Приводом для візиту у Львів голови Білоруського комітету ICOMOS, доктора гуманітарних наук у сфері етнології Яґеллонського університету, викладача Європейського гуманітарного університету у Вільно Сцяпана Стурейки стала публікація його дослідження «Бентежне каміння. 9 есе про новий вимір архітектурної спадщини» (Гродно, 2017).
Втім, це вже не перший його до нас приїзд – цікаві українські (зокрема, і львівські) кейси також можна зустріти у його масштабній праці, яка підсумовує 10 років роботи дослідника. Програма культурології УКУ запросила білоруського гостя, за словами завідувачки кафедри культурології Гуманітарного факультету Зоряни Рибчинської, аби «подивитись на спадщину з позиції сьогоднішніх спадкоємців зі всіма їхніми потребами й уявленнями, чеснотами й вадами».
Фрагмент з книги: Мусульманське ставлення до пам'яток відрізняється від європейського. Боротьба з могилами в Мецці і Медині набуло широкого розмаху. В 1998 році влада Саудівської Аравії ліквідувала могилу матері пророка Моххамеда. В 2014 році оголошено про демонтаж гробниці Моххамеда біля мечеті Пророка. В Мецці ведуть роботи з розширення Завітної мечеті і будівництво комплексу Джебель Омара. Щоб звільнити для нього місце, в 2002 році знищили оттоманську фортецю Айяд XVII ст. Фото: з форуму skyscrapercity.com
На зустрічі історик Стурейка розповідає: ще у студентські часи його, вихідця з Гродно («білоруського Львова») вразило, як люди можуть ризикувати мало не власним життям заради збереження чи порятунку історичної спадщини. У 2005-му, в час реконструкції центральної площі міста, почали рити котлован для підземки. Підмурки колишнього палацу були би знищені, але активісти своїми тілами закрили фундамент, і зрештою, все вдалося зберегти – зберегти, як каже Сцяпан, щось таке, «чого раніше не було, і надалі теж не буде – а отже, наче і зовсім нема». Так Стурейка почав думати над питанням, на яке, за його словами, і досі не може відповісти: а що ж таке спадщина?
Як об’єкт нашого історичного інтересу, спадщина відповідає на питання, хто і коли створив ті чи інші пам’ятки. Архітекторів, реставраторів, археологів цікавить, перш за все, відновлення спадщини. Натомість, на думку Сцяпана Стурейки, «спадщина – це простір, поле для комунікації. Комунікація визначає наші дії більше, ніж якісь історичні факти чи археологічні знахідки. Спадщина – це не камені; це сенси, які ми в ці камені вкладаємо».
Хто їх продукує – ці сенси? Для чого? Для кого? Яка мотивація тих і інших? На ці та суміжні з ними питання дослідник і намагається відповісти у своїх есеях. Обкладинку книги прикрашає силует білоруської історичної візитівки – Мірського замку – виписаний численними різномовними словами, застосовуваними до дискурсу історичної спадщини у різних країнах. А заключний лацкан сором’язливо приховує образ «універсального леніна» – умовного радянського монумента, якого ми всі вже наче і стидаємось, але ще й досі не можемо остаточно вирішити, що ж з ними робити.
Це книжка про комунікативний, антропологічний вимір спадщини. І хоч тут ще не набралося критичної маси текстів та ідей, це підхід найбільш актуальний наразі, на думку дослідника.
Класичний дискурс у темі історичної спадщини опирається на певний перелік відомих тез. Наприклад, обов’язковість піклування про пам’ятки, яку ніхто не ставить під сумнів. Також часто у зв’язці йдуть два наступні аргументи: апеляція до абстрактних предків (як відповідь на питання, чому ми маємо піклуватися про спадщину), і до наших нащадків (для кого ми маємо це робити). Актуальною темою тут є перманентна загроза і небезпека: не існує такої спадщини, якій би нічого не загрожувало – і в цій ніші ніколи не бракує інформприводів.
Чимало у контексті спадщини говорять про експертів: хто саме має право висловлювання/впливу щодо спадщини? Археологи? Історики? Реставратори? Етнографи? Геть не такою однозначною виявляється відповідь на це питання при кожній конкретній ситуації. Окрема галузь – аксіологія спадщини – розмірковує про цінності, які вона несе у собі, символічні та політичні. Автентичність спадщини наразі є чи не найбільшою її цінністю у загальному розумінні. Ми не сумніваємося, що спадщину необхідно відновлювати, і цей процес направду нескінченний. Демонстрація об’єктів спадщини теж є важливою їх функцією; у Білорусі, наприклад, законодавчо закріплене право мінімального обов’язкового доступу для публіки.
Китайські репліки найвідоміших споруд світу. З одного боку, вони створені для розваги тих, хто не може побачити оригінали. З іншого, сприяють зростанню цін на нову нерухомість, додаючи їй символічного значення. Зрештою, пристрасть до «гри у Всесвітню спадщину» притаманна не тільки Китаю. У світі нараховують більше сорока копій Ейфелевої вежі. Фото: житлова дільниця Тіандученг, Arman Aziz
Увесь цей перелік, підсумовує Сцяпан Стурейка – з часів ХІХ століття, коли спадщина стала політичним інструментом націєтворення. Спадщина позиціонувалася тоді як доказ існування нації – і звідси ідея, що її варто і треба зберігати. Тільки тепер постає питання: що робити з усією незліченною «спадщиною», яка примножилася відтоді і продовжує активно створюватися?
Два стовпи класичного дискурсу – публічні інтелектуали і чиновники: перші придумали сенси, а другі згідно з тодішнім розумінням побудували модель керівництва. У охороні спадщини цю модель вперше застосували у Великобританії: створили перші галузеві департаменти, і почали з укладення охоронних списків. Так виникли критерії і логіка, а також перші переліки пам’яток. Стурейка підкреслює неакцентований на перший погляд аспект: «Важливо, що внесення у такі переліки – це фактичне відчуження права власності. І зріле британське суспільство на це погоджується. У часи створення цих інститутів ще не було відчуття небезпеки, що цієї спадщини стане забагато. Хоч ми і боїмося постійно втратити нашу спадщину, статистично її кількість відчутно росте: індустріальна спадщина; дерев’яна народна архітектура; радянський модернізм; архітектура постмоденізму (іконічні будівлі 1990-х) тощо». Виникають цілі нові категорії спадщини; і щоразу йдеться про відмежування власності; спільнота раз по раз бере на себе нові зобов’язання про піклування. Водночас сама індустрія спадщини (реставрації, академії, науковий дискурс) заточена під розуміння ХІХ століття.
У місті Білгорай на південному сході Польщі побудували новий район «Кресове містечко», стилізований під багатокультурне містечко довоєнної східної Польщі. Це поєднання історичної романтики і бізнес-розрахунку, «Кресове містечко» має стати справжнім житловим районом з квартирами, крамницями, офісами, закладами, кафе, а також музеями. Один з них розміститься в копії синагоги з білоруської Волпи, яку тут звели за зображеннями зі старих фотографій. Оригінал XVIII ст. зруйнували чи то під час війни, чи то в 1947 році. Цікаво, що на «відродження» не своєї спадщини вдалось отримати додаткове фінансування Євросоюзу. Фото: з форуму skyscrapercity.com
Як тоді розподіляти наявний ресурс і зрозуміти, на що витрачати суспільні гроші? Адже їх завжди і так бракує, а тим більше за умови зростання переліку пам’яток.
Тут і народжується новий дискурс спадщини, який відповідає на питання, на що треба витрачати і чому. Стурейка вважає, цей новий підхід підкаже, як вибрати 10 зі 100: це мають бути ті об’єкти, які сприяють місцевому розвитку. Спадщина постає як осердя стійкого розвитку місцевої культури, соціальної, економічної, екологічної сфер.
«Ми зберігаємо спадщину не для предків і не для нащадків, а для того, щоб змінити наше власне життя тут і зараз. У центрі цього підходу – люди, спільнота, а не старі камені чи кам’яниці».
Сцяпан Стурейка в УКУ
У своїй книзі Сцяпан Стурейка розглядає різні аспекти цього нового підходу. Тут враховані і реставратори, і активісти, і бюрократи; спільноти і конфлікти, що виникають навколо об’єктів спадщини. У «9 есеях» не лише білоруські кейси (як-то національне свято Дожинкі, яке часто стає чи не єдиним приводом для масштабних фінансових вливань у регіональну сферу культури, чи замки Білорусі), але і понад 200 кейсів з усього світу. Цю колекцію дослідник збирав впродовж 10 років роботи над темою. Фотографії з детальними підписами, що укладають візуальне наповнення книги, не ілюструють її тексти, а радше супроводжують їх. Це знакові і цікаві ситуації-прецеденти, які ставлять нові, дивні і важливі запитання і проблематизують звиклі сенси спадщини.
Наприклад, тут можна побачити, як каже Сцяпан, білоруську альтернативу українському «ленінопаду» – «леніноздвиг». Жартуючи про «рухому маса Ленінів у Білорусі», дослідник показує, як від середини нульових у рамках реконструкції центральних міських площ Ленінів не прибирають, але зсувають на маргінес публічного простору, забираючи з них просторову домінанту. Також з пам’ятників знімають підписи, а то і зрізають постамент (наче опускаючи колишнього вождя на грішну землю).
Зустрічі зі Сцяпаном Стурейкою в УКУ зацікавила і студентів, і колег-дослідників, і львівських чиновників зі сфери охорони пам’яток. Потому також відбувся публічний виступ білоруського експерта у Домі Франка, присвячений дерадянізації регіональних музеїв. Стурейка як голова білоруського ICOMOSа, мав показовий досвід перетворення експозиції білоруського регіонального музею, і мав що розповісти про локальні музеї як особливий інструмент радянської влади і «передовий фронт роботи з місцевим населенням». Тож у розмові йшлося про те, чи мають регіональні музеї потенціал для подолання цієї спадщини, і що відбувається, якщо у справу втручаються зовнішні експерти.
Змішування стилів в архітектурі вже давно вважається звичним. Однак змішування контекстів може здивувати. Один з багатьох прикладів – традиційні венеційські гондоли, на яких возять туристів у Амстердамі. Як породження буму спадщини і її комерційної експлуатації, вони ставлять питання про можливість збереження автентичного історичного середовища. Фото: Filipina Writer
Зоряна Рибчинська так підсумовує актуальність візиту дослідника і знайомства з його роботами:
«У нашому публічному просторі тема спадщини фігурує переважно в дискурсі священного обов'язку перед минулими й майбутніми поколіннями, обов'язку пам'ятати, зберігати, охороняти. Цінність спадщини, як об'єкта державної, громадської і (подекуди навіть) індивідуальної турботи й опіки, нібито публічно визнана «за замовчуванням». Однак сьогодні на рівні здійснення культурної політики щодо багатьох, зокрема, загрожених чи невизнаних пам'яток, переважає уявлення про небажаний спадок, незручний тягар, що обмежує і виснажує ресурси, не промовляє до спільної уяви, не артикулює спільних цінностей.
А сьогодні для нас, як суспільства, що перебуває в процесі трансформації, окреслення майбутнього, переосмислення минулого, тема спадщини вимагає глибшої дискусії про те, що, чому і яким чином ми хочемо/можемо зберегти і передати. Не менш важлива й рефлексія про успадкування як творчий і складний процес, що змінює наше життя тут і зараз, про спадщину, що може стати не перешкодою, а ресурсом культурного, соціального й економічного розвитку місцевих спільнот, культурних інституцій, країни загалом».
Зустріч зі Сцяпаном Стурейкою, каже пані Зоряна, була лише початком обговорення у рамках Європейського року культурної спадщини. Продовжити й розширити розмову кафедра культурології планує у квітні під час ІІІ Форуму культурних та креативних індустрій, який 2018 року буде присвячений темі «Культурна спадщина: від ресурсу до продукту».
27.02.2018