Боротьба за канонічну українську православну Церкву пішла відкрито: світська та церковна влада України надсилає Вселенському патріарху спільну «заявку» з проханням надати українській Церкві томос про автокефалію.
Виконавська ініціатива звернення лдо Вселенського патріарха належить президентові України Петру Порошенку. 9 квітня голова держави відбув у Стамбулі кількагодинні переговори з патріархом Варфоломієм, а цього вівторка зустрічався з керівниками фракцій Верховної Ради, аби переконати їх голосувати на підтримку звернення до Вселенського патріарха (на засіданні в четвер за схвалення звернення проголосувало 268 народних депутатів, – Z).
Заклик до патріарха Варфоломія підтримали всі ієрархи Української православної Церкви Київського патріархату та Української автокефальної православної Церкви. «Ми близькі до отримання томосу на автокефальну помісну Церкву, як ніколи», – сказав Порошенко на зустрічі з предстоятелями УПЦ КП і УАПЦ в Адміністрації президента під час церемонії передачі офіційних звернень.
Київський патріархат у своїй заяві з цього приводу підтвердив: дійсно, зараз, «як ніколи раніше», є всі підстави очікувати на позитивне рішення Константинополя. «Київський патріархат звертається до всіх українських православних віруючих на Батьківщині та у Діаспорі із закликом підносити свої посилені молитви […] за успіх доброї справи та за Божу допомогу в ній», – ідеться в заяві УПЦ КП.
Предстоятель УПЦ КП Філарет і президент Порошенко під час зустрічі в АП
Шлях до автокефалії залишив позаду Московський патріархат. Речники УПЦ МП заявили в своїх заявах, що українська влада провадить процес не з того боку, бо «піджак до ґудзика не пришивають, а навпаки – ґудзик до піджака». Відтак Московська патріархія чекає, що процес завершиться провалом: «Буде багато шуму в ЗМІ, і на тому все закінчиться», – стверджує заступник голови Відділу зовнішніх церковних зв’язків протоієрей Миколай Данилевич.
Чи дійсно є підстави для оптимізму в справі отримання автокефалії? Чи може нашкодити російська Церква? Для читачів Z коментують директор департаменту у справах релігій і національностей Міністерства культури Андрій Юраш і співробітник Інституту релігії та суспільства УКУ Анатолій Бабинський.
Андрій ЮРАШ:
В історії України такого моменту ще не було
– У реалізації ідеї отримання канонічної автокефалії для української помісної Церкви вдалося досягнути нового рівня. Не можна сказати, що вчора все почалося або що вчора започаткувався якийсь абсолютно новий напрям державної політики. Ще Кучма, коли був президентом, починав певні консультаціїі з Вселенським патріархом. У цьому напрямі багато зробив Ющенко – щоправда, його адміністрації бракувало реалізму і послідовності. Що вдалося зробити цього разу завдяки сприянню вищого керівництва Української Держави і персонально завдяки президентові – це досягнути найвищого рівня, потрібного для імплементації цієї ідеї, в сенсі зосередження всіх сил і можливих аргументів для того, щоб переконати Вселенського патріарха.
Для Вселенського патріарха, виходячи з практики східної християнської православної традиції, потрібні два аргументи для того, щоб вирішувати питання автокефалії: по-перше, звернення від духовенства з проханням про автокефалію і розуміння, що духовенство дійсно цього прагне; з іншого боку, розуміння, що держава хоче мати автокефальну Церкву в межах політичної території, якою вона опікується.
У нас є згода абсолютно всіх ключових гравців на вищій політичній арені – президента, парламенту, уряду. З іншого боку, безпрецедентним є те, що [на підтримку звернення до Вселенського патріарха] були зібрані підписи всіх архієреїв щонайменше двох Церков, двох православних юрисдикцій – Київського патріархату і УАПЦ. Таким чином завершується цикл, необхідний для того, щоби Вселенський патріарх міг прийняти позитивне рішення з цього питання.
Обидва аргументи довершені. В історії України такого моменту ще не було. Були переговори, були консультації. Були приїзди, наприклад, до Константинополя делегацій двох Церков – Київського патріархату і Автокефальної Церкви, але це було неформалізоване спілкування, яке завжди впиралося в якісь особистісні моменти, котрі не давали процесові розвинутися далі. По-друге, не було консолідованої волі політичних лідерів.
Я переконаний, що це питання буде вирішене. Якщо не завтра, фігурально кажучи, то післязавтра. Але, в будь-якому разі, Україна зробила достатні необхідні кроки, без яких питання автокефалії для української помісної Церкви вже в принципі не може не бути розглянутим Вселенським патріархом.
– Чи можна обійтися без Московського патріархату? Як тепер поведеться УПЦ МП? Яким чином на українську «заявку» відреагує Вселенський патріарх, усвідомлюючи, що значна частина православних лишилася поза цим закликом?
– Цілком логічне питання. Я думаю, що і Українська Держава, і Вселенський патріарх, і всі церковні ієрархи розуміють такий факт і усвідомлюють такий аргумент. І, звичайно, що готуються до нього.
Очевидно, що є частина ієрархів і віруючих Московського патріархату, яка ніколи не буде готова до відриву від Москви. Так, як це є в Естонії. Напевно, всі готові до того, щоби в Україні збереглося дві паралельні канонічні юрисдикції: одна, менша за кількістю послідовників, – юрисдикція Московського патріархату; і та, котра має об’єднати суспільну більшість, яка свідомо декларує бажання мати помісну Церкву. Але, звичайно, що й такого сценарію Московський патріархат не хоче, боїться його і робитиме все можливе, щоби його не допустити.
Уже відновлюються спекуляції, які ми й до того чули багато років. Уже є заява митрополита Іларіона (Алфеєва), голови відділу зовнішніх церковних відносин Московського патріархату, про те, що вже чверть століття російська Церква молиться за ліквідацію, як він каже, «розколу». Адже, звісно, іншого сценарію подолання «розколу» для Москви, ніж приєднання всіх православних до Московського патріархату, немає. Але я, відверто кажучи, не розумію мотивацію такої позиції. Думаю, що кожна тверезомисляча людина усвідомлює, що цього бути не може за жодних натуральних природних обставин і розвитку ситуації. Бо, дуже сподіваюся, ніколи тоталітарна більшовицька російсько-імперіалістична держава не повернеться для того, щоби всіх зганяти [до однієї віри] через табори і репресії. Тому навіщо свідомо плекати нереалістичний сценарій – я до кінця не розумію.
Звернення від ієрархів уже укомплектоване
Єдина відповідь, яка для мене напрошується, – це все-таки для того, щоби втримати хоча б оту мінімальну частину, яка й далі вірить, що благодать Господня сходить тільки через московський Кремль, а потім вона збирається в німбі навколо Путіна, пізніше її промені торкаються патріарха Кіріла, а вже через нього, його поминання сходить на парафії російської Церкви, які є в юрисдикції російського патріархату. Іншого пояснення немає.
Звичайно, буде спротив. Докладатимуться значні зусилля на всіх можливих рівнях – починаючи з канонічного і до фінансово-організаційного – аби унеможливити процес, дестабілізувати ситуацію, скомпрометувати ідею, вплинути на всіх гравців. Водночас я маю святе переконання, що в середовищі Української православної Церкви, яка зараз перебуває в єдності з Московським патріархатом, є досить багато тверезомислячих, мудрих ієрархів і духовенства, які прекрасно усвідомлюють драматизм цієї ситуації: лишити далі так, як є, – це згубно насамперед для самої УПЦ МП. Вони мусять сказати своє слово, якщо не сьогодні, то на тому етапі в найближчому майбутньому, коли вже доведеться адекватно відповісти на суспільно важливі і відповідальні виклики.
– Чи могли б ви охарактеризувати вимоги (або спрогнозувати, якими вони будуть), котрі висуває Вселенський патріархат для української автокефалії?
– Є загальні критерії, які висуваються перед будь-якою Церквою, яка хотіла б отримати автокефалію – чи українською, чи китайською, чи будь-якою іншою.
Як я вже казав, це є готовність самої Церкви, духовного народу – тих людей, які складають Церкву. До речі, проти цього застосовують відому форму маніпуляції, коли кажуть, що, мовляв, потрібна стовідсоткова єдність. І до тих пір, поки буде хтось хоча б один проти автокефалії, то її не можна надавати… Це шлях у нікуди. Я певен, що і в Росії, де вже давно існує автокефальна Церква, є люди і духовенства, які виступають проти автокефалії – вони підтримують іншу форму організації життя православної спільноти. В Україні треба відмовитися від мислення категоріями абсолютної універсальності.
Я переконаний, що патріарх Варфоломій розуміє: в Україні не просто існує група чи велика частина – а є більшість церковного народу, яка хоче бачити помісну Церкву. Про це говорить соціологія, про це говорять Церкви (патріарх Філарет казав: відчувається, наскільки збільшилася кількість парафіян у храмах інших юрисдикцій), я сотнями отримую подібні сигнали зі всієї України – люди масово відходять [від Московського патріархату].
Друга умова – готовність державної влади. Іще з часів Римської імперії, з апостольських часів, склалася традиція (і вона досі залишається притаманною східному християнству), коли в межах кожної політичної провінції тогочасної імперії формувалася своя ієрархія, яка визнавала свого власного предстоятеля. В тих римських традиціях ішлося про голову помісної провінційної Церкви, тепер – про голів автокефальних Церков у межах політично незалежних держав.
Україна з 1991 року – політично повністю незалежна держава. Ініціатива президента Порошенка зараз повністю доводить, що ми не тільки політично, а й ментально та духовно незалежні. Ми маємо цей другий критерій і, думаю, цього абсолютно достатньо для виникнення кінцевого рішення з приводу автокефалії української помісної Церкви. І якщо не буде радикальних зовнішніх втручань, то я не бачу підстав для Вселенського патріарха не надати декрет.
Анатолій БАБИНСЬКИЙ:
Москва спробує відповісти жорстко
– Процес навколо можливого визнання автокефальних Церков в Україні триває приблизно з початку двотисячних років. Ситуації траплялися різні: часто проблеми виникали з українського боку (скажімо, не могли домовитися про об’єднання між собою УПЦ КП і УАПЦ), або ж Москва заважала, або ж давалися взнаки дипломатичні чи інші неузгодженості.
Особисто мене дуже здивувало, що цю новину (про спільне звернення президента, Верховної Ради та ієрархів, – Z) подавали з такою великою «помпою». Як свідчить досвід, що більшою є «помпа», то вища ймовірність, що цього все-таки не відбудеться. Ми бачили подібне у 2008 році, коли здавалося, що от-от усе вирішиться – а нічого з того не виходило. Врешті-решт, і зараз існує дуже багато перепон. Це дуже складний процес.
Загрози завжди є. Російська православна Церква діє дуже жорстко, використовуючи всі можливі чинники – політичні, церковні, інші. На карті стоїть дуже багато для російської Церкви. Ми знаємо випадок із 90-х років, коли Константинополь визнав свою юрисдикцію над Естонією – йшлося навіть не про проголошення автокефалії, а про відновлення юрисдикції Константинопольського патріархату в Естонії, яка існувала там ще до війни. Московський патріархат у відповідь розірвав канонічне спілкування з Константинополем. Тож ця історія показує, що Москва є дуже чутливою до таких речей, і зараз вона діятиме не менш жорстко.
Позитив є в тому, що в Україні, можливо, вдасться нарешті вирішити цей конфлікт, який, у принципі, іншого вирішення й не має. Тому що Київський патріархат ніколи не повернеться в Московський патріархат. Єдине розв’язання – що Константинополь втрутиться і буде знайдено вихід, відтак, скоріш за все, в Україні виникнуть дві канонічні юрисдикції. Можливо, йтиметься про якесь компромісне рішення – наприклад, буде запроваджено перехідний період, протягом котрого Церква буде митрополією Константинопольського патріархату.
Утворення двох паралельних канонічних юрисдикцій, як на мене, дійсно є єдиним можливим виходом. Щоби в нас одних більше не називали «не хрещеними» і так далі. Бо наразі Московський патріархат навіть не визнає християнами тих, хто є в Київському патріархаті… Це надзвичайно негативна і, як на мене, страшна ситуація, що мільйони людей перебувають поза канонічним спілкуванням зі своїми православними братами у світі. Я думаю, це один із факторів, який може спонукати Константинопольський патріархат до дій.
Виглядає, що Порошенко під час свого візиту до Вселенського патріарха на Великдень (поїздка відбулася на другий день Великодніх свят, 9 квітня, – Z) справді мав не просто протокольну зустріч, а змістовну розмову з патріархом, під час якої обговорювали конкретні плани, конкретні схеми, конкретні очікування на майбутнє.
Зустріч президента України та Вселенського патріарха 9 квітня
Одна із загроз – це те, що можуть початися чергові міжпарафіяльні війни. У Московському патріархаті є багато людей, які би хотіли вийти з-під Москви і приєднатися до [автокефальної] Церкви, якби вона була канонічно визнаною. Думаю, що в процесі переговорів між Києвом і Константинополем, зокрема, й обговорюються питання, в який спосіб убезпечити від подібних конфліктів, щоби держава гарантувала, що не буде бійок чи провокацій. Звичайно, таких конфліктів уникнути важко, але питання стоїть про масштаби.
Ми бачимо, що й зараз ідуть переходи з Московської патріархії до Київської. Часом це відбувається з релігійних причин, часом, може, з таких ідейних. Але люди мають мати право мати право переходити до іншої конфесії.
Московський патріархат поводиться очікувано. Вони самі й можуть стимулювати подібні конфлікти. Іноді є таке враження, що для них що гірше, то краще. Маю на увазі, їм вигідно виглядати переслідуваною Церквою, щоб «розтрубити» на цілий світ, що в Україні, крім «громадянської війни», як вони говорять, ще йде і релігійна війна.
Чи слушно говорити про створення «єдиної помісної соборної Церкви», як часто пишуть у наших медіа? Ні, це не коректно. Штампи, які циркулюють в ЗМІ про Церкву «єдину» і «помісну» і так далі – це невідповідна термінологія. Зараз ідеться лише про канонічне визнання легітимного статусу Церкви (або Церков), які прагнуть автокефалії, Вселенським патріархатом. Можливо, це буде у формі автокефалії або ж у формі автономії у складі Константинополя. Наразі мова лише про це.
Українське православ’я не об’єднається лише через саме рішення Константинопольського патріархату: все одно залишатимуться люди, які захочуть залишитися в Московському патріархаті. Процес об’єднання православ’я може тривати десятиліттями.
Коли ж ідеться про «єдину помісну Церкву», то найперше слід уточнити: чи ми говоримо про помісну православну Церкву, чи ми говоримо про помісну Церкву східної традиції в України, до котрої мали би входити ще греко-католики? Бо тоді це вимагає діалогу ще вищого рівня – екуменічного діалогу між католиками і православ’ям. Це, звісно, необхідно, але це перспектива дальшого майбутнього. Спершу православні мусять залагодити свої проблеми.
На мою думку, в релігійному плані Україна є в складнішій ситуації, щоб обговорювати модель «єдина держава – єдина Церква». Говорити в Україні про єдину помісну церкву – все одно, що говорити про єдину помісну Церкву в Америці. Бо, власне, наше релігійне становище набагато більш схоже до американського, ніж до російського. Ми є поліконфесійною країною: в нас є і різні католицькі Церкви, і різні православні юрисдикції. Цілком можливо, що таке становище збережеться ще на десятиліття. І якщо зараз не вдасться втілити те, що оголосив Порошенко, то ймовірно, що ми ще довго-довго матимемо невизнані православні Церкви.
Це трагічна ситуація – мільйони людей перебувають у штучній ізоляції, хоч їх проблема не є якоюсь екстраординарною для історії православ’я. Те чого прагнуть вони, прагнули й інші народи – болгари, серби, румуни і так далі. Питання в тому, що Москва не визнає суб’єктності українського православ’я, вважаючи його лише частинкою великої російської традиції. І це, до речі, не просте питання, бо цю суб’єктність – богословську, інтелектуальну, культурну – українському православ’ю ще треба буде доводити. Навіть у випадку, якщо процес визнання Константинополем буде започатковано, це не означає, що все піде гладко. Структури, які хочуть автокефалії, далекі від ідеалу. Константинополь навряд чи погодиться просто заплющити очі на всі проблемні моменти.
Варто також сказати, що у цих заявах усе ж відчувається певний політичний наліт. Мені здається, що в цьому є певний перевиборчий нюанс. Якби Порошенкові зараз вдалося посприяти цьому процесові, він би сильно виграв як політик. Він, звісно, і як православний вірянин може вболівати за долю Церкви, але виглядає, що політичний інтерес тут є дуже сильним.
Втім, православ’ю це, знову ж таки, притаманне. Ми це бачимо у всіх країнах з переважаючою православною спільнотою. Російську Церкву, яка буде дуже сильно критикувати таку заангажованість українських політиків у цей процес, взагалі важко відділити від держави. Варто бодай послухати пряму мову патріарха Кіріла під час телемосту з російськими військовими в Сирії, якраз наступного дня після хімічної атаки в Думі. Він їх там мало «хрестоносцями» не називав…
19.04.2018