Сьогодні, йдучи повз славетну Золоту Браму, я мимоволі затримав крок.
Сьогодні вночі випала легка паморозь, ввесь Київ трохи посивів, припорошені сріблом дерева, як химерні кришталеві витвори, на тлі небесної блакиті аж ніби тонко дзвенять... і стародавні мури цієї Брами, обсипані імлистою припаддю, повстають у сивезній задумі справді романтично, виглядають дещо учуднено, казково, мовби з далекої леґенди.
В ці хвилини особливо хвилююче віє від них урочистістю змістовних віків, величною красою змагань і самоствердження мого народу, — особливо глибоко почуваєш у ці хвилини рідну землю, незрівняну, неповторну, болем і радістю закорінену в серці батьківщину.
Так! — шалено швидко пролітають наші дні, мчать життям, як розлогими степами, наші буйногриві місяці, пропливають, як гордовито завихрені кораблі, крізь бурі наших років, десятиріччя, сторіччя, а жива наша суть все одно залишається незмінно, і серце наше, хоча стомлене й зранене, все одно буде битись.
Раптом погляд зупиняється на невеличкому двоповерховому будинкові, що міститься поруч. Який анахронізм! Але яке тривке, діймаюче це видіння! Поштовх гострої ніркотної досади озивається в грудях, тривожно збуджена думка працює швидше. Скільки ж бо тут, у цьому будинку, перекипіло пристрастей, скільки завдано кривд і зазнано лиха, скільки втрачено найцінніших сил! Ось минає два роки, як це все скінчилося, проте забути його годі, не забудеться воно, мабуть ще довго, та й чи слід забувати?
Бачу крізь коротку віддаль цих років промовистий напис при вході до буднику, що міститься в сусідстві такої величньої, змістовної, зобов'язуючої хоч кого старовини — "Спілка рад. письмен. України", і враз яскраво, начально набігають спогади з останніх перед війною часів. Бачу вже, як, починаючи новий 1941 рік, совіти взялися великодумливо й запопадливо готуватись до 25-річчя свого існування. Як підготова ця, пройнята з перших же кроків спекулятивними нахилами, оберталась дедалі в шумливішу метушню з нескінченими запамарочливими засіданнями й мітинговими нарадами. Як на допомогу, крім наказів і погроз, негайно пoвcтaв звичайнісінький підкуп, запахло далекосяжним "ґешефтом", запахло значними авансами, субсидіями, прибутковими відрядженнями, що помітно піднесли в Спілці бюрократичну активність і канцелярську винахідливість. Як раз-у-раз керівництво викликало та допитувалось, що ти пишеш на ці роковини, як ти пишеш, скільки вже написів, скільки ще залишилось, коди скінчиш?... І це пильне втручання в лябораторію письменника, де є своя iнтимна специфіка, це причіпливе контролювання, це грубе зазирання в душу багатьох розхолоджувало, знеохочувало, придушувало ставитись до ювилейного твору і як до тяжкого, силоміць накинутого обов'язку. Що те вже за твір міг бути, коли народжувався він з передумов примусовости, нудьги, нехіті, відрази! Але, на щастя, вся ця заміриста й сувора помпезність, вся ця метушня скінчилася, як відомо, надто безславно, просто — жалюгідно. Не довелось большевикам на землі українській святкувати своє чорне свято.
То ж бо, передбачаючи певні неприємності, так ретельно заходилися вони коло військових справ, зобов'язавши до них і письменницьке середовище. Майже всі письменники невдовзі перед тим відбули спеціяльне навчання на вечірніх курсах при київській філії Військової Академії ім. Фрунзе. Потім і окрема комісія наново атестувала кожного в них, визначивши відповідні війскові знання, що остаточно затверджувала Москва. Незабаром, починаючи від генерала Корнійчука, з'явилось у Спілці доволі полковників, капітанів та лейтенантів. При чому багато хто з них не cпoдівався сам, що доскочить такої ранґи й почував себе ніяково. А дехто вважав себе скривдженим і неприховано злостився, викликаюче знову як ніяковість серед інших. До великого напруження особистих взаємин поміж членами Спілки, про що слід згадати, приєдналася ще одна познака гocтpиx заздрощів та розбрату.
Здійснюючи прискорену й наполегливу військову акцію письменників, керівництво всіма засобами посилювало діяльність т. зв. військової секції. Уникати участи в роботі цієї секції значило накликати на себе біду. Тому ця секція від початку року працювала найжвавіше у порівнянні до інших мертвонароджених секцій. На кілька місяців перед війною тут відбувалися часто окремі вечори з читанням і розглядом тестів воєнної тематики, з належними рефератами, лекціями, бесідами та зустрічами з найсвіжішими "героями" фінляндської кампанії й "визвольного" походу на Польщу, Румунію і Балтійські держави.
Особливо знаменною була зустріч у день роковин червоної армії (в лютому 1941 р.) з Генералітетом київської військ. окр. Незабутня зустріч! Такого напливу свіжоспечених генералів, які ще незручно почували себе в новій яскравій уніформі і тому смішно гороіжилися, бундучились, мов індики, — такого cоpoкатого напливу літературний клюб досі не бачив. Аж в очах рябитіло від червони облямівок, лямпасів, зірок і ордерів. Але й не сподівався літературний клюб, що ця зовнішня пишнота й бундючність приховує за собою цілковите невміння більш-менш логічно й літературно викласти ту чи іншу думку і взагалі бідність думки. Найбільше цією хибою відзначався таки командант округи. Тільки єдиний генеpал-інспектор артилерії, колишній офіцер царської армії, рятував становище. Потім уже спільчанські комуністи й активісти, щоб підтримати честь мундуру, старанно наголошували й всіляко запевняли, що решта приявних генералів, попри всю зовнішню простакуватість, — насправді мудрі голови, з природи обдаровані стратеги і очайдушні рубаки. Можливо, знайшлись і простакуваті літератори, які їм повірили.
Так от. Ніде стільки не говорилося про "coвітську батьківщину", як на сходинах військової секції. Від надмірного вживання слова ці досить швидко стерлися, втратили свою вагу. Їх уже вимовляли механічно, звично, як буденну приказку, і ніхто не застановлювався думкою, що то за батьківщина, яка саме батьківщина, коли за Марксом пролетаріят взагалі батьківщини не має і мати не може. А якщо кого й брала природня допитливість, то міркувати довго не доводилось: ось віч-на-віч повставав, брязкаючи зброєю й похмуро нахваляючись, червоний московський імперіялізм.
Він уже зажерливо облизувався на Европу, спокушаючи затуркане совітське суспільство надбанням нових принадних територій і війною тільки на чужій землі. Він прагнув для цього всі народи совітської держави злучити в єдиному неухильному русі й незаперечній покорі. Оголосивши Москву всесвітньою столицею, він вишукував найрізніші способи, щоби повсюдно збуджувати совітський патріотизм. Він ні перед чим не зупинявся, щоб тільки викликати почуття трепетної пошани. прищеплювати свідомість почесної хоч і важкої відповідальности, закорінювати безоглядну відданість і любов до нової "соціялістичної батьківщини".
(Докінчення буде)
[Краківські вісті, 24.02.1943]
(Докінчення)
І треба визнати, що напруживши всі сили, змобілізувавши всі аґітаційно-пропаґандистські засоби, пустивши в хід могутній апарат демагогії і терору, він зумів досягати певних успіхів. Але треба визнати і інше. Весь просякнутий великодержавницьким духом, він у своєму месіянському захваті, у хижій азіятсько-ярливій жадобі не помічав, що часто доходить кричущих нісенітниць. От хоча б оті мощі фанатичного російського інтеліґента, виставлені за азіятським звичаєм на майдані перед кремлем, виставлені для того, щоб невгасно підтримувати в масах культ ленінської величі, який межував з містицизмом і мусів ці маси міцно єднати. Або оте обожнювання живого ще грузинського семинариста Сталіна і споруджування йому за життя по всіх усюдах коштовних пам’ятників, що мусіло також силоміць приковувати увагу, як символ величности-могутности та водночас, сковувати на ньому, одному-єдиному, думку, волю, чуття. Чи оті поклони перед крамарським вишкребком юдеєм Кагановичем і рештою зажидівленого Політбюра, що височіло, як таємничо-величній синедріон, як необмежений у своїх проявах ареопаґ, в руках якого цілковито перебувала доля сотен міліонів людей.
І це — батьківщина?
Або, всупереч антирелігійним настановам, випорпування зі склепів московської історії ще додаткових мощів російського князя-завойовника, рівноапостольного св. Олександра Невського, щоб цим підсилити патріотичний настрій... українців, білорусинів, грузинів, вірмен, узбеків, татар, черемисів, якутів і т. д. Висування ідейної чинности, виправдування і навіть оспівування найбільшого московського імперіяліста, найжорстокішого кольонізатора царя Петра І, щоб таким чином сильніше відроджувати героїчно-державницьку московську традицію серед тих же, колись упокорених і понівечених українців, грузинів, узбеків, татар і т. д. Раптове й старанне полуляризування найзапекліших російських шовіністів, найзавзятіших московських загарбників Потьомкіна, Суворова, Кутузова, Скобелева й інш., щоб піднести традицію самобутної героїки й заохотити до такої ж войовничої відданости, тепер уже Червоній Москві українців, грузинів, чукчів, черемисів, лопарів, самоїдів.
І це — батьківщина?
Закріпачення селянства в колхозному ярмі. Немилосердне виснажування робітництва потогінною стаханівською системою. Упереджене й злостиве коверзування трудовою інтеліґенцією, зведення її до стану заляканого невільника, що боїться нe те, що на півхвилини спізниться до роботи, а власної тіни вже боїться. — Це батьківщина? Вічні нестатки, оскільки б не працював. — Батьківщина? Міліони тільки на одній Україні неповинно розстріляних або засланих у далекі північні табори. Безкінечні арешти, судові процеси, переслідування, підозри, вимоги, погрози, від яких, кінець кінцем, мимоволі почуваєш себе приреченим на кару. Батьківщина? Дедалі одвертіша, нахабніша русифікація, коли вищими школами в Україні починає заправляти виключно Москва, а нижчі, щоб не переучувати потім наново своїх вихованців, наввипередки поспішають переключитись на навчання по-московськи. Перетворювання стародавніх святинь українського народу на балаґанні видовиська під маркою музеїв, або просто на місця розваги, очолювані здебільшого жидівським начальством (вони, коли б змога, то й цю Золоту Браму і Софію, і Лавру охоче сторгували б на експорт, аби їх позбутися). Розкрадення й нищення скарбів українського мистецтва та науки, привласнювання їх без усяких застережень цинічно-запопадливою Москвою або систематичний вивіз і перепродж невідомо куди й кому. Безнастанне одверте грабування набутої віками матеріяльної і духової культури нації. Шалена сваволя до краю розперезаного "старшого брата", що хоче навіть моду українську принатурити до своїх потреб, знівелювати, геть поглинути, — і сказане по українськи слово враз обертає на тебе очі, як на дивака..
Оце батьківщина?
Яке безглуздя! Який глум!
Тим часом дійсність ставала день-у-день напруженіша, зловісніша, провіщаючи близький вибух. Червоні генерали, що відвідали літературний клюб, доволі голосно про це вже говорили, закликаючи письменників готовитися до бою не лише з пером, але і з крісом у руках. Вони заохочували щільно увімкнутися в практичне щоденне життя армії, просили найшвидше писати нові боєві пісні, скетчі, одноактівки тощо, що надавалися б до використання в умовах воєнного походу. Вимагати нових книжок, де змальовувалося б добре навчених командирів, спритних, витривалих, сміливих червоноармійців, розумних, зразкових, до смерти відданих політкерівників, та завсіди готових до подвигу й саможертви героїв.
Ясно: це мали бути аґітки з присмаком специфічного російського розмашистого й розхристаного героїзму, до певної міри модернізованого під впливом техніки, проте єством своїм близького до знаменного козака Кузьми Крючкова й колишнього ярмаркового лубка "Как солдат спас Пєтра Вєлікаго". Принаймні, з боєвих епізодів, які тут же розповіли генерали, не було сумніву, що літературний твір, який мав допомагати вихованню цієї червоної "надлюдини", мусів, хоч-не-хоч, уподібнюватися до пропаґованої ще за царських часів, добре відомої своєю хвацько-вoяцькою очайдушністю брошури "Бітва рускіх з кабардінцамі". І говорилося про все це у характерному, набридлому тоні "боротьби найменшою кров'ю", ще й характерним затяганим лексиконом, особливо властивим людям муштри, що самі думати не звикли, лише залюбки скористаються з готових рецептурних визначень, — хай, мовляв, одноманітно, пласко, механічно, аби динамічно! От і виходило, що коли згадувалась, прикладом, червона армія, то конче "доблесна, непереможна". Коли мова про кордони батьківщини, то обов'язково "недоторкані". Коли ж про саму батьківщину, то тільки "святу й квітучу". Штамп, трафарет, нудьга...
А втім, це не могло застановити чи бодай засум'ятити совітське красне письменство згадуваного періоду, — цю його практику, що пустилася найлекшим шляхом пристосування й примітиву. Адже з боку мистецького це було вже справді проґресивне зубожіння, величезний занепад. Навіть відоміші письменники занехали фахове самовдосконалення, щораз більше нехтуючи потреби культурного поступу, а дбали лише, щоб заробити гроші. Тільки незначна горстка мистців слова не поступалась, продовжуючи своє зацікавлення наукою, філософією, мистецтвом, історією літератури, чужоземними мовами тощо. Були це майже виключно позапартійні. Коли перші задовольнялись тим, щоб лишатись безпринципними, грубими ремісниками, то другі, з вищими потребами й ширшим світоглядом, не могли серед довколішньої деґрадації знайти собі місця, мовчазно й самотньо злучились.
Спілка з нового 1941 р. перетворилась на справжню чорну біржу збурених і потьмарених пристрастей. Твори писалися здебільша прихапцем, наколіні, а для цілковитої певности — за одним патентованим зразком. Недарма після невдалого нагородження багатьох письменників орденами совітську уніфіковану літературу називали зaмісць орденоносної — ординарною.
Київ, січень 1943 р.
[Краківські вісті, 25.02.1943]