижати ніби в пропасниці. А батько складає все на її туалетний столик і торжествує:
— Нині субота, а завтра неділя, вихідний і я беру в інженера Остапа Коваля авто і ми ще до вистави проїдемось до Андрійка...
А "завтра", тобто нині, бо неділя, і сонце валить золото на місто, він, вона і батько сіли в авто інженера Коваля, фуркнув мотор і машина рванула...
Довкола чудесний день. Шосе вибігло з міста і зав'юнилось через ярки, байраки, полем. Сухо. Сніг вже давно сонце злизало і в під землі закучерявилась трава. В блакиті на сонячних струнах грали жайворонки і тому здавалось, ніби хтось тривожить небесні арфи.
Командор і Анна сидять ззаду, притулились, сумні, пригноблені, а батько біля шофера, як мак цвіте на одно папіроскою пих-пих! Скинув капелюх і стрічний вітер куйовдить йому сивизну. Коли батько повертається до них і посилає руку в простір, тоді вони ніби прокидаються від задуми і дивлються в голубий простір. Дивлються — але — і він і вона нічого не бачать. Мовчать, але думу думають про одно. Про Андрійка. Думають так, що аж піт на чолах капеліє. А серця в грудях от-от луснуть.
Командор бере її руку і цілує. Його перламутрова сльоза падає їй на золотий перстень і горить сонцем. Очі Анни теж заволожені. А батько одно пихкає папіроскою та в знак привіту зустрічним потрясає в повітрі дитячою рушницею.
Дорога пірнула в яр, видерлась на горбок і як пісня полинула в далечінь. Спереду замаячили кучеряві оселі дач. Машина перемахнула залізничне полотно і пірнула у вузеньку вуличку обсаджену каштанами. Дерева брунькуються, оживають. Дихає сосною і в легені вливається весінній аромат. Був чудесний день.
І враз шофер загальмував, і авто спинилось. Мотор заглох і в ту ж мить до них з розчиненого вікна вілли донеслись бентежні акорди рояля.
Вілла обплетена повзучим виноградом, а перед нею в палісаднику розбиті клумби. Біля квіточних градок лебедіє постать жінки, а за нею з тачкою землі золотоволосий, рожевощокий хлопчик.
— Андрійко! — вирвалось зненацька з грудей ........ донни-Анни.
Хлопчик спинився і побачивши авто, кинув тачку і помчав межою назустріч гостям. Батько задоволено розгладив запорізькі вуси, хозяйновито розчинив фіртку і стежкою попрямував до хлопчика. Він схопив його, підкинув над головою і пригорнувши до себе, розцілував.
— Ну й добрий же мазепчук! — реготав старий. — Ну й козах з нього вийде, от побачите. Отаманом буде!
Старий гримів на стежці, а донна-Анна враз пополотніла, хитнулася і ридаючи підбігла до батька. Як підбита впала навколішки, схопила стару жилаву руку і цілуючи її, захлиналась:
— Тато... тато... простіть, це не наш Андрійко... Нашого Андрійка нема на світі! Простіть тато...
Це вразило його в саме серце. Він закам'янів. Виструнчився. Виставив груди мов перед ударом. Зблід. Поставив хлопчика на стежку, випустив з рук рушницю і схопився за груди...
— Отак, — тяжко, тяжко! — зітхнув.
...Довго треба було виправдуватись, аби зрозумів старий батько. А потім пили вино і пізно-пізно вернулися додому. Тоді знову чорна, як сажа чорна, ніч ожила, бо акорд за акордом брили через чавунні сплетіння балкону, ґвалтуючи тишу, крики рояля.
[Львівські вісті, 23.04.1943]