І.
Як ми вже згадували в "Дѣлї", проф. Н. Стороженко — за дозволом россійского міністра внутрішних справ И.Н. Дурнова — переглянув матеріяли дотикаючі Т. Шевченка, що спочивають в архіві департаменту поліції в Петербурзї, а відносять ся до періоду засланя поета в салдати до Орскої кріпости. Проф. Н. Стороженко почав уже дослїди свої оголошувати друком і в книжцї "Кіевскои Старины" за місяць март появив ся першій роздїл єго статьї п. заг: " Новые матеріялы для біографії Шевченка ".
Матеріяли ті, спочиваючі в архіві департаменту поліції, містять ся в двох великих томах під написію "Дѣло [справы] о художникѣ Шевченкі" і они важні не лиш для житєписи поета, але і для єго творчої дїяльности. "Дѣло о Шевченку" містить в собі — кромі урядової переписки — поему Шевченка п. заг. "Осика" [переписану поетом опісля инакше і коротше п. заг. "Відьма"], листи різних осіб до Шевченка, два альбоми з єго рисунками і поезіями, між котрими єсть кілька цїлком незнаних, і т. д.
Шевченка, підозріного о належанє до Кирило-Методіївского братства, арештовано дня 5 цвітня 1817 р., коли переїздив через Днїпро, повертаючи з чернигівскої ґубернії. При арештї забрано у него, а кіївскій цивільний ґубернатор переслав до третього віддїлу власної царскої канцелярії отсі папери [они й знаходять ся при "Дѣлї"]: 1) Поема "Осика" і знані поезії "Русалка", "Лилея" і "149-ий псалом Давида". 2) Два листи Квітки [Основяненка] до Шевченка. 3) Кілька поезій Чужбиньского, Андруського і других. 4) Обширний лист П. Кулїша, з дати: Петербург 25 липня 1846 р., з тонкою естетичною критикою поезій Шевченка, котрою Шевченко і покористував ся. 5) Лист княжни Варвари Н. Репнинової до Шевченка з датою 9 грудня 1845 р.
З сего листу Варвари Н. Репнинової виходить, що гуманна княжна не тілько була щиро прихильна до самого поета, але й загадувала помогти убогій родинї Шевченка, мабуть при помочи складки межи знакомими викупити єї на волю. Княжна писала в тім листї насамперед, що посилає Шевченкови два н-ри "Отечественныхъ Записокъ", котрих він мабуть не читав. Потім доносячи єму, що єї приятелька Глафира Ивановна Псьол виходить за-муж за Дунина-Борковского, так дальше пише: "Жалую, що не можу прислати вам чогось приємнїйшого до читаня, але я тепер зовсїм нїчого не читаю і дуже би бажала прочитати ваші нові утвори. Дуже жаль, що ви так легкомисно залишили добре дїло для своей ріднї. Жаль єї, а маркотно перед всїми, кого я втягнула всю справу. Але то добре, що ви працюєте. Пора вам, справдї, залишити — не поезію, але те, що ви називаєте поетичним житєм." [Тут натяк на веселе житє в компанії деяких панів україньских.]
Початок 1847-ого року Шевченко провів у Борзнї у свого приятеля, поети Забіли. Сам Шевченко в листї до Костомарова з дня 1-ого лютого писав, що він за той час нїчо не писав, а радше похожав "коло чарочок". В другій половинї лютого виїхав до Сїднева до А.И. Лизогуба і тут уже взяв ся добре за роботу: написав поему "Осика" [дата: Сїднев 7 марта 1847 p.] і приладив до друку другу часть "Кобзаря", в котру мало увійти все, що написав по 1840 роцї [т. є. по роцї виданя першої части "Кобзаря"].
Дня 17 цвітня 1847 р. Шевченка привіз квартальний надзиратель кіївскої поліції Гришков до Петербурга і віддав до ІІІ-ого віддїлу. При протоколї Шевченко всї питаня слїдчого дотично належаня до Кирило-Методіївского товариства заперечив, а позаяк і зізнаня других арештованих єго в тім дїлї не обтяжали, то се залишено, а слїдство перейшло на поле літературне. На запитанє слїдчого: чи Шевченко признаєсь до авторства приписуваних єму "пасквільних" поезій, поет притакнув і — як стоїть в протоколї — пояснив тим, що "обурював ся, коли глядїв на дикість кріпацкого права, а приписуючи правительству вину, що оно таки річи допускає, з нерозуміня позволяв собі в розмовах і в поезіях зухвало виступати против верховної власти, але тепер того щиро кає ся." По півтора місяця вязницї в ІІІ-ім віддїлї Шевченка, на приказ царя, призначено до оренбургского корпуса на салдата з правом вислуги, під найстрожшій надзір, з забороною писати і рисувати. А що 5-ий баталіон оренбурґскій, до котрого призначено Шевченка, стояв в Орскій крепости, то туди вислано поета зараз потім, як 9 липня прибув до Оренбурґа.
Вість о засланю Шевченка на салдата прикро вразила приятелїв єго на Українї. Они, не маючи змоги помогти поетови, могли тілько дораджувати єму, щоби кріпив ся, терпів, а они будуть молити Бога за него.
Из приятелїв першій написав до Шевченка лист А.И. Лизогуб, довідавшись в Кіїві від маляря Сажина, що Шевченка заслали до Орскої кріпости. Він писав поетови [по україньски]:
"Був я сего року у Кіїві і вельми зрадував ся, як прочитав Ваш лист, коханий Тарасе Григоровичу! Дякую Господа, що надїлив Вас терпінєм. Молюсь Господеви за Вас, щоб він піддержав Вас, щоб дав силу і волю нести хрест, хоч дуже важкій, що Вам послав, без жалю на Господа і на людей. Коли виноват, терпи, що Бог послав, і дякуй Господа; коли здаєть ся, що й не виноват а Бог карає, усе таки дякуй Господа, писано бо: кого люблю, того й караю, а кара і испитаніє божіє завсїгда добро нам суть, бо роблять нас лучшими, до бідних милостивими, до терплящих жалостливими, тогдї і ми самі лучше шануємось і других більше жалуємо і усякого чоловіка за брата маємо, а коли робимось лучшими, то і до Бога нам ближче. Не знаю, хтось писав, що нещастя — таке страшило, що має голову світлу, як сонце, а ноги залїзні; коли хто, страшила злякавшись, упаде на землю, то воно його розтопче своїми важкими ногами; коли-ж не злякавшись зирне йому в вічи, тодї лихо зробить ся чоловікови добром. Терпіть же і Ви, коханий Тарасе, і дякуйте Бога і Бог Вас помилує, дасть покій і тихую радість серцю, щастя на небі і пошле прощеніє і милость на земли." [Писано з Одесси 21 жовтня 1847.]"
У відповіди Лизогубови Шевченко запитує єго про княжну Репнинову, до котрої писав передше, але не дістав ще відповіди. "Скажіть їй, як побачите, або напишіть, нехай до мене напише хоть одну стрічечку; її прекрасная добрая душа частенько навідує мене в неволи" — писав поет. Лизогуб поспішив ся передати просьбу поета Репниновій, котра пробувала тогдї також в Одесї, і княжна написала тогдї до Шевченка першій лист [без дати, але при кінци 1847 або в початку 1848 р.]. Она писала [по россійски]:
"Тарасе Григоровичу! нехай Господь Всемогущій поможе Вам понести до кінця тяжкій хрест Ваш тою вузкою і скорбною стежкою, котру Він проложив нам любовію і кровією своєю! За Вас богато-богато молитв, а молитва дармо не пропадає. Коли Вам стане сумно, погадайте на смерть. Коли-б Ви знали, як та гадка потїшає; за нею йде мисль о жизни нестаріємій, безгрішній і вічній. Христе, світе истинний, просвіщающій і освіщаючій всякого человіка, грядущого в мір, да знаменуєтся на нас світ лица Твоєго, да в нем узрим світ неприступний молитвами Пречистия Твоєя Матери. Аминь. Ось Вам молитва, що містить в собі все, чого я бажаю Вам з глубини душі в заміну за всї утрати і скорби Ваші. Нехай перебуває з Вами благодать і дар св. Духа. Прощайте або радше до побаченя радістного і загального."
Дальше на тім листї дописала А.И. Псьол [по россійски]:
"Я певна, многоповажаний Тарасе Григоровичу, Ви не здивуєтесь, що я пишу до Вас, хоч в товариствах, де ми инколи стрічались, нї разу не говорила з Вами. Віддалина робить мене смілїйшою, при тім я й маю потрійне право бути для Вас не чужою. [Тут кілька стрічок сама А.И. Псьол перечеркнула]. Протягаю до Вас руку і прошу Вас, добрий Тарасе Григоровичу, уважайте мене за давну знакому. Дай нам Боже побачити ся в світї Єго. Бог видить, як би я бажала, щоби Вас бодай не виганяли з Едена. Нехай перебуває Він усе з Вами і не допустить умерти Вам для високого і прекрасного! Нї, не може бути, щоби в душі Вашій, в котрій сповнялись дари чистої поезії, де розгомонювали такі торжественні имни, не може бути, щоби в нїй воцарилась коли-небудь мерзость запустїнія! Не бійтесь того, Тарасе Григоровичу, за Вас так богато молитов сестер Ваших по Христу."
Письмо княжни В. Репнинової вплинуло як найкрасше на Шевченка. Він бачив, що про него не забули, не виреклись єго, і се піднесло єго духа, засїяло в єго душу надїю. У відповіди княжнї поет просить писати до него по змозї найчастїйше. "Молитва і Ваші щирі письма більш усего поможуть менї нести хрест мій". І просьба єго була вислухана. Княжна, посилаючи поетови давно бажану книжку "Избранныя мѣста из переписки съ друзьями Гоголя", долучила дуже сердечне письмо [оно находить ся в актах].
"Я надїюсь — писала княжна [по россійски] — що сі стрічки до свята [Великодня] дійдуть Вас. Нехай воскресне Христос в душі Вашій, мій добрий Тарасе Григоровичу, нехай освятись Він душу Вашу, нехай просїяє у Вас благодать свята! Отсе мої бажаня. Завтра я за Вас вийму часточку. Я все молюсь за Вас, я Вам бажаю так богато найкрасчого, найлучшого. Прошу Бога, щоби Він дозволив менї побачити Вас ще в сїм житю, але корюсь Єго воли і з душі молю Єго, щоби Він помянув Вас в царствії Своїм. Там все буде ясно, свято, блаженно! О, звернїте туда зір душі Вашої, не забувайте, що у Вас тут єсть приятелї щирі, бажаючі Вам того, чого бажають собі. Глафира виїхала до Кіїва до недужої сестри, що готовилась до убажаної кінчини. Яка-ж то очищена благословенна душа у Танї! Матуся Вам кланяють ся. Нинї не можу писати богато — готовлюсь до сповіди. Простїть менї все, в чім я не сповнила супроти Вас довгу христіяньского. Чинити добро душі брата — се обовязок, котрий ми надто часто спускаємо з ока. Нехай милосердїє Господне і Єго благость покриє всї наші занедбаня! Прощайте, мій добрий Тарасе Григоровичу, нехай спочине на Вас мир Христа Спасителя! Вам душею віддана Варвара Репнинова, 19 марта 1848 р."
До листу княжни долучила А.И. Псьол прегарний україньскій стих, котрий мусїв дуже утїшити поета:
Молим Тебе, Боже правди,
Боже благостинї,
Не покидай сиротою
У степу пустинї
Брата нашого! Як батько,
Як рідная мати
Озовись до його душі,
Не дай унивати!
Збери, Боже, наші сльози,
В темнїсїньку хмарку
І, як серцю розбитому
Стане нудно, жарко, —
Тодї нехай вони бризнуть
Як дощик весною...
Зроби чудо! — вони стануть
Святою водою
Живущою, цїлющою —
Всї рани загоїть,
Як в купелї викупає
І душу напоїть.
Наведений стих А.И. Псьол свідчить о могучім впливі Шевченка на розвиток україньскої поезії. Люде, вчитуючись в єго поезії, мимохіть давались поривати єго приміром, ишли єго слїдом і свої гадки й почутя убирали в форму поезії, котра що-до краси мало уступає Шевченковій. Шевченко в ранній своїй знаменитій поезії "Думи мої, думи мої" висказав, що найкрасшою нагородою для него буде дївоча сльоза пролита при читаню єго поезій. Засланий далеко на всхід, засуджений в салдати, мусїв нещастний вигнанець відчути високе моральне вдоволенє при гадцї, що єго праця не пропала дармо, — що прекрасні почитательницї єго виплакали своє горе по нїм римованими сльозами...
(Дальше буде.)
[Дѣло, 08.04.1893]
(Дальше).
Вся переписка Тараса Шевченка з княжною Варварою Николаївною Репниновою мабуть не доховалась, але чимало листів все-таки полишило ся в оріґіналї. "Кіевская Старина" помістила в лютім сего року сїм листів Шевченка до княжни из засланя, а між тими знаходить ся і першій з тої фази поетового житя лист писаний [в мові россійскій] з Орскої кріпости дня 24 жовтня 1847 року.
Лист той в перекладї на нашу мову звучить дословно:
Кріпость Орская 24 окт. 1847.
За Вашим заходом, добра моя Варваро Николаївна, мене призначили до кіївского університету, і того самого дня, коли прийшло именованє, мене арештували і відвезли до Петербурга 22 апріля [день для мене незвичайно памятний] а 30 мая менї прочитали конфірмацію і я був уже не учитель кіївского універсітету, а рядовий салдат Оренбургского лінійного ґарнізону!
О как невѣрни наши блага, Как ми подвержены судьбѣ! І тепер животїю в кирґизскім степу, в убогій Орскій кріпости. Ви певно розсміялись би, як би побачили мене тепер. Представте собі найнеповоротливійшого ґарнізонного салдата, стріпіхатого, неголеного, з чудовищними вусами, — отсе то я, смішно і сльози котять ся; що дїяти? так угодно Богу. Видно, я мало натерпів ся в своїм житю, і правда, що передущі мої стражданя, в порівнаню з нинїшними, були дїточі сльози; гірко, невитерпно гірко! І при всїм тім з гори менї найстрожше заборонено рисувати що-небудь і писати (кромі листів), а тут так богато нового: Кирґизи такі живописні, такі оріґінальні і наївні, самі просять ся під оловець, і я розум трачу, коли гляджу на них. Сторона тут сумна, одностайна, мала річка Урал і Ор, голі сїрі гори і безконечний кирґизскій степ. Инколи степ оживляєсь бухарскими на верблюдах караванами, що як филї моря колишуть ся в дали, і житєм своїм здвоюють тугу, я иногдї виходжу за кріпость, до караван-сараю або до мінового двора, де звичайно Бухарцї напинають свої різнобарвні шатра, — якій то стрійний нарід! Які прегарні голови! (чисто-кавказске племя!) і постійна повага, без найменчої гордости; коли-б менї вільно рисувати, кілько би я Вам прислав нових і неоріґінальних рисунків. Та що дїяти! а дивитись і не рисувати, се така мука, яку зрозуміє лише правдивий артист. А все-таки я кладу себе за щасливого в порівнаню з Кулїшем і Костомаровим; у першого жінка прекрасна молода, а у другого бідна добра стара мати, а их постигла також доля, що й мене, і я не знаю, за яку провину их так страшно покарали. От уже більше півроку не маю нї понятя о нашій убогій новій літературі, і я просив би Вас, добра Варваро Николаєвна, коли дістанете послїдний твір Гоголя Письма к друзьям, то пришлїть менї, зробите добре дїло, а коли можна і Чтеніе Московскаго Археологическаго Общества видаване Бодяньским, я міг би записати все те сам, але... пришлїть, добра Варваро Николаївна, се буде лучче, а Бог Вам заплатить за добре дїло. Адресу мою подасть Вам Андрей Иванович [Лизогуб]. Моя сердечна вдяка княгини Варварі Алексїївнї [Репниновій] — і всему дому Вашому моя любов і поважанє, прощайте, бажаю Вам всего добра і инколи згадайте безталанного Т. Шевченка.
Княжна Варвара Николаївна Репнинова, діставши сей першій лист від Т. Шевченка і порозумівши ті муки Тантала, які наш поет і маляр мусїв терпіти за-для заборони писати й рисувати, — постановила удатись письменно до шефа жандармів ґр. А.Ф. Орлова і просити єго, в имя милосердія, виробити для Шевченка дозвіл рисувати. Княжна, людина взнеслих гадок, исповідуюча реліґію сочувства і любови, думала, що ґр. Орлов потрафить поставитись на єї точку погляду, пійме єї мотиви і віднесесь до Шевченка як до зблудившого брата, котрого треба не лиш карати, але й пожалїти. Під впливом тої думки она написала повний гідности лист, в котрім, мов у зеркалї, відбиваєсь благородна високо-гуманна єї душа. Лист сей, писаний по француски, проф. Н. Стороженко знайшов між актами в архіві департамента поліції і помістив єго в оріґіналї в "Кіевской Старынѣ".
Княжна писала до ґр. Орлова: "Пане ґрафе!
Ви чоловік, надїлений великою властію і силою свого високого становища і благородного характеру покликані чинити добро. Коли удержувати порядок і карати зло єсть задачію мужа державного і добродїйного чоловіка, то чи не висша задача добродїтелї єсть: глядїти, щоби справедливість не перейшла в жостокість і щоби по сповненій справедливости наступило милосердіє? Перенята тим пересвідченєм стаю, пане ґрафе, перед Вами, благати за нещастним Шевченком. Знаючи єго добре, можу посвідчити, що яка-б і була єго вина, він уже засудом в салдати і заточенєм далеко від свого краю на тілько покараний, що ледви чи потрібно для пересвідченя єго о винї додавати рафіновану жостокість, заборонюючи єму рисувати. Надїюсь, пане ґрафе, Ви піймете, що знаючи Шевченка добре, знаючи, що він самоодин, сирота на сїм світї, уважаю за свій обовязок, коли Бог натхнув мене гадкою занятись ним, учинити все, що залежить від мене, щоби бодай пробовати полекшити єго гірку долю. Аби осягнути сю цїль, я не маю иншої дороги, як звернутись до Вас і благати Вас вставитись для него о дозвіл рисувати. О сю ласку прошу Вас из зложеними навхрест руками. Хоч я сама собою нїчо не значу, однакож яко дочка вітця, котрий так богато витерпів а витерпів безвинно, я узнаю для себе право промовляти за нещасними, і в имя памяти мого вітця, котрий Вас поважав, прошу Вас, пане ґрафе, дарувати менї за докучливість, як то кажуть люде, бо на мою гадку чиню се, що повинна, благаючи Вас за нещасним зблудившим, але гідним повної симпатії чоловіком без родини і без протекції.
Прийміть, пане ґрафе, вираз мого поважаня і — хотїла-б я могти уже наперед сказати — моєї щирої вдячности.
В Яготинї, 18 лютого 1848".
Не треба мабуть і казати, що княжнї прийшлось гірко розчаруватись в своїх надїях на ґр. Орлова. Два роки ждала на відповідь від шефа жандармів — вкінци дістала єї — розумієсь неприхильну…
(Конець буде.)
[Дѣло, 17.04.1893]