Валерій ПЕКАР: Як Україні стати модерною і до чого тут цінності

 

У сфері реформ в Україні, як це часто буває, є дві новини. Одна – хороша, друга – погана. Перша у тому, що ми маємо фантастичний потенціал до змін, друга – часу дуже мало.

 

 

Співзасновник Громадянської платформи "Нова країна", підприємець, громадський діяч та викладач Валерій Пекар роздумує про те, як розвивалось людство останні 600 років і чому саме так, де у цьому місце України та чому війни на сході було не уникнути. Але найважливіше – що робити, аби приєднатись до менше як чверті країн світу, які нині є успішними та багатими.

 

«Z» пропонує ознайомитись з тезами лекції «Модернізація України у глобальному контексті», яку Валерій Пекар прочитав в Інституті лідерства та управління УКУ.

 

 

Владика Борис нещодавно на зустрічі в Києві почав свою промову словами, що ми пішли у дуже довге паломництво. Усі події, які відбуваються в Україні, неможливо зрозуміти, виходячи лише з української історії. Я хочу відповісти на три циганські запитання: що було, що буде і чим серце заспокоїться?

 

Зрозуміти, що відбувається в Україні, можна лише в глобальному контексті. Усю історію ми дуже умовно можемо назвати «середньовіччя», «модерн» і «новий світ». Україна зараз між середньовіччям та модерном. Як ми опинились у середньовіччі, коли надворі 2018 рік, що таке модерн, чому ми мусимо туди йти?

 

У світі є приблизно 190 країн, і лише близько 35 з них успішно здійснили цей перехід. Їхній список – це список учасниць Організації економічного співробітництва та розвитку (не остаточний, адже дві країни отримали членство авансом, а ще дві не вступили наразі). Це означає, що багатство, добробут, справедливість, щастя і людський розвиток не є нормою. Нормою є бідність, злидні, несправедливість, нещастя і всілякі проблеми. Із 190 країн лише 35 спромоглись цей перехід зробити, і ми зараз можемо стати 36-ю. Це означає, що більшість країн світу ніколи і не думала опинитись у такому гарному становищі, у якому опинилась Україна, бо там немає для цього жодних передумов.

 

 

 

Як Європа стала Європою

 

 

Якби ми були інопланетянами і прилетіли на землю приблизно у 1400 році, нам би Європа не сподобалась. На той час вона була найжалюгіднішою частиною світу: політично подрібненою, технологічно нерозвиненою, економічно відсталою, неписьменною, хворобливою, забобонною і брудною. Нам би сподобався світ ісламу, який тоді був крутим, багатим і великим, де була медицина, алгебра, наука, культура, філософія. Європейці тоді навіть не думали піднятись до тих висот, на яких був ісламський світ. А центром тогочасного світу був Китай, як зараз Європа та Америка. Що було в Китаї? Велична держава, порядок, справедливість, найкраща бюрократія всіх часів і народів з іспитами для держслужбовців. Вони винайшли більшість всього у світі: порох, друкування книжок, порцеляну, навігацію тощо.

 

Тож як так сталось, що найбрудніша, найзабобонніша та найбезкультурніша частина світу стала першою та захопила контроль над іншими? Річ у тім, що у Європі накопичились люди з новими цінностями. Це вони зробили наукову революцію, промислову революцію, релігійну реформацію, верховенство права, відповідальне урядування, раціоналізм, гуманізм, патріотизм, націоналізм, політичні нації, просвітництво, відродження і так далі. Це все зробили люди з новими цінностями, які раптом накопичились у Європі. Результат – панування у світі.

 

Європа виробила шість killer aplications – застосунків, які витіснили все інше. Перший – конкуренція. Усі конкурували з усіма і в конкуренції народжувались переможці. Натомість у Китаї конкуренції не було, була одна влада і один імператор. Другий – наука. Тут зародився зовсім інший спосіб вивчення та розуміння природи, що сталось через читання Біблії, бо, почавши читати, люди почали думати і досліджувати природу. Третій – власність. Власність є європейським винаходом, бо будь-який китайський аристократ не мав нічого свого. Люди у Європі почали мати захищену власність, що стало основою для демократії. Четвертий – медицина. Європейці подолали епідемії, які були найстрашнішою загрозою для світу. Тривалість життя подвоїлась, що мало колосальний вплив на науку, економіку, культуру. П’ятий – споживання. Без нього неможливий розвиток економіки. У Радянському Союзі економіка була, а споживання не було. У результаті були ракети і танки, не було штанів і йогуртів. Економіка без споживача здатна лише на військову гонку. Шостий – праця. Праця стимулює заощадження, а вони – інвестиції. Ці шість killer aplications інсталювала у себе Європа, а не хтось інший.

 

У 1500 році майбутні імперії контролюють лише 10% світової території, а в 1913 – 58% території і 79% світової продукції. Це було зроблено більше словом, аніж мечем. Західний стандарт інституцій сьогодні панує у світі. А чи є альтернативи? Є. Це комуністична, нацистська, ісламська чи конфуціанська альтернативи. Але вони здались, бо не здатні забезпечити добробут і тривалість життя, а саме про це йдеться.

 

Але є одна особливість: усі шість killer aplications працюють лише разом. Не можна взяти щось одне і сказати: «А ми вже модерні». Ми знаємо, що таке капіталізм без недоторканності власності, – це не працює. Виробництво без добробуту – це Радянський Союз з атомною бомбою. Наука без свободи слова і думки – це сучасний Іран. Це не працює, як і вибори без верховенства права тощо.

 

 

Україна – це Нідерланди 500 років тому

 

 

Україна, розірвана між імперіями, без власної держави, зі слабкою національною елітою і доволі велика за європейськими масштабами, залишилась у середньовіччі. Коли мені треба було в Нідерландах пояснити, що таке Україна, я казав студентам: «Ми – це ви 500 років тому». Вони розпочали модернізацію у XVI ст., далі це зробила Англія, Франція, Італія і Німеччина і так далі. І ми, Україна, найсхідніша країна Європи, до якої тепер дійшла хвиля справедливості, добробуту.

 

То що ж таке «середньовіччя» і «модерн»? Звідки і куди ми йдемо? Фактично ми йдемо з економіки феодального типу. Це система, де в економіці є люди зі спеціальним статусом (у нашому випадку це олігархи); в політиці – клани (у нас зараз немає партій, а є клани Тимошенко, Порошенка тощо); держава – це імперія і колонії; низька додана вартість означає пастку бідності; є традиційні патерналістські цінності; ідентичність часто розуміють дуже вузько (ми з Донбасу, ми – з Галичини); є піддані громадяни та закриті соціальні ліфти.

 

Що ж таке сучасність? В економіці – це вільний ринок; в політиці – відповідальне урядування і політичні партії; національна держава (яка так само як націоналізм є частиною процесу модернізації); висока додана вартість, яка означає зростання; цінності – раціоналістичні, громадянські та відповідальні; ідентичність – політичні нації; є громадяни, а не піддані; соціальні ліфти відкриті.

 

От зараз ми йдемо від феодалізму до модернізму. Ми застрягли в середньовіччі, і найбільша причина цього – Радянський Союз та його спадщина. На карті його немає, але в голові у багатьох він залишився.

 

 

 

Середньовічна країна з потужним імпульсом до сучасності

 

 

Сьогодні найбільша група в українському суспільстві – це люди з цінностями «порядок, стабільність і піклування влади про людину». Таких людей 55%, і саме тому політики звертаються до них і з’являються гасла «Почую кожного», «Україна для людей» та «Жити по-новому». Як можна робити реформи у країні, де більшість людей за стабільність та порядок? Населення України проти реформ, тому що проти будь-яких змін. Це пасивні люди, але вони ходять на вибори і обирають владу.

 

 

Інша категорія – люди з цінностями «розвиток, прогрес, кар’єра, багатство, подорожі, спілкування, навчання, свобода». Таких є приблизно 15%. Кажуть, багато таких людей виїжджає, але нове покоління підростає і баланс приблизно зберігається. А ще є люди з цінностями «домінування, воля, перемога». Це ще десь до 15%. Людей з цінностями «гармонія, спільне благо і розвиток, толерантність та консенсус» – сьогодні є приблизно 4–6%, тоді як до Майдану їх було 2–3%. Є, звісно, і люди з архаїчними цінностями, щось на кшталт «сховаємось і перечекаємо, якось воно буде». В усіх регіонах ці співвідношення приблизно однакові, різниця є лише між великими містами, містечками та селами.

 

Що ми бачимо на основі цих цифр? Україна залишилась у середньовіччі, але з потужним імпульсом до сучасності. Критична маса для змін – це 7-8%, а ми маємо 15%. Це фантастично багато.

 

У той момент, коли в певній країні створюються порогові умови для переходу від середньовіччя до модерну, у цій країні починається революція модернізації. Модернізація завжди починається як щось раптове. У нас це був Євромайдан. Наша революція має три складові – економічну, геополітичну і ментальну. Економічна – це революція середнього класу проти феодалів. Геополітична – це національно-визвольна і антиімперська революція. Річ у тім, що 1991 року Україна не стала повноцінною державою, не маючи центру прийняття рішень у своїй державі, бо він був в іншій. Треба було завершити визвольні змагання і нарешті звільнитись від імперії, її тиску та спадщини. Війна була передбачена багатьма авторами, оскільки будь-яка антиколоніальна революція переходить у війну за незалежність. Ментальна революція – нові цінності проти старих.

 

У нас все тільки починається. Спершу йде економічна революція як спроба побудувати нові інституції в економіці і політиці. Друга – це війна на фронті, а також інформаційна та дипломатична, у тому числі міфологічна та семантична. Третя – у сфері освіти та культури.

 

 

Наші досягнення і провали

 

 

Наші досягнення за ці чотири роки: громадянське суспільство і українська політична нація, нова армія, дипломатичні перемоги тощо. Наші провали: втрата територій, слабкість реформ, залипання людей у старому мисленні, корупція, бюрократія і провал дипломатії.

 

Баланс досягнень і провалів України дуже непоганий. Чому ж усі такі розчаровані? Бо порушена техніка безпеки при роботі з революцією. Революція – це велика соціальна напруга, і тому потрібна техніка безпеки. Коли ви відкриваєте велику електричну шафу, ви не вмовляєте дроти, щоб вони вас не били, бо ви на хвилинку, – ви дотримуєтесь техніки безпеки. Натомість у роботі з соціальною напругою у нас її не дотримуються. А правила дуже прості: винних покарати, зайняти чітку позицію щодо війни, нових героїв підвищити, повикидати чужих агентів і завести нових людей у всі інституції.

 

Трохи про цифри. Ми були на 166 місці за економічною реформою, а зараз на 150-му. За показником «doing bissness» – на 76. То чому гальмуються реформи? Насправді причин декілька. Перше – недієздатність українського парламенту, де немає більшості для реформ. Друге – є опоненти, які постійно критикують, чим гальмують реформи з іншого боку. Вони вважають, що реформи мають бути ідеальними, хоча насправді це не так. Це означає, що будь-яку реформу треба 6-7 років обговорювати і тільки потім потрохи робити.

 

І головне – суспільство у нас не хоче реформ, а будь-хто, хто працює в бізнесі, знає: немає попиту – немає пропозиції.

 

Отже, нас 15% і нам треба рухатись вперед. Але якщо порівняти країну з равликом, який хоче вперед, бо там щастя і добробут, то назад його тягне «зрада», тобто страхи, розчарування, комплекси, депресія і зневіра. А равлика можна рухати лише разом – окремо тіло і мушлю не потягнеш, бо равлик розірветься. Тому працювати треба усім інституціям разом: спорту, Пласту, Церкві, школі, університетам, бізнесу, волонтерським спільнотам та громадським організаціям. Для різних категорій людей – різні інституції.

 

Формула того, що відбувається з Україною: активна меншість визначає напрямок, пасивна більшість – темп.

 

 

Як це вдавалось іншим і життя після модерну

 

 

Погана новина у тому, що ми йдемо у світ модерну, а він охоплений полум’ям. У світі є величезна криза сучасних капіталізму, демократії, міжнародних інституцій, науки та освіти. Це не просто криза, це пологи нового світу. Тобто якщо ми хочемо бути у лізі великих націй, нам треба увійти у цей вогонь, швиденько пройти його наскрізь і вийти там, де народжується новий світ. Перестрибнути не можна, бо кожна стадія дає розвиток особистості і суспільству. І тут треба розуміти: «No fate» – долі немає і майбутнє не визначене наперед, ми відповідальні за те, що відбувається з нами.

 

Ми не владні над тим, які карти нам здають, але владні над тим, як ними грати. А граємо ми дуже непогано. У нас 24 місце у світі за індексом людського капіталу і дуже високі місця за індексами талантів, креативності, людського розвитку тощо. Українське прислів’я каже: «Бідні, бо дурні, дурні, бо бідні». Це не про нас.

 

Чому ж ми бідні? Бо ми свій марафон біжимо у кайданках. Але цей новий світ вже проростає в Україні. І це вже навіть не капіталізм. Новий зелений світ – це не про екологію, а про нові цінності. Нам кажуть, що цей новий світ дуже схожий на Запорізьку Січ. Але ця січ вперше з Фейсбуком, Твітером і потоковим відео, що створює абсолютно нову соціальну реальність. Правила нового світу дуже дивні: бути суб’єктом, а не об’єктом; жодних ієрархій; гроші пахнуть тим місцем, звідки ви їх отримуєте; виробляйте сенси; володійте ключовою точкою, як Фейсбук, Убер і Вікіпедія; будьте відкритими та діліться; усі мають отримувати кайф, який фактично є валютою нового світу; будуйте відкриті площі, а не закриті палаци; не бійтесь бути вразливими, бо жодне хороше рішення не є вічним; ростіть дерево, а не будуйте мур; будуйте середовища довіри. І головне: той, хто не має власного проекту майбутнього, є лише ресурсом для того, хто такий проект має.

 

Нині в Україні є три політичні партії: минулого, теперішнього і майбутнього. Партія минулого – це та, яка хоче повернутись у старі часи, політичні еліти, яким було добре, наприклад, за другої каденції Кучми. Вона має величезну соціальну базу – усіх тих, кому було краще, коли вони були молодими. Партія теперішнього – люди, в яких тепер «усе в шоколаді». Їхня проблема – відсутність соціальної бази. Партія майбутнього – люди, які хочуть модернізації, і їхня база – це ті 15%. У кожній парламентській фракції є люди з усіх трьох партій. Але разом вони мають всього 30 розпорошених мандатів. Партія теперішнього – приблизно 200. Для голосування їм треба або голоси партії майбутнього – і тоді це реформи, або минулого – і тоді це антиреформи.

 

Я прошу уявити собі таку країну: дуже гарна, на краю свого континенту, населення – між 40 і 50 млн людей, дуже багата на природні ресурси, але мало що виробляє на світовий ринок, тут ніколи не було справжньої демократії, кажуть, що християни, але насправді ж вірять у бозна-що, для людей важливі сімейні цінності, поруч розташована величезна імперія зі схожими мовою та культурою, яка сторіччями хоче її завоювати. Чи може така країна лише за життя одного покоління стати світовим лідером у технологіях та економіці? Щоб відповісти на питання, треба назвати країну. Це – Південна Корея у 1960 році. А вже 1985 року вона – один з лідерів економічного зростання, лідер технологій та абсолютний регіональний лідер у культурі.

 

Є дві традиційні траєкторії нашого равлика до хорошого життя. Умовно їх називають європейським та азіатським, хоча це не зовсім правильно. Перший шлях – дуже повільно, за 250 років, проростають нові соціальні інституції і практики, і нарешті країни стають модерними. Другий шлях передбачає наявність сильної держави та слухняних громадян. В якийсь момент сильна держава каже: від ранку понеділка усі будете жити по-новому – і громадяни погоджуються. Вони не розуміють, що роблять, але вже наступне покоління живе усвідомлено. Таким шляхом пішла Японія, Корея, Сингапур, Тайвань, зараз йде Малайзія. У нас немає 300 років, сильної держави і слухняних громадян. Що робити? Жодна країна не починала модернізації, маючи таке сильне громадянське суспільство і такий рівень технологій. Думаю, за нами підуть інші. Є добре гасло УКУ: «Візьми і зроби». Наша зброя: стратегічне бачення, самоорганізація, середовище довіри, готовність до змін і дуже важлива річ – зрілість. Погана новина – часу дуже небагато і треба поспішати.

 

Записала Мирослава МАРТИНІВ

27.02.2018