І.
Византія, Рим, Венеція, Палєрмо, Київ — отсе найважнїйші центри, в котрих цвіло византійське мозаїкове мистецтво. Але спеціяльне й одиноке значіннє припадає Київу. З византійської малярської спадщини зостало ся нам найменше памятників у самій Византії.
Хто розглядатиметь ся по монументальних церквах Царгороду за мозаїками, сей дізнає великого розчаровання. Крім великого мозаїкового циклю в Кахріч-Джамі, котрий припадає на третій період розцвіту византійської штуки (початок XIV стол.), не зостало ся майже нїчого, особливо з часу, коли византійське мистецтво дійшло до найвищого розцвіту, себто від X до XII ст.
Аби створити собі картину величности й високої артистичної культури сього періоду, особливо малярства (мозаїки), мусимо звернути наші очі поза межі Византії. Найперше місце займас тут Київ: мозаїки церкви св. Софії й манастиря св. Михайла.
Італїя, Сицилїя, Греція бережуть безчисленні мозаїки сього періоду, але не дорівнюють своєю монументальністю київським. Але не лише в тім лежить значіннє київських мозаїк. Вони одинокі (з виїмкою деяких грецьких) удержали чистий і незмішаний з чужими елєментами стиль і характер византійських рук.
Хто займав ся історією італійського малярства в XII і XIII стол., той знає, яку трудність справляє розріжненнє чисто византійських рук від корінно-італїйських. Византійські мозаїкісти працювали тут побіч італїйських, котрі ставали їх учениками. Византійська штука в Італїї не була артистичною інвазією без минувшини. В Італїї нїколи не зникла вічна культурно-артистична традиція — староримська штука, котра в усе нових фазах відроджувала ся. Коли тому італїйські меценати звертали ся до Византії з просьбою прислати їм мозаїкістів, се не означає, що артистичний стан в Італії не дорівнював византійському. Противно! Се означало, що італїйська штука шукала нових проблєм, котрі лише у византійській штуцї удержали ся через цїлі віки. У Византії зберегли ся всї технїчно-артистичні здобутки старовинної — антично-римської штуки, котрі на заходї наслїдком розстрою державно-полїтичного й культурного життя після мандрівки народів пішли в забуттє. І не диво, що в періодах італїйських ренесансів (а було їх більше) італїйський мистецький інстинкт звертав ся там, де сї традиції чисто й майже незмінно заховали ся, до Византії. З сього бачимо, яке величезне культурно-історичне значіннє має византійська штука. Від неї ведуть прості нитки до основників національної італїйської штуки, а навіть новочасного малярства взагалї, до великого Фльорентійця Ґіотта з Бондоне.
Але вернім до Київа. Значіннє його мозаїків з наведених висновків стає нам ясним. Є вони одними з найважнїйщих критерій пізнання ориґінального византійського стилю побіч грецьких мозаїк, вони є одиноким заповненнєм невіджалованої прогалини в штуцї Царгороду. З рівним зацїкавленнєм падуть на них наші очі, як колись італїйських мозаїк на їх византійські ориґінали, — порівнюючи їх з рівночасними памятниками в Італїї, можемо точно слїдити за їх впливами. Передовсїм за чисто формальними елєментами: укладом композиції, звязю простору та пречудним зіставленнєм красок, котре є лише дальшим розвитком пізно-римського імпресіонїзму, який осягнув свій стиль розвитку в монументальнім циклю базилїки Пречистої Марії Маджйоре в Римі.
II.
Рецепція византійського стилю на Українї зачала ся уже за Володимира Великого. В парі з культурно-духовим перейняв Володимир цїлий державний устрій Византії з його імперіялїстично-теократичним ладом. Пенетрація византійської штуки є лише одним з обявів великої течії, котра йшла з Византії й розбігала ся проміннями по Українї.
Володимир Великий велїв спровадити великі бронзові конї з Византії й уставити їх перед Десятинною церквою. Подібні-ж конї спроваджено до Венеції й окрашено ними каплицю дожів. Десятинна-ж церква була першим византійським монументальним памятником на Українській Землї. Виразно згадуєть ся в лїтописи за ікони, котрі в тім часї перенесено з Византії й поміщено в Десятинній церкві. Все се свідчить про те, що вже з кінцем X ст. завдяки заходам великого князя Київ зачав прибирати византійський вид і характер. Не диво, що згодом прообразом його стала велика столиця над Босфором, котра тодї зараховувалась до світових центрів. Коли Ярослав Мудрий перейняв зачате дїло свого великого попередника, поставив за першу точку своєї реорґанїзаційної програми дальше плеканнє византійських традицій. Символом його змагань стала київська "Софія", названа так на зразок византійської метрополїтальної церкви. Київські князї зачали тодї ривалїзувати в монументальних будівничих концепціях з їх византійськими сусїдами.
Ярослав покликав византійських мозаїкістів,— свідчить про се стиль, який нагадує подібні мозаїки, котрі переховали ся в грецьких манастирях (Гозіос Люкас), а передовсїм розміщеннє мозаїк після певного усталеного правила. Не треба забувати, що тодїшнї церкви Византії, а особливо дві: церква св. Софії та церква св. апостолів — пишали ся повною красою своїх мальовничих украшень, — їх стїни слїпим золотом та ріжнобарвністю мозаїк. Знаємо се з описів тогочасних письменників. Тому нема сумнїву, що програму окраси, перейнято звідси. Нинї дивним випадком, хотячи зреконструувати собі живе поняттє византійської церкви, мусимо зупинити ся на їх не менше величнїх, київських деріватах. Найзамітнїйшою частиною мозаїкової окраси є головний вівтарь, себто стїни головної абсиди та баня; вони також найменше потерпіли від немилосерних реставрацій (в XVII і XIX ст.).
В кождій византійській церковній будівлї означували сї дві точки напрям двох великих осей, котрі себе держали в рівновазї. Горизонтальна вісь кінчила ся головним вівтарем, вертикальна вісь банею. Сї точки є проте найважнїйші у цїлім будівельнім комплексї, на них звернені є все очі видцїв: головний вівтарь, де відбуваєть ся містерія тайни євхаристії, окрашений причастєм св. апостолів, горішня частина великою статуєю Богоматери. Баня була символом неба, куди звертав ся в молитві дух побожних: тут серед хору ангелів і пророків виднїло величне погруддє Христа, т. зв. Пантократора. Питомим византійським церквам є їх строгий гієрархічний у собі й від світа замкнений характер, всї святі у своїй суворій божеській задумі, віддалені від всього, що "з тим світом" має лучність. Не посередниками між Богом і вірними являють ся нам византійські святі, вони самі недоступні, піднесені у сферу божественности, подібно, як Христос являєть ся нам не яко лагідний добрий суддя, тільки як строгий та грізний Вседержитель.
[Вістник полїтики, лїтератури й життя]
14.04.1918