Про радість зустрічі, яка робить щасливим, про прозорість, яка веде до щирого спілкування, про спільноту, яка є ліками від самотності, про взаємодію театру, освіти та церкви, які покликані зцілювати та об’єднувати, і про найсмачніше у Львові морозиво — такою була розмова з владикою Борисом Ґудзяком на зустрічі «На стику: театр та освіта». Ініціатором традиційної здибанки став Шкільний театр УКУ «На Симонових стовпах». У бесіді Владика поділився роздумами, міні-конспектом яких ми поділимося з вами.
Фото: Діана Горбань
Історія одного Стрітення
Найважливіша зустріч у житті людини — це зустріч з Богом. Важко назвати те одним конкретним моментом, бо це процес, постійний рух у напрямку Творця. Саме свято Стрітення символізує цю зустріч. Празник розповідає про те, як праведник Симеон зустрів Христа. Цей чоловік був пророком, людиною, яка слухала Божого голосу, відчитувала ознаки часу і чекала обіцянки, чекала Месії. І в один конкретний день сподівання справдились. Марія зайшла до храму з Божим Сином, і Симеон, який усе життя чекав цієї зустрічі, побачив своє спасіння і спасіння усіх людей. Тоді чоловік промовив слова, які стали крилатими: «Нині відпускаєш раба Твого, Владико, за словом Твоїм, з миром, бо бачили очі мої спасіння Твоє, яке Ти приготував перед лицем усіх народів».
Празник Стрітення — черговий етап історії спасіння, ниткою якого є Боже відношення до людини. Господь хоче примирити людину з собою, не зважаючи на її недосконалість, бажає допомогти знайти своє призначення, повноту щастя. Ці моменти відбуваються саме через зустріч. Людина сама як індивід не може жити духовно, проте сучасність це не розуміє.
Останні 3-5 століть вона все більше стає автономною від Бога, захоплюється своїм розумом, бачить його потужність, і відчуває повноту своєї свободи. Проте, так було не завжди. Близько до 1500 року всі культури були сакральними та теїстичними, бо люди ставили передовсім спільноту, а не індивіда, визнавали Бога як єдиного Творця. У ХХІ столітті відбулось зміщення акцентів: від Бога до людини, від сакрального до функціонального. Ми живемо в добу індивідуалізму, коли людина ізольована, самітна. У менших містечках, селах, ще збереглась традиція спільноти, люди добре знають один одного, а в містах ми часто не відаємо, хто мешкає у нашому під’їзді.
Мої сподівання щодо церкви, театру та університету покладаються на те, що вони всі провадять до зустрічі, до спілкування, до пережиття спільноти, яке відповідає на найглибші прагнення нашої душі
Всі ми створені на образ та подобу Божу, а сам Господь є троїстим — у Ньому діє три особи, які спілкуються. Це Бог-Отець, Бог-Син і Бог-Дух Святий. Відтак ми процвітаємо, коли перебуваємо у стосунках з людьми, і в’янемо в той час, як знаходимось в ізоляції. Тому важливо, щоб церква, театр та університет стали місцем зустрічі.
Життя — це театр, а всі ми на сцені, всі маємо ролі. Інше запитання, чи ми граємо ролі, чи живемо ними, чи це маска або ж навпаки — щось глибоке та щире. В університеті театр допомагає забезпечувати цілісність, яка може бути порушена надмірним акцентом на розум. Його сила, концепти, ідеї, які відлучені від інших сфер життя, дуже легко стають ідеологією. В такому форматі розум може відчужувати замість приводити в якусь спільну хореографію, паломництво, симфонію.
Мені здається, що всі ми потребуємо гри.
Вона – символічна. Сьогодні нас оточує забагато раціональності та буквальності. Коли я був підлітком, думав: коли можемо щось довести законами математики, то воно є правдивим, а поетичне — це щось неясне, незрозуміле. Але найважливіші в житті речі є символічними, бо вони на собі не закриваються, а стають знаком, який провадить вперед. Це наче ікона: вона привертає до себе увагу і веде далі, до чогось глибинного. Десь тут є спільний знаменник між мистецтвом, університетом та театром.
Для християн духовність завжди була важливою. Якщо ви помічали, колись у західній українській мові казали не духовність, а духовість. Так підкреслювалось, що коренем усього є Божий Дух. Відтак наша духовість завжди була традиційно орієнтована до Бога — джерела нашого життя, цілі нашого життя. Духовість збирала людей і вела з певним символізмом.
Зараз своє місце має певне суперництво: чи в університетах щодо балів, чи в театрі на сцені. Виникає поняття: «Якщо виграю я, то програєш ти, а якщо виграєш ти, то програю я». Така конкуренція лише загострює людський індивідуалізм. А у Святому Дусі, в зустрічі, яку святкуємо в час Стрітення, всі «виграють» у такому спілкуванні, бо воно об’єднує, а не робить самотніми. Часом театр показує нам це краще, ніж суто академічний процес – відтак він дуже важливий.
Церква як храм Божий, храм Святого Духа, мала би провадити до основної правди, що все є інше. Якщо щось є лише свійське, своє, то властиво, є пустим; можемо сказати, що воно ідіотичне. Прикметник ἴδιος у грецькій мові означає «свій, приватний». Відтак згідно з цим ἰδιώτ — це той, хто закритий на собі. Господь створив нас не для самотності, а для спілкування, Він раз у раз допомагає відновлювати цю комунікацію, коли людина її перериває.
Для цього об’єднання та розмови й має служити університетська спільнота, в якій ми ростемо, яка повинна бути «Universitas Studiorum Professorum», де корінь «univers» — сукупність, вселенність, соборність. Це спільнота людей, студентів і викладачів, які перебувають у спільному духовному паломництві, в драмі і в комедії, зі сміхом і сумом, з хореографією і з супроводом певної пісні. Тому театр є дуже символічним, бо показує це духовне паломництво і символізує життя. Театр допомагає подивитись, як в дзеркало, на себе самого. Посміятись з себе, поплакати, подивитись творчо, переосмислити і відчути, який благий Господь. Відчути, яка це радість — зустріч, щоб одного дня могти сказати спільно з Симеоном: «Нині відпускаєш мене, Владико, по слову Твоєму, у мирі, бо очі мої бачили спасіння Твоє, яке Ти приготував для всіх людей».
Наші Богослужіння в певному розуміння також є божественною драмою, грою, в якій переживається Божа жертва, Боже благословення. Спілкування людини з Богом наскрізь символічне, звернене до того, щоб ми бачили іншого — того, хто біля нас. Університет мав би відкривати нас через знання та розмову.
Ми живемо у час, коли все вимірюється цифрами, коли актуальність події залежить від кількості людей. А якщо щось є малочисельне, то одразу здається неважливим. Я думаю, треба усвідомити, що ми покликані бути сіллю землі, дріжджами. У хлібі не треба багато солі, і хліб не є тільки дріжджами, але без цих інгредієнтів діла не буде.
Я думаю, що зараз ми перебуваємо на початку чогось нового – у певний момент, коли церква як організація потужно розвинула різні аспекти свого життя, і Господь дозволив певний бунт, який приводить до очищення, до смирення і нових початків. Думаю, що таке смирення церкви продовжується, ми вчимось певних речей, але є прояви нової культури — нового духовного життя.
Бути відкритою спільнотою: історія та задум УКУ
З вересня 1992 року ми розпочинали історію УКУ в Україні. В цей час вже був осмислений певний культурний задум для цього закладу. Спершу мало хто сприймав нас серйозно. Перші студенти прийшли і повірили – зрештою вони були занадто молоді, щоб не вірити. Проте більшість людей не думала, що саме УКУ в ХХІ столітті зробить одну з найцікавіших архітектурних пропозицій, яка має богословський зміст.
До прикладу, Центр Шептицького втілений як символ прозорості. Прозорість, через яку треба зріти, прозріти. Зі сторони Стрийського парку крізь Центр можна побачити церкву Святої Софії — Премудрості Божої і навпаки — дивлячись зі сторони церкви бачимо парк. Це не випадковість, а задум, який полягає у тому, щоб сприяти цілісності, прозорості та спілкуванню. Зауважте, як будинки «дивляться» один на одного. З коридорів колегіуму добре видно, що відбувається на вулиці чи в трапезній, і навспак — з вулиці можемо спостерігати життя у всіх будинках території Університету. Місією такого задуму є те, щоб ми не закривались в собі, не були «ідіос» — самі в собі.
Колись саме на цьому місці, на території вулиці Козельницької, де зараз розташований УКУ, планували зробити Будинок обласного комітету партії. Тобто звідси на всю Західну Україну мала поширюватись радянська культура. А сьогодні тут є Український католицький університет, соборний університет, який намагається збирати людей разом. Радянська система через КГБ насиллям, нічними арештами, побоями в тюрмі на Лонцького — всіма силами пробувала знищити українську ДНК. Тим часом через страх та реальну небезпеку ми пробували робити нашу справу.
У радянських офісах, квартирах та державних установах усі двері були покриті дермантином, щоб з жодної сторони не було чути чи видно, що відбувається. Це закритість, і пряме заперечення Божого задуму і Божої сутності, яка має намір до спілкування. Після осмислення цих речей, нашого покликання, нашої суті, ми почали будувати академічну спільноту УКУ, яка діяла і діє згідно з принципами відкритості, розмови та зустрічі.
Ми потребували щирого спілкування, тому на початку шляху Університету ми запросили наших неповносправних друзів. Ці люди не мають масок, не будують мурів, а просто питають: «Чи можеш ти мене любити?». І з перших днів ми хотіли бачити наших друзів в УКУ, бо потребували їх; ми хотіли, щоб саме вони ставали професорами людських стосунків. Нашою метою є спілкування в мирі і радості. Ми хочемо, щоб зустріч була святом, щоб у цій прозорості розвивалась свобода.
Гадаю, що загалом для університету, театру та церкви дуже важливо розуміти, що все є інше, що ми не можемо бути закриті в собі. Маємо ставати маестро слухання, очікування, бути тими, хто відкриває те інше, бути корифеями спілкування. Це лише початок. Але думаю, що на такій основі постає театр і мистецтво, які не лише висловлюють людський біль, гостро критикують чи проводять реконструкцію, що також потрібно, але й зцілюють, піднімають, ведуть вперед.
Церква Софії Премудрості Божої, архітектором якої є Іван Бережницький, також має свій важливий задум. Будівля складається з трьох храмів. Нижній ярус — це церква Гробу Господнього, середній ярус — храм Климентія Папи Римського, а верхній — церква Софії — Премудрості Божої. Ці три рівні поєднані пандусом, підйомом, який поєднує три храми. Такий задум символізує дорогу паломництва з одного богословського місця до іншого. Цей шлях означає, що треба встати і разом йти, а не сидіти з текстом чи ідеями, які швидко можуть стати ідеологією. Проте зайшовши в цей храм таїнства, який має багату історію та символіку, людина має право, щоб хтось пояснив їй, що це. Відтак, як тільки хтось заходить у церкву, його вітає Духовно-Пасторальний центр, в якому людина може знайти потрібні знання. А ще я мрію, щоб у цьому центрі було найсмачніше у Львові морозиво.
Згідно з традицією храм орієнтований на схід, бо Христос є світло світу. А північно-південна лінія будівлі відхилена на 13 градусів. Тому церква скерована у сторону сходу, а Духовно-Пасторальний центр є на осі міста. За цією ідеєю храм респектує категорії міста, і відбувається зустріч між ними.
На цьому місці зустрічі має бути хрещальниця, жива вода. Такий задум. Це зроблено для того, щоб кожного разу входячи в храм людина згадала своє хрещення. Саме це найважливіший у житті момент, бо під час хрещення ми померли для цього світу, пірнули у воду, і виринули для нового життя. Ми всі повинні знати дату свого хрещення, бо день народження – це народження тіла, яке тлінне, а день хрещення — початок вічного життя. Ось найважливіші момент.
І це вагоме завдання церкви, культури та освіти — висвітлювати ці основні речі, і ділитись ними з іншими. Ти завітав до нашого храму, тож ми хочемо розказати тобі ті цінності, які тут закладені. Ти прийшов у наш Університет – ми хочемо, щоб ти пережив спілкування, зустріч, відчув спільноту. Ми не хочемо, щоб ти сів десь у кутку і казав «ніхто мене не любить, ніхто не приголубить, наїмся хробачків». Дуже важливо, аби люди, студенти, викладачі розуміли ідею, задум цього Університету. Часто люди забувають, що все це породжене мучениками, які йшли за Христом, які славно страждали, щоб вінчатись. Гімн УКУ — це тропар мучеників. І чи зрозуміє університетська спільнота, що без Храму Божого її життя та життя людини неодмінно веде до ідеологізму та егоїзму.
Духовне життя — життя Святого Духа – можемо переживати лише в спілкуванні, а без того буде ризик, що станемо самітними і закритими в собі. Тому університетська, церковна та театральна спільнота має сприяти цьому розуміння. Якщо будемо розуміти глибину, красу, переможність зустрічі, стрітення з Богом, і терпливо в це вникати, всіма своїми талантами, то буде експлозія культури і постійний рух вперед.