Це було тоді, коли в мене не було ще ані одного срібного волоска на голові. На дворі весна була та я мав вільний день від праці й не міг усидітись у мурах міста.

Якась дивна, глибоко в серці притаєна туга вивела мене далеко поза камінні дороги. Не манили мене до себе ані пишні льокалі каварень, ані не задержували моїх очей вибагливі вистави крамниць. Це все було чуже, далеке для мене. Я тікав із міста наче цей вязень, що позбувшись примусового нидіння в мурах тюрми, на крилах птахи летить до своєї хати, ані разу не оглядаючись поза себе. Щасливий...

Щодалі ноги несли мене від міста, то вільнішим я себе почував. І дивне тиснення, наче б дехто мене до землі за рамена придавити хотів, щезало та й думки якісь веселіші народжувалися в моїй голові. І дихати свобідніше ставало, а мої почування зливалися з повагою зелених піль, — я міг досхочу любуватися красою природи, новим життям, брати в руки та доторкатись кожної цвітки, стежити за грудкою жайворонка, або скинувши зі себе міську прикрасу — комірець та краватку, широко на грудях розстібнути свою сорочку та йти в змагання з хвилями теплого вітру, або пектись до сонця, як це роблять вільні сільські діти.

Ідучи межею, — адже передо мною ліс розвивається темною смугою, зустрічав я багатьох плугатарів при праці. Один спряжкою оре зі своїм сусідом, один вивів із собою малого хлопчину та повчає його на хліб святий працювати. Василько, — бо так батько кличе свого погонича, — плискою скаче по роз’ораних, мяких скибах і гордовито держить віжки та хотів би чвикнути карого, щоб не хапав зубами борожнього за гриву, але бичівно тяжить у малій жменці... А карий, скубнувши повною пригорщю пириїного бадилля, лакомо ховає голову, щоб кінь борожній не вихопив йому з зубів солодкого коріння... Скрипить колісниця, сопілкою одзивається, коли плугатар закидає плугом у нову борозну... Горіхом черчать ланцюжкові посторонки, і тихо шелестить пухка скиба, розвертає рілля свої родючі груди, щоб до себе пригорнути молоді зерна та в людей їх вивести... Мором золота залляти широкі лани та буйною рістнею мережані ріллі.

Під лісом самий плугатар оре свою ріллю. Коні — що й святий Ілля міг би цими зміями лискавки розвозити по хмарах... Господар лише піт утирає з чола, такі в його бистроногі помічники.

— Дай Боже щастя, тобі, пане господарю! — кивком руки здоровлю плугатаря та й підходжу до нього.

— І вам, дай Боже доброго здоровя! — він мені відповідає, не здержуючись у своїй праці.

Я стою на крайчик-ріллі та лише дивлюсь. І ввесь тремчу від бажання взяти в свої руки плуг та хоч один раз проїхати від кінця до кінця. Адже в доброго господаря не жаль бути й наймитом. І працювати від світанку до ночі на хліб.

— Дозвольте мені, пане господарю, виорати одну скибу — само виривається в мене прохання. — Я вашої ріллі не зіпсую. Я колись добро господарив...

Плугатар обчищує істиком срібло свого плуга та з усмішкою оглядає мої випрасовані штани, лискучі півчеревики та білі як крейда руки. А мені зовсім не соромно, але навпаки мені достойно, що я з пошаною підходжу до нього, а ще більше до праці рільника. Автім я не годен побороти в собі бажання піти за плугом та рівною стежкою позначувати вільну далину.

— А не краще вам, паночку, сісти та відпочивати? Сонця живого напитися...

— В мене найкращий відпочинок у праці — далі переконую господаря та беру з його рук плуг у свої руки. А він мені вже не боронить.

— Вйо круглі писанки, коники, хороші.

Оба ми з господарем орали його ріллю. Міські журби та щоденні мої турботи зовсім потонули в забуття. А сонце стояло на високому небі, так і не хотіло ховатися за обрієм. Розорана земля пахла хлібом, і мені дуже смакував підвечірок, що його жінка господаря винесла робітникам у поле. — Чорний добре запрацьований хліб кращий за княжі лакоминки.

Дружньо стиснули ми собі взаємно руки, два приятелі. Він, господар, далі остався пантрувати свої ріллі, а я вертався до свого пера.

[Рідна Земля]