Василь Шпарик – галичанин (ще довоєнного гарту), ветеран-фронтовик Другої світової, до пенсії – інженер-геолог, автор статей і навіть книжок, у яких намагається осмислити свій довгий життєвий шлях, усе побачене й почуте. Свій аналіз подій останнього століття він запропонував «Збручеві». Не всі погодяться з усіма твердженнями пана Василя, але кожен автор має право на своє трактування історії.

 

 

НОТАТКИ З ІСТОРІЇ ГАЛИЧИНИ В ХХ-ХХІ СТОЛІТТЯХ

 

Справді, життя довге, бо йде 93. рік. Мій життєвий доробок – факт, що я жив в чотирьох епохах, які несли відмінні політичні й економічні засади. У житті я завжди дивився вперед, але на те й є історія, що пропонує глянути на минуле з метою реальної оцінки шансів майбутнього. Майбутнього не особистого, а в ширшому масштабі, залежно від можливостей. Я не історик. Я лише збираюся висловитися стисло про те, що пережив чи засвоїв за життя. Зазначу: я прожив свій вік без членства в політичних партіях чи організаціях, хоча проводив активну громадську діяльність.

 

 

1. Польська епоха (1921 – вересень 1939 рр.)

 

Політичний режимІІ Rzeczpospolita (ІІ Річпосполита). Після 1926 року сформувалася авторитарна система політичного правління (Юзеф Пілсудський), яка українцями сприймалася як ворожа, у поведінці – гонориста. Українців Галичини та Волині трактувала як громадян другого сорту.

 

Економічний устрій – приватна власність з рудиментами німецької системи (привнесеної колоністами), царської російської (на Волині), австрійської (в Галичині), глибоко залежна від особистих можливостей: у селян від наявної землі, у містян – від ручної праці ремісниками, надання послуг; відсутність будь-якої соціальної підтримки держави.

 

Стосовно політичного режиму не обійтися від з´ясування, чому поляки ведуть лік епохам від І Rzeczpospolitej (І Річпосполитої) – держави, яка існувала до 1772 року (а її елементи — до 1795 року) не лише на польських етнічних землях, а й на литовських, білоруських та українських до Дніпра. Таким чином, польські шовіністи, сповідуючи ностальгію, висловлюють претензії на ці території, як кажуть, “od morza do morza” (від Балтійського моря до Чорного моря). Отже, у поляків після Першої світової війни й до 1939 року – ІІ Rzeczpospolita, далі вилучаючи період з 1944 р. до 1989 р. як Polska Rzeczpospolita Ludowa, після 1989 р. – ІІІ Rzeczpospolita, тобто офіційно сучасна Rzeczpospolita Polska (Республіка Польща). На мій погляд, Rzeczpospolita – це політичний термін, тому його треба писати одним словом «Річпосполита», як це роблять самі поляки (хоча при окремому написанні може існувати і в польській мові як іменник в ролі підмета та прикметник як означення).

 

Погляньмо, як повстала ІІ Rzeczpospolita. Відомо, що за результатами Першої світової війни Антанта в складі Франції та Великої Британії, а також США суворо покарали переможених Німеччину й Австро-Угорщину відторгненням від них їхніх власних чи історично набутих територій. Так на польських етнічних землях, до яких долучили українські етнічні землі, зокрема Галичину, а за Ризьким договором з більшовицькою Росією й Україною до Польщі відійшла західна частина Волині, Західна Білорусь та Віленщина з містом Вільно (Вільнюс).

 

Таким чином, у межах Польської держави опинилися українці Галичини, Волині та прилеглих до них українських етнічних земель: Лемківщини, Надсяння, Холмщини та Підляшшя, де за польським переписом з 9 грудня 1931 року українці становили 68,9% населення, а поляки – лише 29,4%.

 

Відомо, що, згідно з договором між Польщею й Антантою від 28 червня 1919 року, Польща зобов’язалася надати українцям національно-культурну автономію. Після воєнного завоювання Галичини в 1921 році ні згадані, ні інші акти про права українців не виконувалися. Навпаки, проводився жорстокий терор щодо українців. Лише у 1919-1920 рр. у тюрмах і концентраційних таборах було ув’язнено майже 70 тисяч українців. Із березня 1920 року Галичину стали називати Małopolska Wschodnia (Східна Малопольща). Українців називали русинами, а мову – руською, що, як уважали, є діалектом польської. Як виявилося, і цю, хай «руську», мову постаралися 31 липня 1924 року заборонити в усіх державних установах, а згідно зі законом від 23 березня 1933 р. нею можна було користуватися лише усно, а на Холмщині та Підляшші, де українці становили 76% населення (перепис 9 грудня 1931 р.), українська мова була заборонена навіть для усного спілкування. Не було державних шкіл з українською мовою навчання навіть у селах і містечках. Антиукраїнське спрямування мав закон 1925 р. про парцеляцію та про продаж поміщицької землі тільки полякам. Цей закон відкрив правову основу для полонізації західноукраїнських земель. За міжвоєнний 20-річний період з корінної Польщі на ці українські землі переселили близько 300 тисяч так званих «осадників», яким було продано близько 800 тисяч гектарів землі. Вкрай жорстокими і у правовому плані абсолютно протизаконними були масові репресії проти українського населення – так звана пацифікація, що її проводили з 16 по 30 вересня 1930 р. у селах і містечках Галичини, коли фізично карали всіх без конкретного звинувачення, а лише як українців за національністю.

 

 

2. Російсько-радянська епоха (вересень 1939 р. – червень 1941 р.)

 

Політичний режим тоталітарний, терористичний, характерний безпідставними розстрілами, покараннями на Півночі і в Сибіру за виявлені погляди та навіть за припускання таких.

 

Економічний устрій – державна власність на все, включаючи і так звану колгоспну і кооперативну; у Західній Україні земля поки що наче у власності селян, її достатньо, бо навіть роздали поміщицьку, влада не мала проблем із заготівлею продукції сільського господарства – селяни раді, що не в колгоспі, тому дуже ретельно виконували вимоги; повна відсутність товарів, за наявними – великі черги; відсутність для місцевого населення будь-якої соціальної допомоги.

 

Практика покарання переможених у війні втратою території викликає у наступних поколіннях ностальгію за втраченим і прагнення реваншу. Цей принцип знайшов практичне застосування в Німеччині і в СРСР. Він здружив їх, хоча вони були непримиренними політичними ворогами. Та в світі правлять інтереси, тому й дійшло до пакту Ріббентропа-Молотова, що таємно поділив між ними Східну Європу приблизно по лінії кордонів між кайзерівською Німеччиною та царською Росією. Так зникла Польська держава, а залишилися дві імперії: німецька як ІІІ Райх і російська як СРСР. Найсуттєвіше відхилення – зміна «сфер впливу» замість по ріці Вісла – змінено на ріку Буг, що означало на практиці входження до СРСР, зокрема, Галичини. Німеччина Гітлера і Радянський Союз Сталіна набули спільного кордону, проте ставилися з великою недовірою одне до одного. Маючи намір ліквідувати Польську державу, Гітлер турбувався позицією СРСР, тому він не заперечував домаганням Сталіна, щоби тільки не допустити СРСР до антигітлерівської коаліції з Францією та Великою Британією.

 

Гітлер отримав бажане. Натомість Європа не спромоглася утворити антигітлерівську коаліцію. Такий стан докорінно вплинув на наступні події, серед яких СРСР в 1941 році опинився у дуже складній ситуації війни з Німеччиною. Але труднощі у війні з Німеччиною, які мали на той час СРСР, з одного боку, і Велика Британія, з іншого боку, повернули їх до антигітлерівської коаліції, чого не сталося у серпні 1939 р. з вини СРСР.

 

Гітлер безпечно почав війну проти Польщі 1 вересня 1939 року, а СРСР виступив зі сходу 17 вересня. Так протягом кількох днів Червона армія захопила всю територію Галичини та Західної Волині. Настала для них російсько-радянська епоха.

 

Прийшовши у вересні 1939 року облудно як визволителі, правителі СРСР реалізували свої плани на подальше поширення своїх впливів. Треба сказати правду: українці Галичини та Волині зустріли радянські війська хоч і без ентузіазму, на який могли розраховувати німці, але й не ворожо. Польське панування не здобуло позитивного сприйняття. З іншого боку, на той час ще ніхто не відчував особистої кривди, та й побоювання за подальшу долю свою і своїх близьких не було, а тому у людей було більше цікавості, ніж страху.

 

Галичанам зразу ж не сподобалося, що «визволителі» з Київського військового округу в листівках звернулися до них російською мовою, якої галичани не знали. Політична ситуація дуже швидко стала набирати російсько-радянського змісту. Прихильники лівих поглядів із числа місцевого населення були не тільки дуже швидко усунені від «революційної» влади і замінені функціонерами, надісланими зі Сходу, а й взагалі забутими, якщо не репресованими. Так суспільство стало поділеним на «західників» і «східняків», мінявся етнічних склад населення Галичини, бо прибулі були росіянами чи зросійщеними українцями. При цьому вони привносили зовсім іншу ментальність. Прибулі не тільки стали виразниками нової влади, а й намагалися дуже швидко змінити все – перевиховати народ на свій лад. І саме це було найбільш неприйнятним. Але злочинний режим не відступав, він став застосовувати арешти тих, хто, на їхню думку, ні, не діяв ворожо, а лише міг бути противником нововведень.

 

 

3. Німецька епоха (липень 1941 – жовтень 1944 р.)

 

Політичний режим – тоталітарний.

 

Економічний устрій – приватна власність, земля надалі у селян, поставки державі частково оплачуються грішми і талонами на придбання промислових товарів; валюта, окрема від райхсмарок, – у злотих, карткова система. Українцями опікувався Український Центральний Комітет у Кракові під головуванням члена ОУН (Мельника) професора Володимира Кубійовича. Дієва соціальна допомога, особливо під час голодування в 1942 році.

 

Червона армія на західному кордоні чиила опір протягом тижня, а війська в Карпатах, щоби не бути оточеними, відступили перед мадярами без опору, що нагадувало втечу. Радянський терор не пройшов безслідно. Тому не дивно, що прихід німецьких військ в Галичину сприймали як звільнення від жорстокого російсько-більшовицького рабства і перспективу на подальше вільне життя українського народу. Після відступу з Галичини радянських військ були відкриті тюрми, в яких по-звірячому замордували тисячі галичан, заарештованих органами НКВД напередодні війни (і особливо в ніч 22 червня). Тут уже ніхто не міг засумніватися у вкрай ворожому ставленні до галичан з боку радянської влади. Своєю політикою стосовно місцевого населення радянська влада сама «виростила» собі непримиренних ворогів.

 

В розрізі цього, 30 червня 1941 року у Львові було проголошене відновлення Української державності, утворено Уряд на чолі з членом Проводу ОУН (Бандери) Ярославом Стецьком. Нова влада з ентузіазмом взялася створювати в краю структури влади (у стилі вождізму). Була проведена десовєтизація (на мій погляд, занадто «круто»). Все це відбувалося в липні. Відновлювати державність взялися не лише ОУН (Бандери), але й ОУН (Мельника). При цьому ОУН(Б), орієнтуючись на молодь, робила ставку на революційну боротьбу за будь-яких умов, а ОУН(М) як виразник інтелігенції обрала помірковані дії.

 

Гітлер мав свій план завоювання Сходу, спрямований на утворення колоніальних структур, повністю підконтрольних ІІІ Райху – райхскомісаріатів (серед них райхскомісаріат Україна).

 

На корінних польських землях після поразки Польщі був створений політично полегшений окупаційний режим – General-gouvernement (Ґенерал-ґубернаторство, Ґенеральна губернія), до якого 1 серпня 1941 року включили Галичину як дистрикт (Distrikt Galizien). Центром губернії був Краків, а центром галицького дистрикту – Львів. У повітах владу очолювали німецькі старости, були обсаджені німцями установи політичної поліції – ґестапо (Geheime Staatspolizei) та кримінальної поліції – кріпо (Kriminalpolizei). Поліцію порядку й охорони шуцполіцію (Schutzpolizei) – комплектували переважно фольксдойчерами (Volksdeutsche) із корінних польських теренів. Тому не дивно, що вони дуже круто поводилися з українцями, бо фактично це були поляки. Треба сказати, що згодом українців забирали служити в такій же поліції, але на польських теренах. Справді: «поділяй і владарюй». Варто зазначити, що в цю поліцію юнаків забирали насильно. Була в краю і українська поліція, але її статус підходив під статус муніципальної міліції.

 

Таким чином, Галичина була фактично об’єднана з окупованими землями корінної Польщі і відокремлена від решти українських земель, зокрема Волині, яка входила до райхскомісаріату Україна. Це викликало велике невдоволення галичан (бо чому назад до поляків? чи не є це аналог віддання Карпатської України Угорщині?).

 

Такий відмінний підхід окупаційного підпорядкування викликав, зокрема, збройне протистояння на Волині. Польський еміграційний уряд в Лондоні був впевнений, що до повоєнної Польської держави обов’язково увійде Ґенерал-ґубернаторство, яке включало Галичину. Але ж поляки претендували й на Волинь, за яку ще треба було поборотися. Цю місію еміграційний уряд доручив польській підпільній Армії Крайовій (АК). Але ж поряд, у поліських лісах, були радянські партизани, місцеве населення було налаштоване на входження до України і розраховувало на захист щойно створеною Українською Повстанською Армією (до того «Поліська Січ» Тараса Боровця-Бульби). По-своєму діяла німецька окупаційна влада. В результаті виникло чотиристороннє протистояння: між польською АК, місцевою УПА, радянськими партизанами і окупаційною німецькою владою. Від цього дуже страждало місцеве населення, в якому деяку частину складали переселенці з часів польської влади – «осадники», на яких орієнтувалася АК. Вони виступали виразниками польської орієнтації, що не відповідало намірам більшості – українців. При цьому АК вважалася зайшлою поза свої національні терени, чого не скажеш про УПА.

 

У Галичині німецьку окупаційну владу цікавили три питання: внутрішня безпека (зокрема на залізничному транспорті), виконання планів з обов’язкових поставок продуктів (континґентів) і відправка галичан до Німеччини на примусові роботи. Політичне життя в краю у таких умовах значно пожвавилося. У містах і селах створювалися осередки ОУН(Б) та ОУН(М). На відміну від «бандерівців», яких переслідували й арештовували, «мельниківці» проводили свою діяльність майже легально.

 

Мені невідомо, щоб ОУН чи вже виникла УПА вели партизанську боротьби проти німців. Можливо, десь були місцеві конфлікти через відправку галичан на роботи в Німеччині або стосовно виконання поставок.

 

Розповідь про період німецької окупації нашого краю була би неповною, якщо не сказати правду про єврейське питання. Німецька влада всіх євреїв з околиці сконцентрувала у містах і містечках у ґетто. Тут вони голодували важко, але хто міг їм допомогти? За це каралося смертю. Було би неправдою стверджувати, що місцеве населення не співчувало нещасним. Основними виконавцями були «шуцмани» (Schutzpolizei), що діяли під проводом німців із гестапо.

 

 

4. Повоєнна російсько-радянська епоха (березень 1944 р. – серпень 1991 р.)

 

Політичний режим – тоталітарний: від вкрай жорстокого в 1940-х роках до «перебудови» у 1980-х; постійно проводилася політика денаціоналізації (винародовлення) українців на користь русифікації під виглядом інтернаціоналізації.

 

Економічний устрій – державна власність (в т. ч. кооперативи та колгоспи) на все господарство. Селяни в дуже суворих умовах в колгоспах, без права вільно покинути їх (не видавали паспортів); промисловість працювала переважно на військовий асортимент; брак товарів, всюди черги.

 

У 1944–1951 роках – жорстока боротьба з підпільним рухом українських політичних структур. У 1946-1947 роках організовано голод з метою загнати галичан у колгоспи.

 

Після смерті Сталіна в 1953 році в Кремлі йшла боротьба між окремими чиновниками партійної системи за владу. Микита Хрущов, поступово усунувши конкурентів (Берію в 1953 році, Маленкова і Молотова в 1957-му), як перший секретар комуністичної партії (з вересня 1953 р.) і голова Ради Міністрів СРСР (з 1958 р.) особисто представляв усю владу в державі. На ХХ з´їзді комуністичної партії (лютий 1956 р.) розпочав десталінізацію (т. зв. «хрущовська відлига»), яка дала свободу мільйонам політичних в´язнів, змогу вільно пересуватися селянам, усунув атмосферу тотального терору, провів низку реформ, однак не зачепив основ радянської системи.

 

Леонід Брежнєв (з 1964 р.) припинив десталінізацію, виступав за т. зв. обмежений суверенітет соціалістичних країн («доктрина Брежнєва»), 1968 року придушив «празьку весну», 1979 року розпочав військову інтервенцію в Афганістані. Правив до 1982 року

 

Після Брежнєва генеральними секретарями КПРС (тобто фактичними керівниками СРСР) були: Андропов в 1982-1984 рр., Черненко в 1984-1985 рр.

 

Міхаіл Горбачов як з 1985 року генеральний секретар ЦК КПРС, а з 1990-го – президент СРСР припинив інтервенцію в Афганістані, дозволив вихід з радянського блоку державам-сателітам СРСР та об'єднання Німеччини, розпочав реформи (т. зв. «перебудова»), що мали на меті запровадження деяких ринкових механізмів у економіку. Здійснювані реформи, всупереч бажанням Горбачова, призвели до розпаду СРСР в серпні 1991 року.

 

Президент Росії Борис Єльцин, президент України Леонід Кравчук і керівник Білорусі Станіслав Шушкевич, зібравшись у Біловезькій пущі на території Білорусі, 8 грудня 1991 року ініціювали утворення конфедерації – Союзу Незалежних Держав (СНД), до якої 21 грудня приєдналися майже всі союзні республіки. Це спричинило відставку Горбачова і 26 грудня 1991 року – офіційний розпад СРСР.

 

.

5. Незалежна українська епоха (серпень 1991 р. – сьогодення)

 

Політичний режим – демократична республіка.

 

Економічний устрій – ринкова економіка.

 

24 серпня 1991 р. Верховна Рада України проголосила незалежність України, підтверджену 1 грудня 1991 року на всенародному референдумі. Була сформована демократична система, запроваджена ринкова економіка. Президентом обрали Леоніда Кравчука.

 

Зразу ж після такої докорінної зміни настала глибока економічна криза, яка ускладнила політичну ситуацію. Промислові підприємства, які в умовах Радянського Союзу були зайняті в основному випуском продукції військового асортименту, припинили свою діяльність. Колишніх робітників і службовців обдурили, надаючи їм сертифікати на пайову участь в діяльності промислових підприємств. Колгоспи розпалися, їхню власність розібрали. Колишніх колгоспників обдурили наданням паїв у колгоспній землі, які так ніколи й не були реалізовані. Зрештою, чи прийнятна дрібна земельна власність?

 

Російська імперія як Російська Федерація за часів президента Єльцина не робила недружніх кроків стосовно нових держав. Але дуже скоро до влади прийшли вихованці колишніх силових структур СРСР, які стали розглядати нові держави як колонії Росії. Її високі функціонери втручалися, зокрема, у вибори. Після закінчення перебування на посаді Президента України Леоніда Кравчука Росія домоглася поставлення на пост президента висуванця колишньої промислової структури з ракетної техніки Леоніда Кучми. Він підтримував васальні стосунки з Москвою, тому в Україні наче був спокій. Після його двох обрань Москва зробила ставку на донецького двічі судимого Віктора Януковича

 

Коли вибір був наче зроблений, Україна запротестувала. Наприкінці 2004 року виникла Помаранчева революція, яка домоглася нового голосування. У січні 2005-го Президентом України обрано проукраїнського висуванця Віктора Ющенка. Але при цьому внесли зміни до Конституції України, прийнятої в 1996 році, переводячи державний режим з так званого президентсько-парламентського на парламентсько-президентський. Ця зміна вилилася у протистояння між Президентом Віктором Ющенком і Прем´єр-міністром Юлією Тимошенко. Після однієї каденції Ющенка Президентом в 2010 році обрали Віктора Януковича. Він цілковито піддався президентові Росії Путіну. Це призвело до нового протистояння – цим разом Революції Гідності в 2014 році. Народ повстав. Особливо кривавими були події 18-20 лютого 2014 року; 21 лютого Янукович втік до Росії і попросив президента РФ Путіна ввести війська в Україну. В подальшому відбулися визначальні події, зокрема, обрання нового Уряду на чолі з Арсенієм Яценюком (28 лютого), анексія Криму (18 березня), збройне протистояння з Російською Федерацією на Донбасі, обрання Президентом України Петра Порошенка (25 травня), обрання нового складу Верховної Ради України (26 жовтня), Виникла глибока політична й економічна криза. Курс гривні до долара і євро знецінився в 3 рази (з 8 грн за 1 долар США до 28-30 грн.). Це викликало різке подорожчання товарів і послуг, зубожіння народу.

 

 

 

ВИСНОВКИ:

 

1. До виникнення Української національної держави в 1991 році українці зазнавали терору і наруг з боку сусідів: росіян, поляків, угорців і румунів; під час війни – німців. У результаті природно, що українці захищалися, часом – із застосуванням зброї й інколи негуманних заходів. Але при цьому вони ніколи не вели визвольної боротьби поза межами власних етнічних земель. Загарбники іноді отримували не бажані ними наслідки, але як зайди повинні розуміти це.

 

2. Щодо сьогодення – складається враження, що формується «клуб» за загарбницькими інтересами сусідів України: Росії, Польщі, Угорщини та Румунії. І це насторожує, бо вони взялися відновлювати Росію в межах СРСР, Польщу в межах І Річпосполитої, Велику Угорщину часів Австро-Угорщини, Велику Румунію з Буковиною та Бессарабією. Усі разом готові розібрати Україну. Їх надихає легкість захоплення Росією Криму і подальша дестабілізація в Донбасі. Тому, враховуючи зростання шовіністичних сил в цих державах, не виключені подальші агресивні дії проти України. Як реальні сигнали домагань – надання громадянам України свого громадянства, заохочення на навчання, сприяння у працевлаштуванні. Усе це має на меті винародовлення (денаціоналізацію) українців. Проводяться ворожі Україні політичні дії. Серед них, зокрема, щоб у домаганнях не завадило НАТО, стараються не допустити Україну в НАТО і Європейський Союз, вигадуючи закиди про неготовність України. Що, українці ще не довели, що вміють і воювати, і належно працювати? Вигідно терзати Україну як одиночку, не маючи проблем з НАТО чи ЄС. Абсолютно необґрунтовані претензії до освітнього закону та прийнятий парламентом Польщі антиукраїнський закон про трактування історичних подій – це лише випробування України на міцність.

 

3. Влада України зобов’язана підготувати народ і збройні сили до належної відсічі зазіханням пропагандистським і тим паче збройним. Треба мати військове керівництво, здатне готувати до відсічі не лише збройні сили, а й весь народ. Національна безпека і незалежність понад усе! Україна не може бути самотньою при загальному зростанню шовінізму довкола. Вступ до НАТО – першочергова, невідкладна задача!

 

4. Стосовно українських партій: виступайте об’єднаними, не пишайтесь успіхами, здобутими обіцянками та брехнею. Всяка опозиційність іде на шкоду Україні. Застосовуйте компроміс, бо ніщо не є абсолютною істиною.

 

5. Пам´ятаймо про історичні помилки. Ми не можемо боротися, щоб у боротьбі народжувалися герої, яким доведеться жити в неволі. Боротьба без результатів – непотрібний процес. Не забуваймо, що незалежність дуже важко далася нам.

 

6. Нам, українцям і полякам, треба усвідомлювати, що наша доля історично склалася так, що ми постійно перебували в цупких німецько-російських «кліщах», в яких не було місця ні Україні, ні Польщі. Пакт Ріббентропа-Молотова – чітко підтверджує це. Отже, полякам і українцям треба сповідувати дружбу і взаємодопомогу. Історичні факти не треба забувати, але не будувати на них майбутнє.

 

СЛАВА УКРАЇНІ!

 

 

Василь ШПАРИК, ветеран-фронтовик Другої світової війни

 

Львів, 11 лютого 2018 р.

 

 

 

 

Інші публікації автора або про автора:

 

- Галина Терещук. Поведінка радянської армії у Німеччині була огидною – Василь Шпарик // Радіо Свобода, 10 липня 2013 р. 

 

- Василь Шпарик. Слова-терміни, які поділяють народ // День, 5 вересня 2013 р.

 

- Василь Шпарик. Хто ж першим напився води з Балтійського моря? // День, 2 квітня 2015 р.

 

- Василь Шпарик. Україна і День Перемоги // День, 28 квітня 2015 р.

 

 

25.03.2018