Посеред світових Великодніх свят, п’ятого квітня, в український прокат мав вийти британсько-американо-австралійський фільм «Марія Магдалина» Гарта Девіса. Але не вийшов. Чому в нас зняли з прокату фільм, який вже демонструється в 30-ти країнах?

 

 

Можна було б подати офіційне звернення на адресу прокатника картини, київської компанії B&H, та, впевнений, відповіді навряд чи висвітлять справжні причини, якими послуговувався її керівник, Богдан Батрух. Можливо, причиною є нестача сил для одночасного запуску двох фільмів, бо разом з «Марією…» виходила голлівудська стрічка «Тихе місце». Можливо те, що «Тихе місце» – постапокаліптична фантастика з елементами фільму жахів, завадило поставити поряд фільм на біблійну тему? А може причина якраз у відсутності «блокбастерності», бо в «Марії…» нема роботів, супергероїв та розмаїтих комп’ютерних звіряток, котрі приносять такі великі гроші. Так чи так, це вже несуттєво. Залишається лише шкодувати про відсутність можливості для глядачів України пережити глибокі почуття, які фільм породжує.

 

Ще однією з можливих причин, чому фільм так і не з’явився в українських кінотеатрах, може бути ймовірна незгода власника компанії з його подачею біблійного матеріалу: неканонічною, з педальовано жіночою точкою зору. Втім, треба відразу сказати – це не реакційне кіно, не ревізіоністське, не хіповське, не про-гейське, не про-феміністичне, лише зроблене з ракурсу жінки.

 

Це художнє кіно, тож про екранізацію котрогось з Євангелій не йдеться. Персонажі в ньому не розмовляють словами з Нового заповіту, але факти в діалогах героїв корелюють з Біблією. Наприклад, Богоматір, коли говорить Марії Магдалині про Ісуса, згадує, як в дитинстві він прибігав до неї в сльозах, бо місцеві хлопці вважали його одержимим бісами. Такого діалогу в Євангеліях, без сумніву, немає і не могло бути. Хіба що в «Євангелії від Ісуса Христа» Жозе Саромаґо, але сама історія Магдалини заснована на звинуваченні її в одержимості. За Біблією Ісус вигнав з неї сімох демонів. А от у фільмі, коли він вперше до неї приходить, як цілитель, то каже: «Ніяких бісів в тобі не має». Тобто, констатує, що нічого і не було, як би цього не бажала сім’я Магдалини. А сім’я так вважала, бо Магдалина не хотіла виходити заміж за першого ліпшого за наказом батька. І це істрричний факт, бо в Юдейському царстві жінка не мала ніяких прав, їла останньою після мужчин, і навіть в храм заходила збоку, а не як мужчини, з центрального входу. Жінка не мала права голосу, не мала права відмовлятися від статевих актів, і народжувала дітей поки жила, а за непослух її могли абсолютно безкарно побити, і навіть каменувати - закидати камінням. Варварство, жахіття, злість і ненависть людей, розбещеність священників, фарисейство, що в наш час є синонімом лицемірства, власне, і було причиною пришестя Бога в Ізраїль, аби вказати народу інший шлях.     

 

 

Ісус у фільмі каже: «Ви читаєте свої молитви, приносити жертви і вірите, що ваші серця і душі ваші присвячені служінню Богу, а потім ви повертаєтеся до свого звичайного життя, і робите те, що вам потрібно, що вам підходить, те, що робить приємним і легким ваше земне життя. І воно схоже на сон, але час прокинутися». Марія – одна з тих, хто прокинувся. У фільмі вона є важливою частиною послідовників Ісуса, вона стає «його руками» – хрестить людей, молиться з ними. Її значення підтверджується і фактом з Писання появи воскреслого Ісуса перед нею: у Луки 24:10 Його зустріли «Марія Магдалина, Йоанна і Марія, мати Якова»; у Матея в 28:1 і в 28:9 Він прийшов до неї й «іншої Марії», а у Марка в 16:9 «з’явився найперше Марії Магдалині».         

 

Фільм торкається також складного для християн моменту відданості Богу й Ісусу. Про це говориться у Матея в 10:35. В фільмі, коли  Марія йде з сім’ї, її батько питає у Ісуса: «Ти хочеш відірвати доньку від її батька, в цьому полягає воля Божа?» На що Він відказує: «…доньок від батьків, синів від матерів…». Цей момент пронизує до печінок. Він примушує страждати. Бо так і є: без ламання своїх стереотипів про «обов’язково щасливе життя» не відбудеться розуміння і прозріння.

 

«Чи готові ви повністю відатися волі Божій? Щоб кожна думка про любов, кожний її вияв, кожен подих були в єднанні з нею. Це і є віра. І ось ця віра втішить ваші страждання». Слова такі прості, а думка така точна. Вона концентрується на понятті «любов» в широкому його розумінні, а хто може це зрозуміти краще, ніж жінка? Саме тому сценарій писали жінки – Філіппа Гослетт і Хелен Едмундсон. А вже режисурою займався чоловік, Гарт Девіс. Якщо б справа була в гендерному питанні, в якомусь черговому варіанті фемінізму чи інших «ізмах», режисером була б жінка. А так справа лише в потребі якісно викласти інший бік історії. І, звісно, мова не про сенсаційність, адже Біблія всім доступна, а значення Марії Магдалини довела історія, мистецтво і навіть сама церква. Магдалина визнана святою, обов’язковий спомин її був піднесений до рангу свята, Домініканці обрали її покровителькою Ордену, а її саму названо «Апостолом Апостолів», бо вона – перша, якій було довірено сповістити учнів про воскресіння Господа.

 

 

На жаль, до визнання своєї благодаті Марія Магдалина йшла майже півтори тисячі років. Вона потрапила в опалу 591 року, коли папа Григорій І помилково поєднав грішницю з Біблії з Марією Магдалиною і назвав її «повією». І лише 1969 року вона була «виправдана» шляхом розділення «грішниці» і «Марії». Тим не менше це тавро продовжує жити паралельно з байкою про роман між Христом і Магдалиною, тож не дивно, що Ден Браун зробив собі ім’я на історії, де Магдалина стала дружиною Ісуса, а її діти – Його нащадками. На півстоліття раніше за Брауна цю історію використав грецький письменник Нікос Казандзакіс у своєму романі «Остання спокуса Христа», який, в свою чергу, екранізував Мартін Скорсезе. І цей фільм так само неправильно зрозуміли, як свого часу папа Григорій І не зрозумів постать Магдалини: у фіналі диявол малює Спасителю ймовірну щасливу долю – гарне сімейне життя з Марією, дітьми у власному домі – якщо Він відмовиться від своєї затятості врятувати людство. Вже тільки саме припущення такого фіналу життя Христа збурило глядачів до краю, хоча у фільми Христос й відкидає пропозицію.

 

Як дотриматись правильності всіх догм і правил, та водночас залишитись оригінальним? Не знаю, чи саме цього шукали продюсери з компаній See-Saw Film, Film4 і підрозділу голлівудського мейджера Universal, але кандидатура австралійського режисер Гарта Девіса обнадіювала з усіх сторін. Він був режисером першого сезону топового у вузьких колах новозеландського серіалу «Вершина озера» і номінантом на «Оскар» фільму «Лев», який зібрав по світі 140 мільйонів доларів, а сам коштував лише дванадцять. Манера «Лева» цілком припала до душі продюсерам – вони хотіли чогось такого ж: дуже близького і щемливого, із зазиранням в очі, відвертого і з відчуттям тепла людського тіла. І Гарт зробив. Саме таке.

 

 

Та перед цим були обрані виконавці двох головних ролей, наріжний камінь плюс ще один... Для читачів і любителів кіно може видатися дивним актор Хоакін Фенікс у ролі Ісуса Христа, особливо після нещодавньої екшен-драми «Тебе ніколи тут не було», де робота його героя – молотком забивати торговців людьми. Але актор з великої літери може все: велика літера дозволяє, а розмір таланту таки має значення. Те, як він втілив Ісуса, мені, як вірянину, а не тільки як кінокритику, виявилося цілком достатньо, щоб сприйняти на віру всі промовлені героєм слова, ніби їх виголосив сам Христос. Фенікс переконливий у свій ролі, він стоїчний, він інакший, людяний і воістину ніби не зі світу цього. Ледь не на початку він (Він) каже: «Ви прийняли благодать віри, і вона освячує весь світ. Тепер я дарую вам благодать молитви. Це молитва предтечі. Це молитва покірних і смиренних, і убогих духом, і тих, хто прагне пізнати Царство Боже». І він читає «Отче Наш». І всі кричать «Месія»… Це потужний момент, знятий ніби просто, але ця простота геніальна. Фенікс грає надзвичайно потужно і переконливо – віриш йому, його героєві, хоча розумієш, що він не Ісус Христос, а тільки актор в Його образі!

 

Роль Марії Магдалини виконує Руні Мара, теж багата на маски в шафі: в своєму акторському доробку вона має і лезбійок, і вбивць, і жертв. Згадуючи Марію у виконанні Моніки Белуччі з фільму «Страсті Христові» Мела Гібсона, розумієш, що в цьому фільмі свідомо подається зовсім інший образ Магдалин: образ жінки-учня, жінки-помічниці, жінки, здатної не просто нести, а до-нести щось набагато важливіше за свої бажання і почуття. Вона – джерело натхнення для Ісуса і, в певному розумінні, джерело сили. Хоча, згадаймо, у Марка в п’ятій главі жінка доторкається лишень до одежі Христа і «Ісус же, відчувши негайно у собі, що з нього вибуло сили…». Натомість у фільмі маємо протилежний варіант: коли люди бачать, як він повертає зір сліпій, вони починають всі разом тулитися до нього, тиснява страшна, а він сидить без страху, але очевидно спорожнілий – бо відав силу. Та лише Марія цим переймається. Згодом, в момент зцілення Лазаря, він також виглядає повністю спустошеним. Іде в гори, Магдалина – за ним. В печері, схилений, він каже: «Я бачив все так ясно, і тепер життя земне витікає… У пітьму веде моя стезя» (це подібне до випадку в Гетсиманському саду, коли сумніви охопили Христа і він, як людина, боявся, і просив пронести чашу болі і горя повз). «І я пройду по ній з тобою», – відказує Марія. У цій сцені Лазар, оживаючи, повертає голову до Христа, який ліг поруч, і дивиться в очі Спасителю, і це містично страшно, бо незрозуміло, хто це дивиться – може саме потойбіччя! А потім знесилений Ісус починає отримувати сили вже від Магдалини, яка відчула його виснаження. 

 

 

Коли обидва головних героя поруч, між ними відчувається «хімія», незрозуміла, невидима сила єднання. Тільки єднання не статеве, через іскру закоханості або магнетизм кохання. Це саме та близькість, саме та любов, про яку говориться в Писанні, про яку говорив Ісус Христос. Закоханість минає, як і кохання, від клятв відмовляються, навіть якщо божились при вівтарі «і в горі, і в радості, поки смерть нас на розлучить». Лицеміри навіть в любові один до одного, люди перероджуються у любові до Бога. З любов’ю до Бога легше прощати, і якось зрозуміло стає, як це робити, принаймні як рухатися до прощення. «Марія Магдалина» Гарта Девіса, здається, слугує доброю сходинкою на цьому шляху.

19.04.2018