З приводу виступу п. Ірини Туркевич-Мартинцевої у Львівському Оперному театрі
Львів, 18 лютого.
Заки прийду до оцінки деб'юту нової Віолєтти в нашому Львівському Оперному Театрі вищенаміченого дня, позволю собі розпочати від слова, що може кому буде закроювати на парадокс — відносно самого Вердієвого твору. А саме зі всіх опер великого італійського романтика "Травіята" — найбільш "українська". Не маю на думці самої лише великої популярности тієї опери, що до нашого краю дісталася була вже досить рано, але куди важніше те, що її мельодика, багата в такі улюблені нашим старшим поколінням мольові тонації, вплинула сильно на наших галицьких композиторів кінця минулого століття, а саме на Січинського й Остапа Нижанківського. Цікаве теж, що й наддніпрянський "Запорожець за Дунаєм" виявляє в дуеті Івана й Одарки з першої дії (місце ц-моль: "Ти гуляєш") виразну ремінісценцію з дуету Віолєтти й батька Жермонта в другій дії (тема також ц-моль у такті шість восьмих). Досить, що просто прилипла оця "Травіята" до наших музикальних галицьких приходств, певно не менш, чим який Й. Витвицький або Тимольський. Не дарма наші письменники, що змальовували наші привітні села з їхніми священичими домами, як Нечуй-Левицький у "Причепі" й ще деінде та Радзикевич у "Шляхом туги", зацитували якраз "Травіяту" як характеристичну музичну складовину сюжетного фону.
Отже говорю про нову Віолєтту. П. Туркевич-Мартинцова, що в довоєнних часах нераз на концертній естраді, ба теж і на дошках тої самої таки сцени (н. пр. у консерваторійній постановці "Фіделія" Бетовена спочатку 1930-их рр.) показала цінні голосові й загально-музичні прикмети та виробила собі в рядах нашої музикальної публіки гарне ім'я — цим разом узяла на себе зовсім нелегке завдання. Голос по своїй вдачі радше драматичний, чим кольоратурний; у кольоратурних місцях великої арії ф-моль — ас-дур кінця першої дії можна це було відчути. За це виявив навіть і там правдиву, природню, дійсно Туркевичівську музикальність, а вже ж у чисто драматичних місяцях дальших дій і сцен найшов себе вповні на свойому місці. Вокальне виконання було ще теж підкріплене глибоко пережитою акторською грою, головно в трагічних місцях, а вінцем цілої партії була остання дія зі смертю Віолєтти — дія, що її можна би назвати сценічним ноктурном — тільки тут глибокого ліризму. В історії співочої карієри нашої симпатичної артистки оцей деб’ют таки лишиться одною з гарних картин, одним з етапів, що поведуть її побідоносним шляхом до виступів теж у старших операх, наприклад Вебера, Керубінія, Ґлюка, оскільки наш Оперний Театр на подібний крок важився би піти. А повинен би піти вже хочби з огляду на голосовий характер оцієї нашої нової сили, щоби дати їй справжнє поле до попису. Теж опери Лисенка (ах, коли побачимо їх на сцені?!), як і інші слов'янські (Сметани, Дворжака, тощо), дали би їй чимало вдячних партій.
Вже вдруге довелося мені чути "Травіяту" під керуванням нашого молодого, високоідейного диригента п Ярослава Вощака, що зі скромної досі ролі самого тільки сценічного хормайстра перейшов на самостійну ролю. І тут показав свою першу й найважнішу познаку зрілости до виконування Вердієвих опер з їхньою такою дразливою "бляшаною проблемою" — бляху належно присмирив, так що навіть у таких крайних драматичних фортіссімах, як ось у великому фіналі другої дії (сцена образи Віолєтти Альфредом), вона не крила собою хорового звуку. Коли вже мова про динамічні справи, додам ще, що безпосередньо перед названою сценою йдуча сцена гри в карти, цебто частко ф-моль 6/8 з приписаним крайним п'яніссімом, виходила таки ще замало "п’яно" — це повинен бути тільки придавлений шепіт оркестри, що віщує недалеку грізну бурю. Та причина цьому лежить хіба може в самих оркестрантах — так може би зарядити тут для смиків гру з глушниками (сординами), хоча вони в партитурі не приписані. Та це подробиці. Досить, що наш диригент показав ще одну свою справність — він продиригував усю оперу з пам'яти, давши доказ глибокого її простудіювання й заразом довір’я, що ним втішається в оркестрантів.
Співпартнер нашої героїні, п. Тисяк як Альфредо легкою емісією та металічною краскою голосу знаменито почув себе в рямцях вимог стилю спеціяльно цеї опери, що якраз такого типу тенора вимагає. Починаючи бакхічно-ґраціозною піснею дочарки, а кінчаючи мрійливим дуетом з Віолєттою в останній дії, всюди показав себе в повному посіданню своїх уже здавна знаних співочих скарбів. Змінивши, що треба змінити, те саме сказати можна про п. Рейнаровича в знаменито заграній та заспіваній ролі батька Жермонта з її дес-дуровою каватіною другої дії як центральним місцем цілої ролі, як найбільш пописовою її частиною. Теж рештуючі сили як п. Маланюк (Фльора), п. Войцеховська (Анніна), п. Романовський (лікар), п. Ліпчинський (барон Дуфаль), п. Фітьо (Ґастон), п. Кокотайло (маркіз), були під мистецьким оглядом у повні на своїх місцях. Щодо праці нашої невтомимої концертмайстрині п. М. Лисенко, повторюю те саме, що сказав свойого часу в рецензії з вистави "Аіди" — праця проведена з запалом родовитої дочки романтичної епохи, що й видно було з кожної подробиці. Одиноко лише партію Віолєтти провів проф. Лев Туркевич з питомою собі прецизією. Вповні гідне тло до цілости творив гарно зіспіваний, звуково та ритмічно зрівноважений хор. Інсценізація опери, діло нашого знаменитого режисера дир. Блавацького, давала теж для глядача гармонійну симфонію красок та образів, що в подробицях прегарно достроювалася до буйної Вердієвої музики.
Др. Борис Кудрик
