(1838-1918).
Серед вирy світової війни, серед колотнечі й хаосу на Українї тихо і майже непомітно зійшов у могилу ветеран нашої лїтератури Іван Семенович Нечуй-Левицький. Тихий і скромний дїдусь і в звичайнім, передвоєннім часї жив рівним і спокійним житєм, стоючи подалїк від партій і не беручи участи в громадськім житю. І таким непомітним, як був, таким і відійшов від нас Левицький, дїйсно нечутним чоловіком. І не тільки тиха вдача покійного письменника й бурливе житє сьогочасної України причиною сеї скромности його смерти. Нї! Письменник властиво вже пережив себе, давно вже померши лїтературною смертю, бо все, що писав він у останнїх лїтах, нїчим не збільшувало його усталеної лїтературної репутації. Левицький давно вже перестав бути сучасним письменником, давно вже відійшов до історії нашої красної лїтератури, як давно вже відійшла в минуле та доба нашої історії, яку увічнив він у своїх невмирущих творах. Останнїй з могиканів нашої белєтристики 70-х років, ще за свого житя зробив ся він клясиком, занявши почесне місце на книжній полицї, в підручниках до лїтератури й шкільних читанках. І новійші йoгo писаня, слабі й дивачні, — плід старіючого ума, що так болїсно вражали всїх правдивих цїнителїв його колишнього таланту, не могли вже нї збільшити, нї зменшити його лїтературних заслуг. Для широкої публики їx наче-б не було і не дивно, що на вістку про смерть Нечуя можна було часто почути: Нечуй вмер, хиба-ж він ще жив?
Дїсно, лїтературна карєра покійного давно вже скінчила ся. І від часу святкованя його 35-лїтного ювилею (в 1905 р.), коли в останнє зроблено підрахунок його дїяльности, не було вже чого докидати до її оцїнка.
І тепер, над свіжою могилою 80-лїтного письменника, можна повторити лише те, що вже давно сказано про нього, як про великого артиста слова, творця нашого соціяльного роману.
Але перш, нїж перейдемо до розгляду лїтературних заслуг письменника, слїд бодай коротенько пригадати його біоґрафію.
Уродив ся Левицький 13. падолиста 1838 р. в старій попівській родинї в місточку Стеблеві, канївського повіту на Київщинї. Вже з рідної хати винїс він любов до рідного народу і його мови. В родинї панувала українська мова тим більше, що мати і не вміла до смерти по російськи. Батько був свiдoмий Українець і вчив дїти любити рідний край, оповідаючи їм укр. історію та показуючи в околицї місця, славні подїями з рідного минулого. І на сїм о. Семен не обмежував ся, бо й на сумне сучасне звертав він увагу і свoїх дїтий, вказуючи на те, як чужинцї посїли Україну, як московщина заїдає укр. мову і національність. Взагалї був о. Семен не аби яким чоловіком. Проповіди говорив до народу по українськи, завів для селянських дїтий школу, думав про заведенє громадської крамницї, щоби вирвати село з пазурів жидівських крамарів.
Так отже ще змалку виростав будучий письменник на свідомого сина рідного краю. А близькі і приязні відносини родини до селян й товаришуванє з сїльськими дїтьми тільки зміцняли його свідомість. І взагалї в молодих лїтах виростав Нечуй серед рідного народу. Навіть в шкільних часах не лише на вакаціях бував він у рідній стихії.
Вона оточала його і в невеличкім повітовім містї Богуславі, де вчив ся він у духовнім училищі, і навіть у Київі, куди по скінченю училища перейшов Іван до духовної семинарії. Мешкав він тут то у дрібних урядників, то у міщан, тодї майже не зачеплених русифікацією. Скрізь оточала його рідна мова й рідна пісня. Вдома-ж чув хлопець і про Шевченка, бо Стеблїв був усього за двайцять верстов від Кирилівки. "Знайомі наші заносили — як говорить сам письменник у своїй автобіоґрафії' (в "Світї" 1881 р.) — навіть уривки його віршів, котрі він тодї складав. Слава його ходила скрізь по селах". В дома-ж читав хлопець і укр. книжки, які були у батька, — історію Бантиш-Каменського й Маркевича, лїтопись Самовидця, Гребінчин альманах "Ластівку", де була надрукована Шевченкова "Причинна", яку він вивчив на память.
Школа, очевидно, намагала ся русифікувати дїти. В училищі напр. силувано їх говорити по московськи й карано "за мужичі слова", а в духовній академії, куди перейшов Нечуй в семинарії (в 1861 р.) навіть ex cаthedra голошено анафему укр. лїтературі (один із професорів, згадує письменник у своїй автобіоґрафії, сказав підчас викладу, що в інтересї рос. держави требаб було спалити українську лїтературу). Та вплив родини й села був міцнїйший від чужої школи.
Навпаки, саме в академії остаточно скристалїзував ся світогляд нашого письменника.
Сеж були славетні 60 роки, час "великих реформ", коли все кипіло в Росії, коли і на Українї почало ся живе житє по Кирило-Методіївськім антрактї. Студенти академії брали живу участь в громадськім житю, дебатували про національні й лїтературні теми, розважали укр. питанє, яке підносила "Основа".
Богато причинила ся до пробудженя й зміцненя укр. національної ідеї і та національна мішанина, якої складало ся тодї студентство академії. Крім Українцїв були тут Москалї, Болгари, Серби, Греки. І от цїлком природно, що на тлї сих національних ріжниць, звичок, мови, культури, то що і серед Українцїв виникала думка "хто ми? чиї сини, яких батьків?" Про се виразно говорить зрештою й сам письменник: "Українські студенти — каже він у повісти "Хмари" — ще не мали тодї ясного почутя національности; але слухаючи Серба й Болгара, вони й собі згадали про свій нещасний нарід, зовсїм побитий з язиком, лїтературою й історією".
Тодї саме зявила ся у Левицького й думка писати оповіданя по українськи для "Основи" і тільки через швидкий упадок її не довело ся йому перевести сеї думки в житє. Вже пізнїйше, по скінченю академії (в 1805 р.), діставши в Полтаві посаду учителя духовної семинарії, вернув він до сеї думки, взявши ся писати укр. повість "Дві Московки".
Та в Полтаві не довго вибув Левицький. Посада була лиха, та й на нїй не довго-б удержав ся, як би почав писати по українськи. Tому здавши іспит на учителя ґімназії, попросив ся він на місце учителя ґімназії до Білої на Підляшу. Одначе йoгo післали до Калїша, а за рік перевели у Сїдлець, де вибув він шість років. В сїм часї познайомив ся він з Кулїшем й Білозерським, які тодї перебували в Варшаві. Пізнїйше перейшов Левицькій до Кишинева, де викладав у мужеській ґімназії російську й церковно-славянську мову та льоґіку. Кожді вакації однак перебував на Київщинї, або в Стеблеві, або у сестри коло Білої Церви. В Кишиневі заслаб він на басарабську пропасницю, довго хорував і 1885 р. мусїв гинути службу й переїхав до Київа, де й жив постійно до самої смерти з невеличкої вислуженої пенсії.
(Конець буде.)
[Дїло, 11.04.1918]
(Докінченє).
Тихе й скромне було його житє, небогате на зовнїшні факти. З важнїйших подїй можна відмітити хиба поїздку за кордон — до Відня й до Швайцарії в перших роках учителюваня в Сїдлцї. Другою такою подїєю був 35-лїтний ювілей, коли вперше українське громадянство прилюдно вшанувало свого визначного повістяря. Поза тим повне було се житє невсипущої працї для рідної лїтератури й народу. Від 1868 р., коли надруковано в львівській "Правдї" його першу повість ("Дві Московки"), аж до самої майже смерти виповнене було воно безпереривною лїтературною роботою. Рік за роком з-під його пера поваляють її від того часу повісти, оповіданя, комедії й ріжні статї та популярні книжочки для народу.
Вичисляти тут їх усї нема місця й потреби — вони й без того надто відомі.
Славним зробили імя Нечуєва саме його повісти й оповіданя, які і що-до форми і щодо вмісту становлять видатне придбанє вашого письменства. Деякі з них є правдивою окрасою його, як-от напр. "Бурлачка", "Кайдашева сїмя", "Рибалка Панас Круть" і ин. Малює в них автор здебільшого наше народне житє по скасованю панщини, являючи ся таким чином безпосередним продовжателем народного періоду нашої лїтератури. Але йде Левицький значно дальше від Марка Вовчка й Ганни Барвінок і в завданях своєї творчости і в її розмаху й ширинї.
Торкнувши ся в "Миколі Джері" страшної болячки панщини й намалювавши цїкаву картину тяжкої долї втїкачів-кріпаків на степах південної України, переходить він і в сїм і в усїх инших своїх творах до змальованя тих обставин, які настали на Українї по реформі 1861 р. І страшну, невеселу картину нової неволї — "маленької панщини", яку принїс на зміну старої новий економічний лад, тяжкого економічного визиску й соціяльного гнету, злиднів і безпросвітної темноти народних мас розгортає він перед нами в цїлому рядї своїх талановитих писань. Деякі з них уже самими наголовками показують на сумний свій зміст ("Пропащі", "Живцем поховані"). Не для жарту бо писав Левицький, не для того, щоб потїшити читачів, як Стороженко, й не для того знову, щоб, як Квітка й пізнїйші народники показати в сентиментальних картинах, що і мужик таку саму душу має, що й пан, що й він людина, що й під сірою свитою бєть ся людське серце, що й селянин терпить, як і инші "благородні" люди, що й він відчуває так само, як і вони, й тому заслугує на нашу увагу й cпочутє. Нї, Левицький сягнув дальше й дав нам правдивий, реальний образ народнього житя описуючи його без слезливого сентименту, майже з епічною безпристрасністю й спокоєм.
І в сїм живім, яскравім змальованю народнїх типів і умов народнього житя не тільки велика артистична вата творів Левицького, але й велике їх суспільне значінє. Вони бо будили громадську думку освіченої громади й примушували її застановляти ся над питанєм, де ж лежить корінь лиха. І в сїй реальній правдї, змальованій з великим артистичним хистом, невмирущість творів Левицького. І в далекій будуччинї читати-муть ся вони з неменшим зацїкавленєм, нїж читали ся в своїм часї або читають ся тепер, даючи яскраву художню ілюстрацію до сторінок нашої історії описуваного Левицьким часу.
Та Левицький не обмежував ся специфічно народними темами, він дав нам повість також з інтелїґентного житя, "першій, по слову Кулїша, доторкнув ся житя нашого товариського". І знову майже самі темні краски! Еґоїзм, байдужність до національної справи, пасивність, брак ідеалу, ренеґатство і повна відірваність від народнього ґрунту — ото гірка правда, яку повідав нам письменник про українську інтелїґенцію свого часу. Змалювавши початки розриву з народом у своїх побутових нарисах "Старосвітські батюшки й матушки", показує письменник у инших творах уже правдивих ворогів народу — в "Поміж ворогами", "Причепа", "Хмари", де змальований процес денаціоналїзації укр. верхів.
І тут автора нераз покидає його епічний спокій й обурене почутє прориваєть ся в публїцистичних відступах, які дають нам змогу пізнати його світогляд — світогляд послїдовного українського громадянина.
Але спроба письменника намалювати тим такого громадянина (в "Хмарах" і "Над Чорним Морем") не повела ся. Позитивні типи Радюка й Kомашка надто блїді, неясні й далекі від тої художньої правди, а якою змальовані инші постатї його повістий.
Причиною сього не тільки певна вузкість світогляду самого автора, а й сама дїйсність, яка давала ще надто мало матеріялу для відтвореня таких позитивних типів. Як знаємо, і пізнїйші спроби того роду (напр. Грінченка в його "На роспуттї" й "Соняшний Промінь") також не дописали.
Та поза сим і поза деякою розтяглістю й реторичністю, відміченою критиками покійного письменника, всї вони без виїмку вже від давна підносили безперечний його талант і високо оцїнювали його творчість. Вже такий тонкий знавець лїтератури, як Кулїш, піднїс, що "Іван Нечуй у своїх повістях, чи то малюючи ситуацію душі чоловічої, чи то ставляючи перед очі образи з природи, показався великим артистом, а вся Україна покладає у його талантови що найбільші надїї" (Див. "Слівце од видавництва" до львівського виданя "Повістий" 1872 р.). Так само десять лїт пізнїйше оцїнив його й Костомарів (Пор. Огоновського, історія лїт. т. III, ч. I, ст. 694).
І з такою славою для себе й користю для рідного краю працював покійник майже 30 лїт (від кінця 60-их рр. до 90-их включно), збогативши укр. лїтературу цїлою низкою видатних творів.
Крім белєтристики писав Левицький ще статї публїцистичні й популярно-історичні брошурки для народу, а також був одним із перекладачів Св. Письма (вкупі з Кулїшем і Пулюєм), але не в сих писанях його значінє для нас. Пізнїйші ж його писаня — чи то белєтристичні, чи то граматичні (славнозвісне "Криве дзеркало укр. мови", Граматика укр. мови то що) — вже цїлком не вплїтають нових лаврів до вінця його заслуг. Се був уже старечий присмерк колись дужого таланту. Та не можуть вони очевидно й обнизити його вікопомних заслуг, положених в зрілих лїтах творчости. Сих заслуг нїколи не забуде покійному рідне письменство.
[Дїло, 12.04.1918]