Нашим основним діточим завданням перед Великоднем було напрятати яйця на свята. Кавалок перед Пасхою, ще з зими, ми малими складали яйця на поді у бербеничку, щодня додаючи до рахунку по кілька штук. Обережно докладали їх у бербеницю, аби не побилися, накривали діжку дерев’яною дощечкою і залишали у надійному сховку до наступного разу.

Завжди знали рахунок, скільки вже напрятали яєць. Бігали по кілька разів на день у курник, заглядали, чи бува не знесла якась курка нове яйце. Перевіряли усі ясла у стайні, бо кури й там любили собі нестися. Часом заставали курку у яслах. Миттю вилітали надвір, щоби не сполохати її. І чекали там, поки курка знесе свіже яйце, яке одразу, ще тепле, бережко несли до нашого сховку: ще плюс одне.  

Посеред цього нашого захопливого й надзвичай відповідального процесу раптом з’являлися дорослі, від яких напередодні ми й отримали це завдання, і ні з того ні з сього змінювали правила. Мовляв, молодці, що так ревно прятаєте яйця на Великодні свята, але до Великодня ще далеко, а тут що не день – треба яєць: то на те, то на се. Беріть і несіть нам з поду з вашої бербенички скільки-то штук. Нема чого переживати: до Великодня ще допрятаєте.

І, звісно, що ми не йшли і не несли. Протестували. Не хотіли навіть слухати. Переховували бербеницю, щоби ніхто не знайшов. Щоби вона дожила до Великодня. І бажано – поверховатіська, аби аж не годен ‘ї закрити. З нами говорили по доброму, по всякому. Щось обіцяли навзамін, просили, вмовляли. Сердилися. Казали бути розумними. Ми були непоступливі. Вперті. Аж до сліз.  

— Але Ви казали! Самі нам казали прєтати єйця на Великдень. А зараз шо.

Авжеж, через якийсь час ми поступалися дорослим. Піднімалися драбиною на під, відраховували, скільки треба яєць. Переховували бербеницю у інше місце, аби вберегти решту. Закривали горище і спускалися вниз до старших з повними руками яєць і безмірним запитанням у очах: “Але Ви казали!”