Демократичні режими вже не прогресують за межами своїх історичних домівок. І це велике розчарування, якщо ми згадаємо надію, породжену розвалом Радянського Союзу. Також це кончина гіпотези, що пов’язувала економічний розвиток з громадянськими свободами. Й нарешті, свідчення краху ілюзії, яка вбачала в Інтернеті руйнівника будь-якого деспотизму. Якщо добре подумати, то, схоже, підвалинами будь-якої демократії є культура народів, їхня історія, а не темп росту економіки чи кількість смартфонів. Для наївних оптимістів, до яких я ніколи не належав, контраргумент тижня йде з Китаю: нині діючий президент Сі Цзіньпін видав комуністичній партії припис необмежено продовжити його мандат, який конституція раніше обмежувала 10 роками. Ми маємо диктатора, який вирішив будь-що вмерти на своєму ложі і який матиме прибічників в Азії – на здивування західників. Що успішніше розвивається китайська економіка, то агресивнішою і націоналістичнішою стає офіційна ідеологія і то більше відступають громадянські свободи; соціальні мережі, аж ніяк не сприяючи свободі слова, дозволяють контролювати поведінку окремих людей і поширювати пропаганду режиму.

 

Ситуація на сусідніх Філіппінах – із президентом-популістом, що не поважає власної конституції, – також непокоїть. Південна Корея, яку тривалий час хвалили як взірець вдалого переходу до демократії, також не перестає турбувати. Президента, термін повноважень якого завершувався, скинули не в результаті виборів, а при допомозі організованих вуличних маніфестацій, а нині діючий президент вимагає від сервільних суддів, аби всіх його попередників звинуватили і, якщо можливо, ув’язнили. Південна Корея потроху входить в оту нову політичну категорію, яку дехто означує як «неліберальну демократію»: так, при ній голосують, але це все. Неліберальна демократія здається мені цікавим оксимороном, бо демократія передусім визначається обмеженнями влади і правами опозиції; таким чином, демократія не може бути неліберальною. Ми присутні радше при відродженні такого собі різновиду фашизму муссолінівського чи пероністського штибу.

 

З іншого боку, Китай 1930-х із президентом Чан Кайші ототожнював себе з європейським фашизмом. Тож Сі Цзіньпін не запроваджує нічого нового і більше зобов’язаний Чан Кайші, ніж Мао Цзедуну. Мао був марксистом, Сі ним не є. Я додав би ще історичне і зовсім не наукове спостереження: Сі Цзіньпін високий, тоді як фашистські лідери мали спільну рису – низький зріст. Муссоліні, Гітлер, Перон і їхній прародитель Бонапарт були коротунами.

 

Польща та Угорщина, близькі до місць народження історичного фашизму, нині настільки віддалилися від норм Європейської Унії, що виникає питання, як вони зможуть в ній зоставатися. Чи не є ця внутрішня ідеологічна розбіжність більшою загрозою для Європи, ніж Брекзит? Віктор Орбан в Угорщині і Ярослав Качинський в Польщі є самим по собі запереченням основоположних цінностей Європейської Унії. Доки вона буде субсидувати ці дві країни, уповноважуючи їх подавляти свою опозицію, правову державу, свободу слова і навіть свободу самостійно мислити, якщо я дотримуватимусь польського закону, який забороняє згадувати Голокост?

 

Південна Америка, якій фашизм не є чимось чужим, залишається вірною своїй історії і вже сторіччя хитається між вождизмом, олігархією і більш чи менш популістською демократією. Щойно Аргентина стабілізується, як Бразилія дестабілізується, щойно Колумбія демократизується, як Венесуела вертається до деспотизму. Континент як такий – це гра з нульовою сумою, за винятком доброго прикладу Чилі, де праві та ліві чергуються при владі вже без тертя.

 

Також в Африці тягар історії превалює над будь-яким іншим поясненням. Як пише сенегальський філософ Сулейман Башир Діянь, в Африці неможливо звести кожного до абстрактного індивіда, як цього вимагає ліберальна демократія європейського взірця; кожен африканець є також членом етносу, племені, общини. А позаяк жоден африканець не збігається з одним лише етносом, потрібно було б вигадати такий політичний режим, який би уможливив мирне й демократичне життя між громадянами, які одночасно є громадянами держави та етносу. Африка усе ще далека від цього. Тому в Південній Африці, де президентство Джейкоба Зуми нещодавно зазнало краху, підкреслювалася його корумпованість, але не надто наголошувалося на тому, що він був зулусом в країні, де більшість становлять коса.

 

Мені дорікатимуть, якщо я не закінчу цієї мандрівки світом в США. Що ж, Батьки-засновники, які сподівалися, що їхня конституція 1789 р. зможе пережити президента-тирана, схоже, виграли свою ставку. Трамп залишається Гуллівером, зв’язаним тисячею інструкцій, судами, штатами і мас-медіа. Вирішальним доказом демократії є можливість говорити, що король голий, коли він голий. Ми на Заході маємо цей привілей, йому нічого не загрожує. Поза Заходом казати правду, іронізувати з влади залишається небезпечним заняттям. Оскільки нам дозволено насміхатися із сильних цього світу, нашим обов’язком є користуватися цим привілеєм у хвіст і гриву. Будьмо непоштивими.

 


Guy Sorman
La democracia en invierno
ABC 05.03.2018
Зреферувала Галина Грабовська

12.03.2018