Прислужилися

Спомин учительки

Надворі мороз. Скрипить під ногами, тріпотить біля дверей, розмальовує квіти по вікнах.

А в нашій клясі знову не напалено. Класний прибиральник більше палить шкільними дровами дома, як у школі. Та сьогодні "всьо равно". І так "всьо равно" пояснює собі "товариш прибиральник", а кожна жалоба на нього була б даремна. "Радянський учитель відповідає за все" — думаю та перегортаю картки української читанки.

— Прошу вчительки (діти все ще мене кликали не по імени, як бажала влада), піч ледве тепла — нарікає один хлопчик.

— Сторож за нас не дбає — лебедить другий.

— Нічого, діти, ще трохи треба видержати. Прибиральника нам змінять — потішаю їх. — А врешті незабаром буде весна, потепліє.

— О, де ще весна? — зідхає мала чорнява дівчинка.

А в клясі справді холодно. Пара аж бухає з уст. Рученята дітей синіють від холоду. Я теж змерзла, хоч одягнена краще. Та годі кидати навчання, тобто "зривати урок" через холод.

А українські діти горнуться до науки. Бідні, селянські діти...

— О, о, о, прошу вчительки, Ґенко прийшов до школи.

Підводжу очі. Через клясу переходить білявий, гарний хлопчина. Йде з ясною усмішкою на устах. Діти вітають його такими привітними очима й голосами, повними радости.

Це кращий їх товариш і кращий учень у школі. Але вже довший час не було його між нами.

Батьки його вбогі, не мали в що одягнути дитину, потім недужав а дорога до школи далека. Він живе на "парцеляції", за селом. З тяжким трудом батьки його, українці, купили в посередників кусочок землі "на парцеляції". Несумлінний посередник обманув їх, задовжились, зубожіли, живуть, як нуждарі.

Дивлюся на бліде личко хлопчини, на його запалі очі й жаль стискає серце.

А Ґенко перешіптується з товаришами.

— Прошу вчительки, Ґенко не має зошита. Не має на чому писати — пояснює мені хлопчик, що сидить разом з Ґенком.

— Я маю два зошити. Можу дати один Ґенкові — вихоплюється одночасно хлопчик з останньої лавки.

— Але я тепер не маю чим заплатити. Кури в нас ще не несуться, нема грошей — вагається Ґенко.

— Бери — втручаюся до них. — Колись Михасеві заплатиш. Він підожде — заспокоюю Ґенка.

І врадуваний хлопчина забирається зараз до писання. Письмо його гарне, чітке. Тай характер гарний у нього: "Не маю чим заплатити — не беру"...

Вже кілька днів, як Ґенко ходить до школи. Ані дня не пропускає навчання. Скоро надробляє занедбане.

Аж на третій день, дивлюся, сидить він у лавці сумний, сумний... Це було 9 лютого 1940 р. в п'ятницю. Пригадую собі, якби це було сьогодні.

Ґенка мама слаба — відзивається хлопчик, що сидить біля нього.

Підходжу ближче.

— Що мамі? — питаю.

— Гарячка — відповідає тихо, а бліде його личко ще більше блідне. Очі дітей зо співчуттям звертаються до нього. Жалують його.

— Мати скоро видужає — потішаю бідну дитину.

А на дворі такий мороз. До весни ще далеко й тяжко хворіти бідному.

Розумію це добре.

На другий день уранці в селі метушня.

— Колоністів вивозять — пояснює мені перший стрічний селянин.

— А наших не беруть? — питаю.

— Ні — відповідає той і біжить скоро в напрямі сільради.

Входжу до кляси. Вже зразу по горячкових рухах дітей і по їх розсіяних обличчях бачу, що щось трапилося.

— Прошу вчительки, вивозять людей.

— Це мазурів, колоністів — заспокоюю їх, бо побоююся, що з навчання нічого не вийде.

— А, а — мазурів. А за що взяли Ґенкових батьків.

— Ґенкових батьків, Ґенка? — питаю.

Цього бідного, нужденного хлопчину, що так щиро горнувся до світла науки. Ще не вір'ю. Дивлюся по лавках. Ґенкове місце — порожнє.

Так, це правда. Затискаю уста.

— Мазурів-колоністів, перекривляються діти. А за що взяли Ґенкових батьків — українців? Чого хочуть у бідних? Вони навіть ліжка не мали. Спали на соломі. А кажуть, що бідним принесли визволення з нужди, злиднів. Чого ж брешуть? О, тепер не повіримо брехні — блестить гнів у дитячих очках і рум’янці горять на обличчях.

Сьогодні з навчання нічого не буде. Знаю напевно та резиґную з усього.

Порожнє Ґенкове місце пригадує мені його знову. Зір падає на задумане Шевченкове обличчя. — Чи бачиш, Тарасе, як караються українські діти? Чому досі нема правди на землі?

А на другий день стара селянка нишком поясняє мені: "То наші, прошу пані, прислужилися нещасним Ґенковим батькам. Таки наші люди, з нашого села. Але дасть Бог, на них ще прийде"...

Вже четверту зиму карається українська дитина з блідим личком і сивими оченятами на далекій, холодній півночі.

Коли повернеться у рідний край? І чи повернеться?

А може вже холод і голод поклали край його нужденному життю? Може згинув як жертва, як багато, багато кращих синів українського народу?

А може ні. Може ще повернеться, як месник тих, що за Юдину славу слали в жахливі, холодні обійми смерти рідних братів.

[Львівські вісті]