Варто занотувати черговий тріумф людської фантазії – 12 березня. Саме цього дня потоковий сервіс Netflix виклав для своїх передплатників науково-фантастичну «Анігіляцію» Алекса Гарленда, фільм так само зухвало новітній, як і парадоксально банальний.

 

Отже, що таке «Анігіляція»? Захват, сумнів і скандал. Не так щоб це було абсолютно геніально. Але і не провально, хоча поодинокі голоси особливо критично налаштованих є. Але, певно, їх підбурює образа через зіпсуті очікування, направду великі, бо фільм було вписано в десятку найбільш бажаних цьогорічних релізів. Все спаскудив сумнів. Мов тінь поганого передчуття, він затьмарив сяйво сподівань задовго до виходу «Анігіляції». А все починалося так добре...

 

 

Практичний бік

Ось Алекс Гарленд, британський письменник, в екранізації книги якого, «Пляж», з такою пристрастю брав участь Лео ДіКапріо. Ось Алекс Гарленд вже сценарист, і його «28 днів потому» та «Сяйво», поставлені Денні Бойлом, притягли до  нього невідривну увагу Голлівуду. Тож не дивно, що навіть провальна в прокаті екранізація його сценарію «Суддя Дредд» не зупинила студію Paramount дати йому можливість самотужки поставити власну річ. Дебютом Гарленда стала 2014 року чудова «Ex Machina», добре прийнята критикою, публікою й Американською кіноакадемією. І відразу, лишень за півроку після номінації Гарленда на «Оскар» за «кращий оригінальний сценарій», Variety оголосила: 29 жовтня компанія A24 купила права на проект «Анігіляція», де Гарленд буде сценаристом і режисером, а вихід фільму намічений на 10 квітня наступного року… Може не варто було говорити про дату релізу?.. До квітня 2015 року навіть не почалися зйомки, в чому вини Гарленда не було. Тільки в травні підписали угоду з виконавицею головної ролі Наталі Портман, яку Paramount хотіла залучити ще з часів її «оскарівського» тріумфу в «Чорному лебеді». Тому й вичікувала так довго: закінчення роботи Портман над її режисерським дебютом «Історія про любов та темряву», нещасливого довгограю «Джейн бере рушницю», народження її другої дитинки в лютому 2017-го року. Врешті, зйомки «Анігіляції» таки розпочалися і завершилися оце восени, а дату релізу встановили повторно – на 22 лютого 2018-го. Але…з’явилася нова проблема. Тепер суто творча.

 

Алекс Гарленд і Джефф Вандермеєр

 

Після зведення відзнятого матеріалу проведені тестові покази виявили неоднозначне ставлення публіки – зустрічалися визначення «надто інтелектуальний» та «занадто складний». Через що представник студії вимагав зробити характер Портман більш привабливим для широкої аудиторії, а фінал просто змінити. І Гарленд, і продюсер Скотт Рудін відмовилися це зробити, наполягаючи на своєму варіанті. І їм це вдалося. Проте історія незабаром стала ще більш напруженою. З моменту смерті Саммера Редстоуна, голови Paramount, боротьба за владу на студії призвела до зміни керівництва. Це, в свою чергу, потягло за собою падіння акцій на біржі та величезні фінансові втрати, за чим, як правило, йдуть непопулярні рішення щодо мінімізації збитків. Маючи проблемну «Анігіляцію» з сумнівними великими зборами, було вирішено продати права на її світовий прокат Netflix’у. Таким чином, в кінотеатральний прокат фільм вийшов лише в США, Китаї, Австралії, Бразилії, Японії та Португалії (звісно, України не було в цьому переліку). Все решта – а Netflix працює в 190 країнах світу – залишилося за інтернет-показом.   

    

Естетичний бік

Чи можна створити те, чого не знаєш? Очевидно, що ні, бо мозок оперує лише відомим, живе лише в межах отриманої інформації, і з неї ж ліпить все «нове», яке насправді є старим, тільки вигляд має інший. Одне перетікає в інше, пил стає зіркою, зірка – частиною чоловіка, чоловік «обернувся в прах; прах – це земля; з землі копають глину; чом би тією глиною, на яку він обернувсь, не замазати затичку в барилі пива?». Роздуми Гамлета про долю людини, що так легко перетворюється з шляхетної подоби на чоп у бочці, тим не менше, не дають відповіді щодо існування дотепних жартів та веселих пісеньок Йоріка, «пречудового химерника». Маючи однаково руки-ноги-голову ми суттєво різнимося, але як ця різниця виникає – сказати важко, і, певно, не дуже й цікаво, бо суть в іншому – у непромовленому, у відчутому. «Анігіляція» не виносить вердикту на поставлене питання, вона породжує в душі відчуття дитячого, давно забутого, але принципового для відкривача захвату.

 

 

І це при тому, що сюжетно фільм Гарленда простий і логічний, і напрошується на порівняння із сотнею подібних фільмів. В першу чергу, звісно, зі «Сталкером» Тарковського, а в другу – із «Солярісом».

 

На світанковий квадрант Землі, в прибережний район Національного парку Блеквотер падає небесне тіло. Місцевий маяк стає центром новоутвореної аномальної зони, що збоку виглядає як мерехтливе марево. Військові закривають район. Дослідження ні до чого не призводять – всі розвід-групи без сліду зникають. А зона починає рости. Тепер черга науковців… Чим не «Сталкер»? Та за сюжетом майже плагіат! Певні критики порівнювали фільм з класичними науково-фантастичними жахами Карпентера «Дещо», інші – з сучасним «Парком Юрського періоду». Та назагал – це пусте. Шаблонність зачину сюжету, вектору руху героїв та фіналу – не є визначальним для фільму, тобто не мусять ним бути, бо головним залишається наповнення оригінальною начинкою. А тут йдеться про людські відчуття – що око бачить, що вухо чує і що при цьому глядач моделює у себе в голові та душі.        

 

Гарленд працює в трьох вимірах – внутрішньо-психологічному, зовнішньо-візуальному і в розрізі між ними, тасуючи і поєднуючи події та часові зони клеєм монтажу. Спочатку драматизм ситуації задається через стосунки чоловіка і дружини, Кейна (Оскар Айзек) та Ліни (Портман), певну напруженість між ними, ніби не вербалізовану, але чітко артикульовану у різниці їх поглядів на життя. Кейн – військовий і вірить в Бога, а «Бог не робить помилок», Ліна науковець і впевнена, що Бог таки помиляється, бо «старіння – це помилка в наших генах». Кейн іде в зону, явно чогось не договорюючи. Вона згодом іде туди ж, можливо розуміючи – він пішов, бо напевне знав про її роман з його другом.

 

 

Візуалізація – безперечна родзинка фільму. Світ, утворений в зоні, однозначно захоплює будь-якого глядача, любитель він фантастики чи ні. Це найбільш сильний бік фільму, його броня, що слугує чудовим захистом від критиків, котрі й так всі в одних голос визнали своє захоплення візуальними ефектами. Можливо, саме це хотіли побачити фанати повісті «Пікнік на узбіччі» братів Стругацьких, яка стала основою сценарію «Сталкера». Тарковський зробив іржаво-металевий світ зони непроникним для ока і думки, закритим для розуміння, як Бог, якого треба лише прийняти. «Анігіляція» навзаєм повністю позбавлена герметичності. Вона демонструє світ бурхливо-красивий, безсоромно багатий на форми, мутований, мов сучасна людина, розпашілий і максимально розкритий для пожадливого ока глядача. Це простір мальовничого постапокаліпсису, яскравістю подібний до кольорів родом з дитинства, але смертоносністю – до старості. Тут немає Бога, лише наука, чи фантастика – словом, людина. Тому будь-які подальші співставлення зі «Сталкером» позбавлені зорового глузду. Як і визначення «надто інтелектуальний».

 

 

Гарленд монтує сюжет, навмисно перекручуючи годинникову стрілку вперед-назад – щоб додати складності у дуже просту лінійну історію. А крім того, щоб створити додаткову інтригу, де вже ідеї з «Соляріса», справді, втілюються буквально (чи з карпентерівського «Дещо»?). Щоправда, знову ж таки, філософські питання про сенс життя і що дійсно потрібно людині, як головний базис кінематографу Андрія Тарковського, тут не використовуються. Монтаж є принагідним способом для динамізму сюжету і різноманіття розповіді, коли передфінальна сцена ставиться наперед, а сцени в середині фільму грайливо переплітаються мов вервечка – сучасне, майбутнє; минуле, сучасне; майбутнє, сучасне, минуле. Не думаю, що це вже аж так перевантажує розумовий трафік, аби це називати «занадто складно». Та певно, комусь і це видалося надмірним, і таких виявилося багато, бо фільм провалився в прокаті, принаймні в американському: з бюджетом в 40 мільйонів доларів, він, стартуючи на 2012 екранах, зібрав за три тижні трохи менше 27 мільйонів. Хоча поки не враховані збори на інших територіях, особливо в Китаї, і так само невідомо, скільки виклав за фільм Netflix.

 

Звичайно, фінансове питання і момент із скандальною відмовою виконувати вимогу студійного контролера позначаться на подальшій голлівудській долі Гарленда, хоч і не мають стосунку до художньої цінності картини. Проте щоб хто не говорив – «Анігіляція» запаморочливо-вигадлива. І головну роль у цьому виконують, як говорилося вище, відчуття, точніше ті, хто на них впливає: композитори фільму, Джефф Берров і Бен Солсбері, які створили переконливе містичне звучання, яке працює на психоделічну атмосферу таїни і можливого жаху; художники-постановники Ґарет Казінс, Саймон Елслі, Елейн Кусмішко та інші, яким вдалося створили візуальний концепт феєричного інопланетного втручання до мурахів по шкірі, до страху і заклякання на місці; спецефекти від компаній Nvizible, Milk Visual Effects і Union Visual Effects – це чітко сказане нове слово у привнесенні небаченого в дійсність.

 

 

І треба все ж віддати належне Paramount у їх прагненні залучити саме Наталі Портман. Ясно, що вже в «Леоні» вона була сяючою зірочкою, в «Чорному лебеді» заслужено стала «оскарівською» лауреаткою, але, гадаю, саме роль в «Джекі» ввела її в пантеон великих американських актрис. Та «Анігіляція», яка відразу, жанрово, не вимагала творчих надзусиль, подарувала те талановите виконання, що в житті зветься адекватністю, природністю – життям. Поза тим Портман професійна в найдрібніших деталях, наприклад, у вправлянні зі зброєю. Актрис певно що вчили, як тримати М-16, але вони все одно тримають автомати під пахвами, а не впертими в плече, під час стрілянини лікті відставляють вбік, і лише Портман робить все як треба.

 

Зі сценарних нестиковок. Відправити в зону жіночий загін – навіть в часи щоденних виступів за гендерну рівність – неможливо назвати розумним сценарним рішенням. Так само неможливо зрозуміти істеричну реакцію переляканої героїні Джини Родрігес після перегляду запису зниклої групи, адже вона, за сюжетом, є парамедиком, у яких досвід, на відміну від цивільних лікарів, значно жорсткіший і багатший. Натомість постійну індиферентність героїні Дженніфер Джейсон Лі не можна виправдати її хворобою – не посилають на важливе завдання людей навіть з найменшим натяком на психічні відхилення, навіть (або тим паче) якщо це психолог, і якщо місія може бути під загрозою. А головний меседж усієї групи – і всіх груп перед ними!!! – висловлений партнеркою Портман: «Навряд чи хтось захоче сюди йти, якщо маєш гармонію в житті – у нас у всіх є травми»? Це божевілля, так не буває. В «Сталкері» герої травмовані, це правда, і коли знову вдаватися до співставлень з ним, варто сказати про відсутність у його героїв військових чи наукових причин іти в зону, про те, що веде їх блаженний чоловік, платою якому була втіха від допомоги іншим, і що водив він лише самозречених людей у цілковитому відчаї.

 

 

Тим не менше, критика фіналу, почасти грубо засудженого в мережі, дивує своєю тенденційністю. Так, фінал є полемічним, проте втрачена логічність наштовхує на фантазії: як таке могло статися? І якщо таки сталося, як буде все продовжуватися? Адже «Анігіляція» є першою частиною трилогії Джеффа Вандермеєра, повністю виданої ще 2014 року і купленої для екранізації тою ж таки студією Paramount. Насправді, навіть без присутності у фіналі пояснювальної сцени, фільм набуває ознак новаторського твору, і не тільки у формальному вирішенні неземного життя, а й у сюжетному. Коли «чужим» може виявитися не один, а двоє – як будувати розповідь? Колись такий антикомерційний експеримент провів режисер Джонатан Глейзер, екранізуючи роман Мішеля Фейбера, і фільм «Під шкірою» став подією, від якої досі незвично і моторошно. Гарленд працює в тому ж дусі, вперто рухаючись в позабізнесовому векторі. Поки, з перемінним успіхом, його ідеї переходять в наш світ, матеріалізуючись у вигляді фільмів. А коли цей шлях перекриють?

17.03.2018