Ми пасли наші коні на Маківці. І вогонь палили, бо студеню тягнуло від багновиння. Коні плавали в чорній габі ночі та форкали, подзвонюючи горіховими припонами; кантарі з ланцюжками.
— Е, ні. Я повну плахту коропів нагорнув, як вилляли, всі п'ять, потічки. Риба лежала на травниках. Меншу позносив я зповоротом до води, а великі коропи у вереті я приніс додому. Я нароком не ходив на рибу, лиш ішов укосити молодої конюшини лошакам та замісць паші пригодилася риба.
— Ага! Але я тоді щойно з вівцями на пасовисько ходив; мені ще краще пригодилося. Я ходжу щороку — не двічі, але тисячі разів переходжу біля цього джерела. Ніколи вже воно не викидало з своїми булькітками таких золотих риб. А кожна однакова, як від великого-найдовшого пальця на крайчик долоні. Аж за очі хапало від цього золота.
— Смієтеся діду, Василю Василику... Де ж би вам джерело рибами та ще й золотими викидало?...
— Хто другому віри не дає, то й сам її не має — відвернув дід Василик і ноги свої присунув ближче ватри. Гніздився...
— Хочете почути, як то було з нашою Маківкою, та чому джерело родить золоті риби?
— Та ще як хочемо! — разом пастухи загули.
— Я цілу ніч буду ваші конята завертати... — впрошував себе найменший конюх, слухати дідового переказу.
— Ви думаєте, що тамті в долині — рукою вказував Василик, хоч два кроки від вогню й вовчих вогнів у очах не доглянув би, — горби, це такі може горбовини з орною землею, що сама природа їх там вигорбила? Там не було ніколи горбів. Рівні поля, скрізь далеко, аж під блакит неба в давнині простором лежали. Але наша Маківка вже й тоді була горою, і ці її обі посестри: Смушкова гора та Підлазки. А на самому шпилі Маківки володар мав свої палати. Він довго та безпечно господарив на цих землях, на своїх батьківських землях.
Тут перервав дід і вслухувався. Але коні спокійно паслися. У мокряках теж спали всі водяні птиці. Деколи від піль прилітало аж на верхівя Маківки, легке підпадьомкання перепілок, але вже не верталося...
— Цей володар мав віщі сни й тому заздалегідь волів цілу Маківку загородити валами. Щоб ніхто не мав доступу до його теремів — задумався дід і патиком посунув до середини вогню недопалені дровна. — Чекайте, зараз собі пригадаю... — знову бавився дід паличкою у вогні та розшпиртав на боки вуглики, щоб найти такий вогняний горіх — сам-раз під покришку до своєї люльки; сон проганяти.
— За Володаря, Ростиславича, унука Володимира Ярослава, на Маківку налетіли численні та сильні орди зі Сходу, дикі половці; — мій прадід оповідав перекази про набіги цих половців. Вони запрагнули не тільки здобути й зруйнувати княжі палати, але головно живу княгиню дістати в свої руки. Володар не мав великої оборонної сили, тому разом із своєю дружиною та вояками подався в свої ліси. Половецька ватага підплигала під замок та легко його здобула. А потім спалила тереми та вже мала далі походом рушати. Скортіло ще одного половця глянути з найвищої замкової верхівки; виліз він крутими камінними сходами на високу башту й тут, надавивши двері до середини, задеревів зо страху. Перед його очима вказалася глибока прірва, що водяним колесом опоясувала гору Маківку. Інші половці вже подалися з замкової площі в свою дальшу дорогу. На башті озвався голосний крик; половці думали, що володар вернувся та дав знак до протинаступу, стрімголов утікати та одні пхали других до водяної прірви безодні.
— Ба, а до замку перейшли половці сухою стежкою; де ж узялася тепер безодня? — перебив один із старших пастухів.
— Хотів би наперед усе знати, — гнівався Василь і продовжав. — Бо тобі здається, що в давнині такі люди жили, як сьогодні, що живо без ніякого талану. За давніх часів щодруга людина характерником бувала. А як же мали себе тоді люди боронити? Не штука то сьогодні. Характерник опоясав Маківку водяним колом і безодню своїми думками вижолобив, — про це мій прадід не згадував. Але потім безодня знову вирівнялася й тільки це багновиння, де чайки скиглять і бузьки бродять, досьогодні осталося. І джерело під Маківкою та п'ять потічків, що під Маківкою в одну більшу річку зливаються, та за Підлазками знов у п'ять водяних пальців видовжуються. А в кожній віднозі інша риба...
— А де ці золоті риби? — вихопився найменший конюх.
— Хто говорив про золоті риби? — докінчував дід. — Ага! Я нароком таке сплів, щоб найти собі помічника коні завертати. Старі вже мої кости... Краще, хай при ватрі гріються. А твої, хлопче, ще молоді, то поскакай за кіньми...
Дід затулив собі голову сукняною веретою та хропів, хоч уже зорі стали меркнути. І кумкання жаб з багновиння його сну не бентежило...
[Рідна Земля]