У наш час майже ніхто не заперечує історичного існування Ісуса. Його критичні біографії почали з’являтися, починаючи з ХІХ ст. Одна школа каже, що Євангелія не мали на меті розказати справжню історію, а лиш викласти міфи, подані у формі історичних фактів абстрактні концепції, які є результатом зіткнень у соціальному житті Церкви. Єдине, що є важливим, – це існування Ісуса, а не опис того, як він існував, і не сенс його смерті. Початок цій тенденції в 1835 р. поклав Штраус своїм «Життям Ісуса». В такому ж дусі, хоча й стриманіше, написав свого «Ісуса» Бультман, надзвичайний німецький протестантський теолог та екзегет. Інша течія намагалася психологічно, виходячи з референційного факту, викладеного в тексті, реконструювати життя Ісуса як історичної особи, відмовляючись від будь-якої фідеїстичної інтерпретації. Як представника цієї течії можна згадати Е.Ренана з його «Життям Ісуса», що з’явилося в 1863 р. Третя категорія біографій, які зродилися під вивіскою історизму, намагається скоротити дистанцію між викладом факту і самим фактом, створюючи між ними плутанину, наче текст є скляною фотопластиною, яка б дозволила знову зафільмувати подію, і мовби історія не була простою денотацією позамовної дійсності. Були навіть спроби прочитати Євангеліє з матеріалістичної точки зору («Матеріалістичне прочитання Євангелія від святого Марка» авторства Ф.Бельо) і точки зору психоаналізу («Євангеліє у світлі психоаналізу» авторства Ф.Дольто). Ще одна категорія цих біографій застосовувала критерії сучасної історіографії; одні були написані віруючими – наприклад, «Ісус, історичне наближення» Паголи, «Життя Ісуса Христа» Дж.Ріцціотті чи «Ісус та історія» Ш.Перро; інші – невіруючими, як-от «Ісус, якого я не знаю» пера А.Піньєро. Інші життєписи Ісуса, викладені у формі роману, також написані віруючими (Папіні, Моріак) чи атеїстами (Сарамаго).
Ісус помер при правлінні Пілата, ймовірно, в 30 році. Римська політична і юдейська релігійна влада прирекли Ісуса померти розіп’ятим лише за той гріх, що він порушив багато табу, і за його утопічне, дещо анархістське проповідування. Пророкування й месіанство привели його на хрест. Доктрина Ісуса – це наче божественна анархія. Він обирає дурнів, щоби спантеличити мудреців, і слабких, аби присоромити сильних і можновладних. Радикальність християнства полягає в ліквідації всіх структур, заснованих на владі, грошах, мудрості світу. «Христос же послав мене не хрестити, а благовістити, і то не мудрістю слова, щоби хрест Христа не став безуспішним», писано бо: «Знищу мудрість мудрих і розум розумних знівечу!» (1 Кор. 1:17, 19). Останні стануть першими, а перші – останніми: «блудодійки випереджують вас у Боже Царство». Благодать є апогеєм літератури абсурду для менталітету наших днів: «Блаженні вбогі, лагідні, засмучені, голодні та спрагнені правди, милостиві, чисті серцем, вигнані за правду» (Матвія 5:1-12). Христос – саме зухвальство, він виходить за рамки і кидає виклик традиціям, що зраджують дух. Бере під сумнів тих, кого суспільство не оспорює. Протистоїть політичній і релігійній владі й пориває зі встановленим ладом, аби підкреслити новий та оригінальний характер свого послання. У перекладі для людини сьогодення можна було б сказати: найбільшою силою є служіння. Казати це мудрецям і можновладцям є зухвальством. Тому Ісус – зухвалець.
У своєму житті християнин мусить дотримуватися двох принципів: принципу індивідулізації і принципу солідарності (співчуття, милосердя, жалості, любові, справедливості). Християнин повинен жити, спонукуваний жаданням досконалості: не бути найкращим, а щодня ставати кращим; він впізнає самого себе в усіх інших; намагається узгодити суспільство зі своїм ідеалом життя, не плутаючи свій ідеал зі своїми химерами чи своїм маренням про досконалість. Християнин не є ні фанатиком, який не сумнівається, ні скептиком, який не вірить. Для крайньої правиці єдиними принципом є principium individuationis, вона цілком забуває про єдність та солідарність. Її активісти є індивідуалістами за означенням: нехай кожен дає собі раду, як може. Крайня лівиця наполягає на масі, колективності, а не єдності, і забуває принцип individuationis; вона стверджує, що вина за крах лежить на системі: «Людина народжується хорошою, а система її псує», – кажуть вони, перефразовуючи Руссо. Крайня правиця ненавидить християнство, бо воно вимагає солідарності, а крайня лівиця – бо воно вимагає особистого зусилля. Промови Папи Франціска інколи є «невимовними скаргами» жертв торгівлі людьми, мігрантів і жебраків. Його позиція заперечує поділ людей, заснований на цих відмінностях. Християнство ставить кожного перед неможливістю погодження із самим собою, перед його внутрішнім розладом.
На Заході відмова від міфології породила пустку у вигляді Бога в людській свідомості, внутрішнє спустошення («Квіти зла» Бодлера); сумнів («In memoriam» Теннісона, 1850 р.); невдоволеність і занепад духу («Мадам Боварі» Флобера, 1856 р.) Світський гуманізм і все, що з ним пов’язане, сповнює фундаменталістів жахом. Паскаль відступив, наляканий порожнечею космосу; без Бога Декарт бачив світ як мертвий універсум; Гоббс думав, що Бог покинув світ; Ніцше сказав: «Бог помер». Промислова революція не розв’язала проблем. Вона ще більше закріпила суспільні відмінності і нові форми експлуатації та несправедливості.
Теологія є тлумаченням людини та епохи, вираженим мовою про Бога. Мова є історичною – і через це умовною, навіть якщо суть того, що вона розкриває, такою не є. Завдання теологів – перекласти щоденну дійсність на євангельську мову, аби вона не виглядала, як простий документ минулої епохи. Щоб настроїтися і бути в гармонії з новим Царством, треба замінити кам’яне серце на скромні, прості та співчутливі розум і серце. Ця переміна мовою теологів зветься наверненням. Її результатом є нова людина, що переконана: де є любов, там є Бог, бо Бог – це милосердя. Мова Церкви повинна пристосуватися до часів негайного споживання, коли хоче, аби її почули і зрозуміли всі, особливо наймолодші покоління. Мовні звороти, які вона передає нині, завтра можуть виявитися застарілими. Час є горизонтом будь-якої спроби зрозуміти і тлумачити.
Пристосувати мову не означає зрадити послання, а лиш використати належні підхожі засоби, аби послання дійшло до людей сьогодення. Христос і його послання – безсмертні. Але системи, тлумачення і манери про них говорити є ефемерними. Мова є творчістю, чистим ремеслом, антропологією та наукою. Проповідь, обряди і святкування мусять не забувати про кіно, літературу, театр і політичну хроніку. Як каже Гамлет, коміки «є коротким викладом і хронікою часу». Теологія мусить представляти Ісуса людині свого часу в новій, притягальній, серйозній, привабливій і взаємодіючій манері. Бог говорив з людьми певного часу їхньою мовою, яку потрібно перекладати для кожного моменту. Хто хоче сподобатися всім, не сподобається ні одним, ні іншим. Теологія не може обходити навшпиньки етичну, політичну й інтелектуальну деградацію наших днів.
Неможливо бути західником і не бути християнином – у сенсі не зазнати впливу християнства. Ніцше, попри свій атеїзм, говорив: «Я є найбільшим християнином серед людей. Не йдеться попросту про історичну постать – а про когось, хто сформував свідомість мільярдів людей і поділив навпіл історію світу». Що було би зараз зі світом без Ісуса з Назарета? Ренан писав: «Вирвати Твоє ім’я (ім’я Ісуса) зі світу – однаково, що потрясти його підвалини».
Мануель Мандіанес, антрополог і письменник.
Manuel Mandianes
Cristiano en tiempos de Francisco
El Mundo 31.03.2018
Зреферувала Галина Грабовська
07.04.2018