Між нами півстоліття різниці: хто б міг подумати, що найважче буде пояснити про спілкування у месенджерах.
— Дивись, — кажу — я написала цілий абзац, а він прислав смайлик.
— Це значить, що йому сподобалось?
— Це значить, що йому байдуже.
Доводиться пояснювати, що байдужість тепер вимірюється у кількості знаків й жовтих, круглих, усміхнених облич. Раніше кількістю знаків ми міряли працю журналістів і перекладачів. Тепер вимірюємо любов.
Здається, людство ще ніколи так завзято й багато не гадало на кавовій гущі.
Мовчить, але повідомлення доставлене. Прочитане. Мовчить. Онлайн. Вийшов. Зайшов. Подивився, вийшов.
Може, він мовчить, але в реальності пригортав би рукою і шепотів «моя киця?» А може, дивився б із люттю? Ми днями гадаємо, про що це мовчання і чи смайлик з заплющеними очками трошки тепліший, ніж той, що звичайний. Який у цьому розчині відсоток любові?
Ніколи ще сватання не було таким прив’язаним до тексту.
Ніколи ще нам не було так ніяково за власні образи. Ніколи ми ще так сильно не сумнівались у адекватності власних претензій.
— Нам треба поговорити – каже він.
— Про що?
— Про нас. – Вони сидять у кафе. – Між нами ж усе вже не так, як раніше?
— З чого ти взяв? – вона вже дратується.
Він мнеться, вагається, відвертається, а тоді все ж стиха каже: «Ти ж мені більше не шлеш сердечка у месенджер».
Й одразу почувається ідіотом. А вона законно закочує очі. Він серйозний мужчина, які ще сердечка?
Слизька стежинка взаємності – вже два дні не писав на добраніч, не писатиму й я. Раніше любила і стриматися не могла – на добраніч. Сердечко. Добрий ранок, коханий. Сердечко. Й нема чого дивуватись, що він одружиться врешті з іншою. Та й вона піде до того, кому довше хотітиметься слати сердечка.
Скільки серйозних жінок, залишивши справи, в другу зміну працюють криптологами. Зустрічаються з колегами ввечері, влаштовують круглі столи: що він мав на увазі? Вже немає професійних текст-аналітиків, тепер усі фахівці з аналізу текстів.
— Раніше ми стільки читали! – каже бабуся.
Якби ж вона знала, скільки вже «кобзарів» написала її онука до восьмого класу і скільки вона їх прочитала. Навіть Соф’я Толстая, котра, кажуть, сім раз переписала «Войну і Мір», не зможе тягатись за кількістю набраного тексту із середньою восьмикласницею.
Їм, народженим у двохтисячних, вже зовсім не ніяково за власні образи у чатиках. Це ми, дещо (чи дуже) старші, знічуємось від сліз над екранами. Я ж доросла жінка, нащо я зараз ридаю через смайлик в смартфоні?
Здається, пора вже визнати, що там і тече реальне життя. Перестати почуватися винними за власні образи у месенджерах. Перестати ніяковіти. Будь як восьмикласниця, не застрягай у минулому.