В 1944 році, а точніше 10 березня, в Сагрині підрозділи Aрмії Крайової і Батальйонів хлопських замордували всіх українських (випадково і кілька польських) мешканців села. За різними джерелами, було кількасот жертв (згідно з ІНП — 300, на думку Ігоря Галаґіди — 606; українські історики подають навіть 600-800 жертв). Сагринь не був єдиним. В ході пацифікації у березні і квітні на східній Люблінщині загинуло щонайменше 2220 осіб української національності, в тому числі 850 жінок і 422 — діти.
Свої спогади, які я слухала на фрампольському ринку 2006 року, він закінчив зітханням: "всякі Мошки...". Потім втупився і замовк.
Я не могла в це повірити. У своєму блокноті я написала:
В 1939 році він мав 22 роки. Був дорослою людиною. Має пам'ятати імена єврейських сусідів, має пам'ятати слова на ідиш, має пам'ятати свята, обличчя, строї, має пам'ятати щось. Настирливо повертається у дитячі роки, коли все можна було пояснити надто молодим віком. Можна все перекрити поблажливістю, яку проявляють стосовно п'ятирічного хлопця у зіткненні з чужим. Але чи євреї в містечку були чужими? Вони були там, відколи пам'ятає. Він не знав іншої реальності. Була тільки та, що ділить ринок надвоє. Нині ж пекар не має імені, хоч приходилось до нього по хліб, не має імені коліжанка, котра кричала ґвалт, ані жоден з трьох однокласників. Що сталося з дівчиною, до якої він ходив за дозволом її батька? Значить, не було це чимось надзвичайним, щоб польський хлопець зустрічався з єврейкою? Розмовляв з нею? Мав шістнадцять років.
Наш, наш, наш, польський, польський, наш... А тамті були "вони", все ж чужими. А може, це єдина форма, котрою можна скористатися, оповідаючи про тих, що відійшли з невідомих причин.
Мала я 25 років і була старша від них, від всіх, що весь цей час пам'ятали, що жили зі спогадами про своїх єврейських сусідів. Тоді у Фрамполі я була старша від кожного з них.
Я записала:
Задаю питання дітям, викликаю час, який не був дитячим, який вони деформували, щоб дати собі з ним раду. Знаю, що намальована ідилія за кілька хвилин покаже свої підгнилі пруги.
Лиш усміхаюся, коли кажуть, що я надто молода. Коли я доросту, вже не буде нікого, хто би міг мені про це розповісти ще раз. В належний час.
12 років потому я стою на цвинтарі в Сагрині. Слухаю Панахиду. Наді мною блакитне небо. Вже рік переживаю культурний шок. Попри те, що я нікуди не виїжджала.
Я на це погодилася. Маю 36 років і погодилася на це. Іншої дороги до пізнання нема.
Я не мала поняття, що є якийсь паралельний світ, сповнений емоціями, жестами, значеннями, словами, пізнанням і буттям. Що у цьому світі є інші образи і розповіді. Що слова можуть значити щось інше. Що є інші герої та інші казки на добраніч.
Розглядаю присутніх. Частина з них — це польські українці.
Я знаю, що їм відомий наратив мого світу. Відомі слова, якими описується події минулого, їхню динаміку і значення, а також і ті приховані, символічні, ефемерні, повні розгнузданих почуттів. Що їм чудово відомо, коли вони мають задіти і ранити. Знаю, що вони читали "моїх" всезнаючих віртуозів, часом шукаючи з цікавості слідів їхньої людяності...
Їм відомі правильні герої колективної уяви, чесноти їхнього характеру і мужність вчинків. Безпомилково можуть назвати прізвища.
Можуть розповісти про світ, продуктом якого є я. Бачать мене в цьому ряду символів, девізів, випадків...
Тим часом я... Я нічого не знаю про їхній світ. Нічого, нічого, нічого. Не знаю ані героїв, ані наративу. Я ніколи не читала українських письменників, не сперечалася з тезами українських мислителів. Я навіть не знаю казок на добраніч. Ані колискових пісень. Ані щоденників мандрівників. Не знаю, як виглядає український уявний горизонт.
Ніколи би не вміла уявити собі, як то є — бути з іншого світу.
Я мушу це знати. Мушу знати, що немає єдиної розповіді, єдиної історії, єдиного сузір'я. Що життя поруч часами нічого не значить, нічого не залишає після себе, крім легкого конструювання ілюзорної подібності...
Ми живемо в паралельних світах, які дійсно ніколи не сходяться. Інколи стикаються, бо роками вони йдуть курсом на зіткнення. І як стається зіткнення, то обидві сторони зриваються у нестямність і швидко повертаються на траєкторію знайомої повсякденності, не оглядаючись одні на одних. Нічого не пояснюючи. Нічого не розуміючи.
Я стою на сонці на цвинтарі в Сагрині. Переді мною пам'ятник на шану жертв. Березень. Понад місяць тривають антиєврейські і антиукраїнські нападки. Перші живцем вийняті з Березня '68 року, другі — з тридцятирічної радянської пропаганди.
Крім всього, я відчуваю пронизливе почуття поразки.
Впродовж цього часу, що минув від сидіння на фрампольському ринку, я була занурена в проекти, що стосуються локальної історії, пам'яті, ідентичності. Я вірила, що освоєння найближчого світу стане ключем до розуміння того, що простягається поза нашим подвір’ячком. Малі вітчизни, центри всесвіту, містечка в шуфлядках спогадів, екскурсії на ближні окописька... все це мало мати свої подальші продовження.
Тим часом малі вітчизни позбавили нас будь-якої перспективи. Навчили толерувати "своїх євреїв" та "своїх українців", що ніяк не конвертувалося у ширші знання про них же чи на бачення меншин в загальнопольському контексті. Ми закрили світ замість відкрити його. Ми створили картинки у своєму пуделку. Для легкого знайомства. В яких Рахиль має пишне руде волосся, а Мошко випікає найкращий хліб, хасиди дико танцюють на весіллях, а українські селянки зворушливо співають в полі на жнива. В яких те, що було погане, обмежується історією про те, як у синагогу запустили ворон (одна з історій, почутих в 2006 році; з'явилася у відповідь на питання, чи насправді все було тільки приємним).
Додаючи до цього сучасні музеї, орієнтовані на "переживання", "вникнення" і "дотик до історії", ми зіпхнули світ в реалізацію суто особистих потреб. Їхнє задоволення — в основному чимось типу пригоди — є короткотривалою вершиною фасцинації. Емоцій назавше не вистачить.
Лишилися злочини, про які розповісти ніхто не хотів. В основному порушували національні міфи, суспільні табу, місцеві святині. Пошепки вказували на сусідів, що закатували сусідів, імена і прізвища яких великодушно анонімізувалися в післяпроектних публікаціях, зберігаючи традицію мовчання навколо злочину.
Колективне опрацювання на локальному рівні є важливе, але не конвертується на загальне сприйняття світу — ми потрапляємо в пастку "наші євреї", яких тоді вартувало рятувати, а нині говорити про них.
Очевидно, тепер ви мали би запитати: то що нам робити?
Виглядає, що нам треба шукати нові вихідні точки. Може, коли не вдалося почати з мікросвіту, то варто розвернути вектор і почати від абсолютно фундаментальних, глобальних справ? Не знаю. Направду, не знаю.
Анна Домбровська — активістка із захисту прав людини, соціальний аніматор, голова товариства Homo Faber. Докторантка факультету політології Університету Марії Кюрі-Склодовської в Любліні. (знимка Якуба Ожеховського, 2008)
«Восени 2016 року Анна поїхала до Перемишля зустрітися із спільнотою українців з Польщі і перемишльським відділенням Об'єднання українців у Польщі, щоб спільно осмислити і працювати, щоб ставлення мешканців Перемишля до своїх українських співгромадян змінилося на позитивний бік: Анну дуже глибоко зачепила інформація і знимки з нападу польських націоналістів на релігійну процесію, на могили воїнів УНР на пікулицькому цвинтарі 26 червня 2016 року. Контакти, які вона зав'язала в Перемишлі, стали для неї і для її перемишльських друзів початком довгої дороги. З того часу Анна ініціює, сама чи спільно з друзями, і різного плану ідеї, особливо для молоді, в Перемишлі, що мають змінити образ українців в Перемишлі і сприяти співпраці там мешканців різних національностей. Українська молодь Перемишля бере активну участь і в проектах, що мають на меті наблизити єврейське минуле цього міста. Завдяки Анні та її дружбі з українцями Перемишля впродовж останніх двох років вдалося багато зробити новаторського, а що, може, найважливіше — Анна помогла українській молоді більше повірити у власні сили, у власні можливості, завдяки чому самі шукають контактів з іншими (І.Х.)»
Anna Dąbrowska
Niebo nad Sahryniem
Kręgi obcości, 12.03.2018
Переклад О.Д.