Боб Палмер – про ЄСК, культуру та креативність у містах

 

Це його третій візит у Львів. Як директор департаменту культури та культурної спадщини при Раді Європи, Боб Палмер відвідував Україну багаторазово. Один з великих проектів, над якими він працював, був покликаний допомогти Україні модернізувати її культурну політику у 2009-2011 рр. Також чимало Роберт працював з українськими містами у програмі Intercultural Cities. Львів приєднався до проекту як потенційне міжкультурне місто; щоправда, врешті так і не став повноцінним учасником мережі (на відміну, наприклад, від Мелітополя). Тоді Палмер проводив тут майстер-клас з культурного мапування та створення культурних політик.

 

 

Боб Пальмер (Bob Palmer): директор з культури та культурної спадщини при Council of Europe (2006-2012). Працював незалежним консультантом та директором європейських столиць культури Глазго (1990) та Брюсселя (2000). У культурному секторі надавав послуги як експерт, незалежний радник урядів, міст та регіонів з культурного розвитку та регенерації, культурного туризму, фестивалів та політик в галузі мистецтв, також працював як консультант культурних фондів, культурних мереж, культурних організацій та міжурядових органів, серед яких European Cultural Foundation, European Commission та UNESCO.

 

У рамках Вишеградської Академії Культурного Менеджменту 2 (VACuM), яку провадить Villa Decius Association з Кракова та Marcel Hicter Association з Брюселю, Палмер мав лекцію у Львові (зорганізовану Jam Factory Art Center у Центрі міської історії), присвячену новим викликам та можливостям культурного менеджменту у 21 столітті. У своєму виступі колишній співробітник Ради Європи чимало критикував бюрократичний підхід ЄС до оцінювання культурних проектів та багато говорив про майбутнє у категоріях загальносвітових трендів та їх стосунку безпосередньо до сфери культури.

 

Аби читачі не почувалися виключеними з контексту, варто коротко передати основні тези лекції, що передувала цьому інтерв’ю. На думку Палмера, сучасні зміни відчуваються всюди однаково гостро, не залежно від країни перебування: послаблення демократій та їх інституцій, проблеми екології, нерівності, зростання розриву між бідними та багатими стосуються усіх. Найбільш відчутно, ясна річ, впливає на культурну ситуацію економіка; і тут йдеться не лише про пряму урядову підтримку. Економічні реформи, якими зараз переймаються практично усі, неуникно ведуть до зниження витрат на культуру. Те, що раніше вважалося за належне, більше не буде таким, каже Роберт Палмер: гроші у ЄС на культуру скінчилися, і всюди ми бачимо скорочення на понад 25%. Коли Нідерланди та Великобританія скорочують бюджети на культуру – це тривожний сигнал; і якщо Шотландія та Німеччина досі цього не роблять – то це радше виняток, аніж правило.

 

З його погляду, ми переживаємо зараз драматичний ідеологічний та філософський зсув, поворот від державної підтримки культури до ринкового підходу. Культура, яка досі існувала як система поглядів і вірувань, спосіб життя, набір цінностей і практик, тепер сприймається як індустрія, як галузь економіки – креативна економіка. Нові політики розглядаюсь її саме в останньому розумінні; не як вигоди, але як інвестиції. ЄС дуже підтримує цей останній спосіб розуміння. І усе це, з точки зору Палмера, – наслідок так званої неоліберальної ідеології.

 

Як наслідок такої індустріалізації, відбувається зміна культурного словника. Тепер, говорячи про культурні проекти, ми думаємо про ланцюжок виробництва, вартість, продукти та послуги, показники ефективності, результати та їх індикатори, а також вплив нашого проекту. Культурні субсидії все більше нагадують кредити в банку – вам потрібно показати бізнес-план, і довести доцільність інвестицій. Усе це надзвичайно спрощує і звужує розуміння культури, вважає Палмер.

 

Натомість він пропонує теорію екологічної системи культури – погляду на культуру як середовище, як систему переплетених складників, де мікро і макро, внутрішні і зовнішні рівні тісно переплетені між собою і активно взаємодіють. Уряди не бачать цілої екосистеми, вони цікавляться одним сектором, і тому жодна культурна політика впродовж останніх 20-30 років не була успішною. Простежити роботу таких систем можна за допомогою мапування, промальовування зв’язків – сильних і слабких – між різними інституціями та ініціативами у містах.

 

Також Роберт Палмер підкреслив три важливі на його думку макрокультурні зсуви, які відчутно впливають на культуру сьогодення. Перший описує концепт «плинної модерності» Зиґмунта Баумана: творці культурних політик не усвідомлюють очевидної дерегуляції та розмивання відмінностей між високим і низьким, та іншого, що несе за собою зміна класичних структур. Другий концепт – культура ризику (Ulrich Beck, Anthony Giddens): технічні переваги, орієнтація на майбутнє, глобалізація, зміна центру/периферії, демократизація розповсюдження. Третій – мережеве суспільство (Мануель Кастельс): мережі як базова одиниця суспільства; влада виникає всередині мереж і спільноти знань; мережування стає одним з основних способів працювати ефективно і в культ менеджменті також.

 

Палмер констатує нові відносини між державою, ринком і суспільством: тепер ринок править бал, суспільство і уряд йдуть за ним. Робертове передбачення – ми побачимо зростання ролі громадянського суспільства і активізму, і подальше послаблення урядів. Громадськість заохочується з боку ЄС, але лише риторично і теоретично; на ділі грошима підтримується ринок. Уряди ж і далі рухатимуться до позиції медіаторів у культурній сфері – хоч цей тренд ще не набрав відчутних обертів, проте він вже є.

 

На завершення лекції Палмер нагадав: змінюється не лише економіка – безперечно, найбільше змінюється сама культура. Технологічні зміни та кардинальна модернізація споживання і створення культури призвели до глобального культурного вибуху. Змінюється сама нейрофізіологія сучасної людини – виникають не лише нові способи комунікації, але і нові патерни поведінки в публічних місцях, а це зачіпає стосунки людей. Гейміфікація багатьох сфер життя, поширення колаборативної економіки, відкритого коду та спільного фінансування проектів спричиняє нове розуміння культурної інфраструктури: тепер це зв’язки, комунікація, публічні простори, традиції, діалог та дизайн. Посилюється зв'язок природи і культури, все більш поширеними і прийнятними є мультиентічні суспільства, і як наслідок – множинні ідентичності. Палмер пропонує на заміну мультикультуралізму говорити про інтеркультуралізм. На його думку, майбутнє культурного менеджменту – у створенні цілісних рухів, ініціатив зі спільними цінностями. Поважні бренди вже в минулому; настав час для сміливих інновацій.

 

 

Після такої лекції ми і продовжили розмову з Робертом Палмером – з огляду на його попередній досвід в Україні і теперішні погляди щодо перспектив культури у світі.

 

– У ваших минулих українських візитах ви коментували нашу культурну ситуацію з чималим оптимізмом, особливо маючи надії відносно Львова. Яка ваша думка зараз – де місце культури у актуальній Україні?

 

– Якщо ми говоримо про культурну політику України в цілому – то попри певне поліпшення, не відбулося повного переосмислення, про яке я говорив у своєму виступі. Важливість культурної політики безпосередньо у процесі розвитку держави тут ще не усвідомлена. Як на мене, державна культурна політика в Україні й досі дуже зконцентрована на інституціях та організаціях, і тягне за собою традиційне розуміння культури замість ширшого і більш сучасного її використання. Вірогідно, тут недооцінені зв’язки між культурним і економічним розвитком. Тож якщо і був тут який прогрес, то він був дуже повільний. Часто культура (і в сучасній Україні зокрема) трактується через надмірну увагу до національної ідентичності: питання на зразок мови, здається, домінують у дискурсі культурної політики над роллю митців чи тих, хто намагається використати культуру для побудови нового суспільства. Прогрес є, але, можливо, не такий швидкий, як очікувалося.

 

– Наскільки така ситуація звична для пострадянських країн?

 

– Я бачу це в усіх пострадянських країнах. В Україні, щоправда, все таки менше. Щодо централізованого контролю, Україна пройшла через швидкісний процес децентралізації. Національна культурна політика важлива, але що на мою думку не менш важливо – це розвивати культурні політики регіонів і міст.

 

Це дуже важливий напрямок руху. Але досі національні культурні інституції лишаються під відповідальністю центральної влади, і це, я думаю, теж може бути модернізовано. Варто вже починати цей процес, аби бути більш релевантними до сучасної культури і суспільства сьогодні.

 

 

– Чи відвідували ви інші міста в Україні?

 

– Так, я був у Мелітополі, у рамках проекту Міжкультурних Міст від Ради Європи; і був у Одесі кілька разів. Це міста, з якими я більш-менш знайомий. Цікаво, що врешті Львів, наприклад, так і не увійшов у програму міжкультурних міст; а Мелітополь таки увійшов. Це була спроба посприяти культурному різноманіттю усередині громади міста.

 

Львів – з моїх спостережень – лишився в пам’яті одним з найбільш активних в культурному сенсі у порівнянні з усіма іншими українськими містами.

 

– Можливо, ви знаєте, що у 2016 Львів став офіційним партнером ЄСК Вроцлав, і впродовж місяця гостював зі своєю програмою у Європейській столиці культури. Відтоді міська влада захопилася думкою про здобуття цього статусу для Львова. Проте, на жаль, з публічних дискусій виглядає на те, що чиновники бачать цей титул мало не прямим шляхом до здобуття міфічних європейських грантів. Як вам здається, це звання справді має аж такий сенс?

 

– Я був залучений до схем конкурсу ЄСК від 1985 року. Я був директором двох столиць, як ви знаєте – Глазго і Брюсселю. І написав генеральний звіт для Європейської комісії, опублікований у 2006, який оцінює 40 міст, що приймали цей титул. Також я був головою журі, яке обирало Європейські столиці культури, впродовж 4 років. Я продовжую працювати як консультант – наразі консультую три міста: столицю 2018 – Луеварден у Нідерландах, 2019 – Матеру в Італії, і 2020 – Голвей у Ірландії. Тож я маю справді чимало досвіду у цій програмі – включно з містами у країнах, які ще не є членами ЄС.

 

Мій висновок такий: важливість цієї номінації сильно прив’язана до розвитку власної культури міста з одного боку, і до промоції більшої культурної співпраці у Європі – з другого. Але це не є прямим шляхом до надання фінансування від ЄС. Багато міст вступають у змагання з цією мотивацією, і врешті отримують розчарування, коли бачать, що це не квиток на отримання нескінченних ресурсів. Є невеликий внесок від ЄС на саму програму ЄСК як таку; але це дуже незначна частина загального бюджету. Тож основні фінансові інвестиції мають йти від самого міста, а також від держави, і будь-яке приватне спонсорство вітається. Це непорозуміння; вочевидь, мотивацією для участі у ЄСК точно має бути не фінансування, а культурні можливості, які допоможуть зосередитися на культурі у конкретному місті, а також – міжнародні зв’язки, які титул просуває.

 

 

– У Львові ще однією проблемою останніх років є певна втома від туристичної популярності. «Турист вихідного дня», мало зацікавлений у культурному дозвіллі, викликає певне роздратування у місцевої мистецької тусовки, і ініціативи типу ЄСК тільки поглиблюють цей страх. Мовляв, нащо нам такі гості, їх тут і так забагато…

 

– Якщо ви почитаєте рекомендації до конкурсу ЄСК, то акценти там точно не на туризмі, а радше на власному, внутрішньоміському розвитку культури та збагаченні культурної пропозиції і ресурсів для мешканців. І – на розвитку європейської культурної співпраці. Чимало міст, які дістали титул, мали зростання туризму; зазвичай це був ріст у межах 10-15%, але він не зберігався у довгостроковій перспективі. Це були туристичні оператори, які працювали на хвилі медіарозголосу, і бачили ЄСК як нагоду заробити. Часом хіба ще рік потому зберігався якийсь підвищений інтерес, але не більше. Титул переходив до іншого міста, а з ним і увага ЗМІ. Тому довгострокові наслідки це матиме лише в тому випадку, якщо місто саме по собі працює у активній, довгостроковій стратегії культурного туризму. ЄСК – це не «швидкий ремонт», аби залатати проблеми; і це працює дуже недовго.

 

Так сталося: ціле поняття культурного розвитку міста спотворилося – як на мене, багато міст розвивають культурні активи здебільшого аби привабити туристів; і мій багатий досвід свідчить, що ця стратегія неуспішна. Краще розвивати культурні ресурси для самого міста, що може збагатити і розширити його креативну економіку, і зробити помітний, визначний внесок у добробут мешканців. Але якщо культура просувається винятково мотивами культурного туризму, це зазвичай не ефективно.

 

Інший момент також у тому, що культурний туризм розуміють неправильно. Забагато фокусуються на традиційних інституціях культури. Припущення, що ти можеш привабити людей музеями чи оперою чи кількома великими фестивалями, теж виявилося не надто ефективною стратегією. Культурний турист сьогодні шукає переважно за досвідами культури, які по суті значно ширші.

 

Шлях, спосіб, у який визначають культуру у конкретному місті, її дефініція – надзвичайно важливі. Львів як культурне місто для мене є культурним частково через свої інституції і організації, але також – через свою яскраву, резонуючу культуру, яка існує на вулицях, у його гастрономії, нічному житті, актуальній культурі, яка живе у місті, і також завдяки її дивовижному різноманіттю. Це різна архітектура, різні інтереси, польсько-українські та інші поєднання, історичні перепитії. Тож це місто культурне саме через те, що воно комбінує різні ідентичності і активи, і це якраз те, що має бути розвинуто і має заохочуватися.

 

Та все починається із забезпечення каталізаторів культури всередині міста, які поширюються за межі традиційних інституцій. Інституції важливі також; але не можна спотворювати значення культури, фокусуючись на одному її типі, та ігноруючи інші. 

 

Моє персональне враження: Львів – дуже молоде місто. Воно відчувається як молоде місто, з характерним трепетом, який формується з безлічі факторів. І це може лягти в основу такої стратегії культурного туризму, яку не назвеш традиційною.

 

– Впродовж років було популярно говорити про Львів як культурну столицю України. Але зараз ми все більше і більше чуємо новий прикметник, застосовний до Львова (і не лише) – креативне місто. Як на вашу думку співпрацюють (чи ні?) ці два означення? Чи є принципова різниця між ними?

 

– Я думаю, креативність – значно ширший концепт, аніж культура. Перш за все, культура часто розуміється людьми неправильно, здебільшого через асоціації з дуже традиційними культурними практиками. Тому культура, видається, все таки має вужче значення. Наповнення поняття креативність, натомість, значно сучасніше, і тому включає у себе багато інших форм інноваційної активності – нові технології, гастрономія, наука, мода і дизайн, вуличне життя. Але складнощі з терміном креативне місто полягають у тому, що дуже багато міст використовують його. Тому це бренд, який, можливо, відносно Львова міг би бути унікальним зараз, в рамках України; але у міжнародному контексті таких міст вже надзвичайно багато – навіть якщо розглядати цей статус лише з точки зору титулу ЮНЕСКО.

 

– У вашій лекції чимало йшлося про нові способи і можливості фінансування для культурних проектів. Співпраця і краудфандинг в Україні також поширені і працюють досить давно; але варто розуміти, що в Україні досі йде робота над створенням загальноукраїнського Фонду культури. Тобто те, від чого у Європі вже відходять, для нас усе ще є не до кінця вирішеною проблемою. Тож чи можливо взагалі перескочити цей розрив між європейською та українською ситуаціями? Цифри в культурних бюджетах у нас просто не порівнювані.

 

– Тут є кілька моментів. Як я казав, на мою думку, в Україні (та інших пострадянських країнах) увага значною мірою сконцентрована на питаннях мови та національної ідентичності, і відповідно – на національних культурних інституціях. Тут насправді не було помітної дискусії чи відчутної ініціативи просування більш актуальних форм культури, і відповідно – нових фінансових моделей. Це також кейс багатьох європейських країн; не тільки Україна в такій ситуації.

 

Фінансові моделі, про які я говорю, – це зазвичай комбіновані моделі, які суміщають приватні кошти і громадський сектор. Ці моделі стають дуже важливими, і суміщають не тільки гранти і субсидії від держави, але також різні форми позик, мікрофінансування, різноманітні інвестиційні механізми. Часом міста, яким складно долучитися фінансово, можуть допомогти у інший спосіб – через інфраструктуру, регуляторні політики, податкові пільги тощо. І це, на жаль, поки що не надто розповсюдилося в Україні (на багатьох інших країнах). Виглядає на те, що державна влада досі працює у режимі, де основними засобами підтримки культури є субсидії та гранти. Та й то вони не є в пріоритеті.

 

– Були часи, коли краудфандинг в Україні набув великої популярності, і чимало культурних ініціатив використовували його для фінансування своїх проектів. Але через роки волонтерства та пожертв на військові потреби, мені здається, люди дещо втомилися фінансувати усе в спосіб «з миру по нитці». Як вам здається, чи можна розглядати краудфандинг як сталий механізм фінансування? Чи не занадто ризиковано покладатися на такі кампанії?

 

– Я переглянув дуже багато платформ, і найцікавіші (і платформи, і проекти) – ті, які постійно перевигадують себе і розвиваються. Техніки і підходи до краудфандингу, які працювали 5 років тому, вже неактуальні зараз. Успішні проекти мають оновлювати свої краудфандингові стратегії, запроваджуючи різноманітні ініціативи (подарунки для тих, хто долучається; інвестування замість пожертви, повернення у іншому вигляді вкладеного ресурсу). Тому тепер тут значно більше йдеться про економічну модель, аніж про філантропію (як це було раніше). Є безліч вигадливих шляхів і прикладів – глобально краудфандинг далі дуже помітно зростає.

 

– Але краще це працює для техностартапів, чи не так?

 

– Це працює для певного типу проектів, які знайшли, чим захопити. Цей новий вид привабливого інвестування працює завдяки багатьом різноманітним чинникам. Але я думаю, використання краудфандингу традиційними мистецькими та культурними організаціями все таки досі дещо застаріле. Якщо ви оглянете успішні кампанії на Kickstarter – вони не тільки у технічній сфері. Багато з них зараз побудовані на особистостях. Люди створюють неймовірні відеоматеріали, щоб привабити аудиторію; техніки привернення уваги аудиторії швидко оновлюються. І у останні 5 років цей шлях пошуків фінансування на проекти відчутно росте. Тому мені видається, ваше питання не так про сам механізм краудфандингу, як про переосмислення того, як люди використовують краудфандинг в Україні.

 

І звісно, краудфандинг – це міжнародний механізм$ це ще одна річ, яку варто пам’ятати. Наприклад, мені видається, українські культурні організації дуже мало використовують потенціал української діаспори. Інші країни роблять це! Така мобілізація українців закордоном могла би зробити відчутний внесок у певні проекти.

 

Загалом, як я бачу, важливості набуває культурне підприємництво. Покладатися на якесь одне джерело фінансування – краудфандинг це чи державні кошти – стає все складніше. Успішний проект – це той культурний проект, який має у собі певний підприємницький аспект, що дозволяє генерувати свій власний дохід – через кафе, бар, розпродажі, інтернет-розповсюдження тощо. Це, я думаю, один з можливих шляхів до майбутнього. Культурні оператори справді мають знати широкий спектр фінансових моделей, аби якомога більше покладатися на себе, а не на субсидії. І цей тренд я бачу всюди у Європі.

 

– Але ж саме такий підхід до культурних проектів провокує думати про них все більше в термінах економіки – дохід, витрати, прибутки тощо. Як це корелює з якістю таких проектів? Бо ж коли ти думаєш про маркетинг, ти вже не стільки митець, скільки продавець.

 

– Так, звісно. І значною мірою цей баланс залежить від самого проекту. Визначні проекти підтримують дуже потужну культурну цінність, а проте вміють швидко вигадувати нові і нові техніки і тактики, не йдучи на компроміси з культурою. Ось той баланс, який треба тримати. Тож маркетинг, як на мене, цілком прийнятний, аж поки він не руйнує природу того мистецтва, на промоцію якого працює. І саме такого балансу більшості досягти дуже важко. Можливо, майбутнє покаже, чи ці проекти самостійні і сталі у довгостроковій перспективі. Проте наразі ці економічні моделі демонструють більші успіхи.

 

Але: це в жодному разі не скасовує аргументів на користь продовження інвестицій в культурні проекти громадського сектору з боку центральної та муніципальної влади. Сталі культурні організації сьогодні, звісно, мають рухатися у бік кращого розуміння засобів для самозабезпечення і перебирання на себе відповідальності за власну стабільність. І це правдиво не тільки для маленьких проектів, але також для дуже великих організацій. Це справді тренд. У музеях він вже набув розвитку (не в Україні, на жаль): продаж і виготовлення репродукцій певних об’єктів їхніх колекцій, розвиток справді цікавих, неймовірних кафе, проведення подій – від весіль до прийомів… Це не компроміс відносно мистецтва, з моєї точки зору. Це лише використання суміжних засобів, яке може забезпечити їм стабільний розвиток.

 

– У своїй лекції ви згадали концепт плинної модерності і розмивання меж між високою та низькою культурами. Втім, сучасна культура (а особливо онлайн) складається з сотень різних субкультур. Тож чи можемо ми говорити у XXI сторіччі про якусь загальну аудиторію і загальну цілісну культуру? Чи й досі існують якісь культурні універсалії?

 

– Ні. На мою думку, ми можемо концентруватися на чомусь такому, як культурна цінність, але вона більше не універсальна. Я думаю, виникає нове розуміння культури – через той спосіб, у який люди ідентифікують себе з різними частинами культурного всесвіту. Цей всесвіт став значно більш витончений, керований переважно доступом до нових технологій (вони дозволяють людям не лише споживати, але і створювати). Більшість культурного процесу тепер відбувається виключно онлайн, і це досі неусвідомлений нами самими факт. Інтернет є неймовірно могутнім інструментом, часом некерованим. Як на мене, він вже давно перейшов за межу, де хто завгодно міг задавати напрямок руху, але він пропонує багато альтернатив. І так, з одного боку це може виглядати як відчутне пониження загального розуміння культури; але з іншого боку, ми можемо подивитися на це, як на величезне різноманіття і його розвиток. Воно і так існувало, проте, було більш прихованим, не мало голосу. Тож «культурна ідентичність» як термін в однині, я думаю, майже мертвий. Неможливо зараз сприймати культуру (чи будь що інше) інакше, аніж плюралістично – як культури у множині.

 

29.03.2018